От ще давньогрецький мудрець Архімед говорив, що самолюбство - це важіль, на якому тримається Земля. А, що? От у мене був знайомий, Гена Кока, який стріляв курити в такий собі спосіб. Казав багатому на цигарки: дай закурити, якщо ти не гомозяка . І, що, ви, думали? Звичайно, давали, бо дати закурити було значно дешевше, ніж погодитися. Правда у нього згодом сталися проблеми, коли наскочив зі своєю фразою в місті у кафе на якогось там поета - естета. Той солодко її прослухав і відповів:
На, бєрі сігарєту, шалунішка губастєнькій, еслі ти тоже голубой.
Кока зам`явся і видавив із себе, щось типа:
Та, то я так.. Я, взагалі, з дитинства не курю.
-Так, ти, мєня клєіш, малиш? Хочеш крєпкой однополой любві?
–Нічого я не хочу, бо з дитинства не люблю міцної одежі с полами. Немає у мене ні піджаків, ні пальт, ні халата, тільки куртки до пояса.
–Как он, стєрвєц, мнє голову вскружил ігрой тонкою любовной етой? Бєгом пашлі, шалун, шалаш тєністий рядом і пусть прірода дикая бистрєй возьмєт своє....
–Та не піду я з Вами, дядечко, у теніс на природу грати.
–Ето почєму же, юний пєрєсмєшник?
-Мені все життя не везьот у цю гру. Так був Васька Курява, у клубі на тенісі випадково по хазяйствові заліпив... ракеткою, що наш ветеринар сказав: цей пеніс тепер не буде грати в теніс.
–Да, ти, нахал, шалун противний, мєня любовной так увлєк ігрой, что я готова попитаться чуда!...
Як чкурнув Гена... Біг, як від паровоза... Насилу втік. Отямився в яру під містком, аж тім`я у реп`яхах, весь забрьоханий та подертий, як мавпина газета... Да, не плюй слово у колодязь, чобіт гузну – не коханець...
А, до речі, от, ще один Гена. Та не якийсь, там, Кока, а цілий Дядечко Ау.
-Не „Мяу”, Хведька, а Ау! Я, забув, ти ж жодної книжки не читав. У школі не навчився, а у армії у голову втулили цілу обкладинку Статуту Збройних Сил і на інше місця на все життя не залишилося... Перебив, академік домашній...
Про Дядечка Ау колись писали у дитячому журналі „Мурзліка” . Був такий дідок десь там, звідки сквозняком різних Санта – Кланусів заносить. Сам вкохався невеличкий, відра на півтора стойма, і волохатющий з голови до п`ят. Квітникар знатний. Як неабиякий знавець, мав свої погляди на вирощування кімнатних квітів у краю вічної мерзлоти. Підливав їх місцевими щтями на самогоні настояними, щоб були здорові та гарні, як молода капуста і не потерпали від морозів. Ото й Гена так чинив, тільки у нас в Україні, у окремо узятій власній хаті. Одначе, самогон випивав сам, бо вважав, що при нашому кліматі кімнатні квіти на цій дієті швидко стануть, як він казав, невиліковними алкалоїдами.
Зовні Гена мав схожість зі справжнім Дядечком Ау майже, як той близнюк. І ростом приблизно такий, але волохатість наскільки всеохоплююча, що справжній Ау на повні штани обзаздриться. Лоба, навколо очей, носа, перед шиї до ключиці - кожен день Генка пробривав. Як виходило чомусь забутись про ранкове гоління, то сусід, двометровий здоровило Михайло Конь, на вулиці при зустрічі, плутав його зі своєю часто утікаючою з двору кавказькою вівчаркою Жульбарсом. І, бідкаючись, що якісь жартуни знову нарядили собацюру, хапав Гену своїми величезними ручиськами та одягав на нього намордник з ошийником і замикав до буди на цеп. Бо масть шерсті у Гени Ау була, як у Жульбарса, коли той у чомусь солідно забрьохається. А Михайло, на одне вухо глухий, як пень, а друге так беріг, що ніколи і нічого ним не слухав... Ото й, спробуй з буди до жінки докричись, -хоч усього і через паркан-, але ж у наморднику. І поруч гавкає, аж розривається справжній Жульбарс, що на той момент вже повернувся з мандрів... Після четвертої посадки на цеп Гена вже ніколи не лінувався людські риси на собі оголювати...
