| © Василь Триндюк, 11-12-2006
|
Ото люди які бувають... Жартуни такі собі... Чи западлісти? Хто як називає. А, що? У них це, як така собі, хвороба. От тягне його чи її, тягне, де б кому щось таке устругнути... Як спрага на похмілля це у них, як недержання увісні і наяву... Нічого не можуть з собою вдіяти, навіть власну рідню не жаліють. Згадав, тут, я один випадок про такого кадра. Цілком собі нормальний чолов`яга, все життя працював механіком у радгоспному гаражу. Майже не пив але, коли вже вип`є... І, пішли з лісу по жарти... Коротше, по-порядку.
Поїхали якось на весілля у село за 50 кілометрів трасою. Їхали автобусом, мій „Москвич” саме забастував. Гуляли не неділю, а усього три дні, але душевно... І випили, і закусили, і потанцювали, і поспівали на славу, і пожартували так, що навіть по морді було...
На третій день побилися шафер і мама нареченої. Він був з райцентру і слабке міське здоров`я не дозволяло таке довге свято самогону. Тому вони з, заїжджим аж з Москви блідолицим родичем жениха, на третій день пили лишень пиво. Як сіли після підтанцьовки за столи, шафер зі стаканом пива у руці почав кричати: Тост! Тост! Всі принишкли і він так проникливо заговорив: Коли я п`ю шампанське, то відчуваю ласкавий подих юної весни і чую важкий політ медоносних бджіл у квітучому саду, а коли я п`ю пиво, я... просто пердю! Сумно? Горько! Горько! Горько! Молодята встали і з перервами нижніх частин облич на регіт, таки поцілувалися. А її мама, сільська вчителька, тонкощів гумору геть не зрозуміла. Заплуталася у словах, не склавши докупи суті, і дуже від цього завелася. Тому і торохнула спересердя шафера по губах цілим трикілограмовим солоним лящем, що саме несла їм з москвичем до пива. Ох і ляснуло!... Так от чого ця риба зветься лящ! Мама виграла бій з першого удару. Шафер упав з лави засоленими губами до верху і тут же зомлів. За нього враз забули. Увагу прикувала до себе інша пригода...
Ви ж знаєте, що за нашими звичаями на весіллі з нареченою танцює один танець найстаріший чоловік з її роду. Вона його, якби запрошує і танцюють. Ото, білий танець такий. Дама запрошує кавалера. І випало тут нареченій, Свєтці Духопелисі, танцювати з своїм прадідом, Мокієм Паделом. Розповідали старі люди, що по війні, сільський радіомонтер Жорик Саркісян на прізвисько Армянскоє Радіо, той, що, вертаючись з фронту, попросив води напитися у баби Параски Дзюбихи та, випадково, побачивши її дочку Людку, переможно атакував дівчину і осів на ній у нашому селі. Так, от цей, Жора, вперше і назвав Мокія, цим самим Паделом. А сталося це тоді, коли застав Армянське Радіо п`яного Мокія сиплячим з мрійливою посмішкою із відра негашене вапно у його, Жорин, нужник... Саркісяни потім, щоб відновити, такби мовити, біосферу садиби, були змушені вивезти з двору на штик землі і засипати на те місце два ЗІСи піску. А, Мокію, після словесної артпідготовки, Жорик, розкрутивши над головою за провід радіоточку, яку саме лагодив, мов каменем з пращі, з виляском зацідив по відмороженій мармизі. Після чого сказав лежачому навзнак жартуну: Ето нє я тьєбья вдаріл, ето тьєбьє армьянскій радіо за піанство сдєлал внушеніє. І, падєлом тьєбє, кавєрзному падєлу... Відтоді і вчепилося до діда Мокія призвісько: Падел.
То зараз він вже старий, як мамонтячий кізяк та безпечний, мов подрана клізьма. А раніше... Ще й досі ходять оповіді про окремі Мокієві жартики. Ось, вам, наприклад, така водевіль.
Одного разу Падел напився, якраз, саме тоді, коли приїхала у радгосп комісія з області. Їздять ото перевіряючі, а де треба, ходять. І навіщо вони зайшли до погребу у винцеху, де радгоспні коньяки у бочках витримуються? Тільки за стіл посідали, сердешні... Директор з ними, парторг, ще, там, різна челядь... Раптом протяжно зарипіли вхідні двері.
-Ми ще когось чекаємо, товариші господарі?
Директор відповів, що наче, ні.
-Починаймо, шановні товариші.
От вони вже і по склянкам розлили... Але тут, залунав тупіт, багатьох ніг, що спускалися униз по сходах. І, ще, якесь, гучне сопіння... Збори з наповненою тарою у руках та навколо нашорошили вуха... І, тут, похитуючись, перед ними з`являється Мокій з канатом у руці, що тягнеться кудись далеко назад угору по сходах.
-Здрасьтє, шановні, пропердяючі, здрасьтє і вам, наші слуги народні. А чи можу, я, робочекрестянін, з вами теж коньячку трошки уцмулити? Не обгидуєтеся?
–Мокію, ти знову, нажерся? Ану, бігом додому, проспись, а завтра на 6.15. до мене у кабінет, - директор йому на те.
–А, значитьця, таки, брезгуєте, а, я, між іншим, соль на паляниці цієї землі.
І повернувши голову кудись назад, продовжив: Казав я тобі, що кнур бугаю у степу не жона. Хтозна, може помилився? Потім чкурнув сходами нагору і, хльоскаючи по спині канатом, зігнав униз до зібрання гордість радгоспу, племенного чотирирічного бугая, Піночета.
