Нічого нема кращого за прогулянку на свіжому повітрі. Воно вливається тобі в легені, розриває їх. Свіже повітря просто змушує тебе жадібно вдихати себе. Особливо, коли воно іще вранішнє, ніжне, трохи вологе. Хоча ні. Існує, безперечно, краща річ: прогулянка на свіжому повітрі з другом, коли всі твої колеги сидять на алгебрі.
Він може дозволити собі таку розкіш, бо пасує фізкультуру. Її можна не вважати предметом. Ти можеш дозволити собі таку розкіш (пропустити алгебру), бо ти золотий медаліст, переможець багатьох олімпіад, й настільки зірка школи, що коли ти знайомишся на вулиці з дівчатами, то виявляється, що вони вчаться у твоїй гімназії й давно тебе вже знають. Просто ніхто нічого не посміє тобі зробити. Хіба що зрадіють, що ти пропустив лише перший урок. Особливо це відчутно в 11 класі. Звісно всім, кому ти оповідаєш цю історію та й інші подібні, важко уявити, що ти настільки позитивний і раптом чиниш купу поганих вчинків. Просто вони, на відміну від тебе, не усвідомлюють, що в світі нема абсолютно чорних і абсолютно білих речей. А ті, хто розуміють цю істину стають твоїми найближчими друзями.
Коли живеш у Києві, то за замовчуванням вважаєш свіжим будь-яке повітря, якщо не перебуваєш у приміщенні. Навіть якщо прогулюєш з другом алгебру на першому уроці десь поміж деревообробним заводом, заводом залізобетонних конструкцій і ще якимись там, про які не маєш жодного уявлення, дарма, що бачиш їхні труби чи не кожен день.
Ти йдеш і розпитуєш його про близняток. Про те, чи може одна керувати іншою. І хто ким керує у випадку, який стався з тобою. А з тобою стався страшний випадок:
Якби бажав тобі я сліз і муки
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не тримав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
з тобою б розквитався без жалю -
Я б побажав тобі отак когось любити
Як я тебе люблю!!!
Дивно… А може, й зовсім закономірно. Коли тебе не влаштовує відповідь, ти просто відмовляєшся в неї вірити. І коли почуєш ту, яку хотів почути, - посміхнешся і подумаєш: «Я так і знав. Але мені якось пофігу». Бо ти обійматимеш зовсім іншу дівчину, й будеш цілковито щасливий з нею, й радітимеш, що обіймаєш зовсім не ту, котру так кохав. Дійсно… Ніколи не знаєш, коли саме тебе спіткає щастя.
Доріжка, вимощена охайною плиткою. Обсаджена тополями. Справа від тебе завод. Романтика індустріальної епохи. Ти йдеш і просто теревениш з другом без теми.
Проходячи повз чергову фабрику друг задає тутешнім фабрикантам якесь питання, щоби показати свою випадковість перебування тут. Жалюгідні потуги конспірації. Але ти підтримуєш його, адже на те він і друг, щоби підтримати його, коли необхідно.
Далі слідує ще одна геніальна спроба конспірації: ти відсилаєш зі свого телефону есемеску його класній, в якій розказуєш, що ти проспав і прийдеш на другий урок. Ну і, звісно, підписуєшся його ім’ям. Керівниця робить вигляд, що нічого не підозрює, бо їй відверто пофігу вся ця відвідуваність школи й вона сварить учнів насправді лише, бо так робили учителі вже кілька століть. Ти робиш вигляд, що друг хитрий і її обдурив, хоча іще ржатимеш з цієї історії разом з тою, котру потім обійматимеш. Всі задоволені.
Ти сидиш десь так місяців через вісім після цих всіх пригод і пишеш про них оповідання… чи нарис… чи ессей… пофігу. Ти знаєш, що всі персонажі справжні. Вони з плоті і крові. Плачуть, сміються, кохають, ненавидять, скоюють анекдотично тупі вчинки, формулюють геніальні філософські тези. Всі вони живі, вони справжні. І так щоразу, коли ти пишеш. Все про що ти пишеш - це не по-кіношному чи занадто картинне, бо ти там був і ти це відчув на собі. Хоча… краще написати, що всі вони витвір твоєї хворобливої уяви й усі збіги випадкові, щоби часом адвокати цих героїв на затягали тебе по судах.