Характер Дядечко Ау мав величний, як у імператора Наполеона. Але тільки для використання на присадибній ділянці. За його межами визнанням та славою для Ау і не пахло. Мало того, там іншим підсмердювало... ватерлоами, і не тільки, з ватерклозетів. Там підступно ходив, хоч би, той же, могутній ув`язнювач - глухопердя, Михайло Конь та інші супостати. Наприклад, восьмипудовий ваговоз Таська Зельонка. Так її прозивали за те, що від усього лікувалася нею ріднючою. Густо мастила, де вважала за потрібне і, навіть, пила її задля попередження хвороб. Із-за цього, коли розмовляла, то було видно, що у роті у неї, як у коров`ячий пащі на пасовиську. Казала, що ні що так не заспокоює нерви, як чайна ложка зеленки на кіло живої ваги. Коли з віком Таська почала підупадати зором, то зеленкові кружала стали постійною окрасою навколо її очей. Може із-за цього чи ще від якоїсь холери, але не помічала вона величі постаті Ау. Наскільки не помічала, що у автобусі, якось сіла на місце, де він вже сидів, замислено погойдуючи ногами, і міцно обняла його обома полушаріями. Гена дуже зрадів увазі такої помітної мадам, як Таська, і кокетливо, але чомусь, якось, аж рвучко та часто-часто, прогойдав ногами цілу зупинку, аж допоки дама не вийшла. І дуже своєчасним виявилось те, що, добросерда сусідка, бабця Томка, побачивши, як Ау після кріпких обіймів безмежних Тасьчиних полушарій не подає ознак життя, одразу кинулася приводити його до тями. Задля чого, швидесенько вихлюпнула з літрової банки Гені просто у обличча свої аналізи на діабет, які везла у поліклініку... І, допомогло, розімлілий від пестощів Тасьчиних крупногабаритних принад до втрати дихання Ау, стрімко повернувся до життя. Але облизнувшись, замість подяки, чомусь облаяв рятівницю і, ховаючи погляд від інших пасажирів, швидко вибіг з автобуса на наступній зупинці.
На додачу до такого характеру Гена вважав себе дуже освіченою і розвиненою особистістю. Щоб не утаїти це від оточуючих звичайних людей та, чуйно піклуючись про їхній освітній рівень, вживав у своїй мові різні словеса, як він казав, „з передових наукових гіпнотіз ”. „Людина, коли дихає, то вдихає кислород, а видихає... водород”. Навіть, коли жінка йому казала, що він, як той верблюд, може сорок днів пити і нічого не робити, у відповідь давив її могутнім інтелектом: Від мого із тобой симбіозу у шерсті забагато навозу!
Трудова діяльність Ау поза межами садиби, а був він електрик, мала за звичку стабільно йти угору, стрімко обриваючись униз приблизно через місяць. Рівно наскільки у Гени вистачало терпцю спокійно миритися з тупоголовим савіллям начальства.
-Що ж це таке? Хто ж нами керує? Одні гузноголові? Того ми так і живемо, як на похмілля, - розмірковував він. Потім, традиційно, зникнувши на недільку – другу у творчий запій по народженню пропозицій до покращення подальшої співпраці, повертався на роботу і проголошував керівництву все у вічі і без прикрас, як мама народила. Майже завжди ці пропозиції виглядали приблизно наступним чином:
1. Для початку, як єдино можливий вихід, призначав директором підприємства себе рідного. А старого відправляв допідкуватися у інститут розвитку мавпи у людину і посадити там у камеру для дорощування на освітньо-розвиваючу цицю.
2. Бригадира ж електриків, взагалі, пропонував поставити на голову у помийне відро з діалектричного матеріалу, розчахнути якнайширше ноги і, надійно закріпивши це положення дротом-четвіркою, призначити наказом головним тостером району та підключити до струму. Текст наказу та креслення винаходу прикладався. Також у комплекті був ще й екземпляр хлібоприйомника із зручним вхідно-вихідним раструбом, виготовленого на базі проношених гениних трусів сімейного зразка та халяви з працюючою блискавкою від старого жінкиного чобота. І інструкцію по експлуатації, де чорним по білому було записано, щоб обов`язково не давали тостеру, як завжди, лінуватися. І, щоб піджарював справно. І, хай до нього кожен день весь район, але тільки з черствим хлібцем з`їжджається. Та, щоб добре пропихати було кому. А, якщо нікого не знайдуть, то Ау був готовий суміщувати цю посаду з директорською...
Так ставалось, що Дядечка Ау не тільки ні разу не відлупцювали за ці мудрі пропозиції багатожильним кабелем, а, навіть, просто, відпускали... Приблизно через півгодини після їх внесення, він, як правило, вже мав на руках трудову книжку зі свіжим записом „за власним бажанням”.
А вдома, жінці розповідав, що звільнився з роботи, бо не хотів продовжувати безплідну співпрацю з „...недорозвиненими гузноголовими крадіями наукових гіпнотіз у передових антиліхентів ...” По-іншому Дядечко Ау не міг, велич постаті не дозволяла... Отак, воно, дітки, от, у поважних, у осіб.
Ох і мудрьоний мужик був цей самий Архімед. Він, навіть, гармату вже тоді придумав... Да, ще й на пару...
-Та, не з ким на пару, Хведька, а на парі. Кам`яне ядро, ця сама водяна пара з гармати виштовхувала...
-Куди? Від його міста, щоб не крали у них сало на намиста!
Піду залізного коня заводити, чого й вам бажаю, бо он вже бригадир через рілля на кирзовім ходу чукикає!
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