–Може з гостем із дружньої країни, справжнім цементалом , за одним столом випити не побрезгуєте? Гуляй, Піночетику, а, Мокій, піде додому спати, завтра, ж – бо, рано до кабінету йти!
Та й пішов. А бугай? Звичайно ж послухався Падела. Він вже колись директора ганяв на грушу, коли той обклав матюками його доглядальницю скотницю Марію Пиріїху. Наша пожежна команда з брандспойта насилу тоді Піночета від груші відігнала. Дві машини води пішло і шланг порвали. З тієї пори, як бачить, хоч здалеку директора, увесь скаженіє... Тож бугай, не спиняючись, кинувся до Івана Івановича. Провіряючі цього не знали, тому за мить без допомоги драбин повозносились верхи на величезні бочки. Там же опинилися і наші на чолі з директором.
–Товарищі, пропоную не боятися, це по мене. Спокійно злізайте та виходьте з погребу за допомогою.
–А, Ви, ж як, Іване Івановичу?
–Мені, вибачте, не звикати. Посиджу, тут, все ж таки, зручніше ніж на груші.
І, точно, хоч і поволеньки та з превеликим острахом, неактуальні бугаю особи вийшли з облоги. А, директор, спілкувався з лютуючим Піночетом у погребі аж до пізнього вечора. Поки з району привезли нашому ветеринару, якесь снодійне для бугаїв. І не хотів, Піночет без директорової крові спать лягати, а прийшлося. Хімія – річ сурйозна, навіть для бугаїв. За цю водевіль отримали Мокій з кумом, що чергував тоді на в`їзді у винцех, по 15 діб, а бугая, ще кілька днів не могли вивести з погребу. Так йому там сподобалося. А, може, чекав у засаді, що Іван Іванович необачно повернеться... Потім з міста від дочки приїхала Пиріїха, яка й відвела Піночета спокійно на ферму.
Отож, Мокій Падел, до цього ще досить кріпкий, хоч на вигляд і старанно засушений дідуган, заради весілля одягнений у вишиванку та фронтові галіфе і хромові чоботи, підскакуючи під час того танцю, на черговому віражі відхиляється назад і, розкидавши руки, незграбно, як підвода з дровами падає на долівку. І нічичирк... Лежить тихо, як опудало на городі, коли його дочухав до упаду, нестримним до утіх лобом, мій бичок Минька. Сурйозно захмелена від початку сімейного щастя та цілковито захоплена процесом, наречена, ще якийсь час нічого не помічає і старанно продовжує танець. Тут до неї щось доходить, бо починає звати, перекрикуючи музику:
Діду, вставайте! Це що, знову Ваші сп`яні штучки?
Той – нічого, як і не чув... Наречена до нього і ну руками плечі торсати... Не допомагає.
–Ану, дай я! –це вже об`явився перший помічник Славік Гастроном. Це той, що, як у школі вчився хотів астрономом бути, а потім якось сказав, що на сяйному шляху до зірок дійшов лишень до вантажника гастроному. Так і вчепилося: Гастроном. Підлетів Славко до них і каже:
Пустіть, я знаю що робити, я на флоті служив! То він аброкотіном від неї воздушно – крапельно крізь ніздрі захлинувся, я знаю! Весь аброкотін, бо, сама на тому краю столу попила, як, отой, чудо-блюдо-риба-кит. І фонтанчику не було, і не луснула. Де воно в ній бродить, по яким там попілярвам ? Жених, он, бідачка, увесь тверезий, мов у прокурора, сидить... А, старигана, он, одним духм`яном занапастила... Та, нічого, будемо діда по-морському рятувати. Тут треба робити тільки неправий масаж серця. А, як не допоможе, то штучне дихання через кінець Олександрова. Я цю науку добре знаю, на морі всяк траплялося. Ще не таких тюльок навертали до правильного життя. Як промасажуєш, вони вже майже хороші. А, тоді, тільки-но, встигнеш сказати: А, тепер, кінець Олександрова! - підскакують аж до вимпелів на щоглі зі словами: Досить вже мені здоров`я, товаришу старший дємбєль! Отакі у нас на флоті лікарські засоби, бойові і дійові. Коротше, переходимо до неправого масажу. Тому „неправого”, бо масажувати буду зліва, де серце. Штовхайте, тепер, діду Мокій, свій дизель з середини обома лопатками, а знадвору до Вас, я підштовхну. Будемо ним з Вами у баскетбол грати, екіпаж на екіпаж. Тільки не тушуйте, бо я недавно пальця підломив, виганяючи козерогів... з носу. Такі вузлуваті, аж риплять від злості, як торкнеш. Отож, можу і не взять м`яча... Панєслась! Видко, що добре старався Гастроном, дід вже майже ожив, хоч ще нікому у цьому і не признався.
Не дали Славку дійти до кінця Олександрова, швидка приїхала. Засвідчили лікарі, що Мокій, таки, справді урізав дуба. Серце саме, без нічиєї допомоги, просто від старості відмовило.
Із-за спеки ховали наступного дня. Весілля, так би мовити, плавно переросло у похорон. Що ж, майже, як співаться у пісні: „...Вся наша жизнь – одно із двух...”
Я, от, і міркую... Може це був останній діда Мокія жарт? Не тверезим же він гуляв на правнуччиному весіллі...
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
