Нудився в родинній компанії, аж поки Северин в купі зі своїм таточком Олександром, якого, до слова, усі звали Алексом, не затягли мене на партійку покера в «Українське село». Важко отак відразу окреслити на чому спеціалізувався цей заклад – українські емігранти приходили, а й приїздили сюди з подальших околиць нерідко цілими сім’ями, провести вечірку, відзначити якусь урочистість. Ночували тут же – у невеличкому готелі. Були тут більярдна, і саля карт, де у вихідні заряджували «домашні», або ж «копійчані», як їх тут називали, турніри. «Копійчані», бо найвищий виграш не сягав більше ста зелених, звісно, ніхто не боронив учасникам приватно обумовлювати вищі ставки, та це дозволяли собі лиш добрі знайомі, зрештою, виграти за вечір 50 -100 зелених для мене теж немале щастя, і треба сказати, майже завше мені це вдавалось, бо грали добродії й добродійки надто вже по-аматорськи, то ж сатисфакції з тих перемог не діставав жодної, та приваблювала мене в «Українському селі» не стільки карточна гра, як чарівна офіціантка, барменша, а й дочка господарів закладу чарівна Мар’яна, хоча всі чоловіки потихеньку називали її бестія, про що звісно знала, та й прізвисько це, очевидячки, було їй до душі, бо коли хтось там висловлював якесь невдоволення чи заввагу, з викликом промовляла.
- Чого ж чекали? Бестія я!
Можливо, коли б не сімейний бізнес, зробила б кар’єру топ моделі, бо була нівроку височенька, не Ейфелева вежа, а все ж... З обличчям, й загадковою усмішкою Мадонни Рафаеля. Чар її лика був дивовижний, а якийсь гарячковий рум’янець надавав таємничої загадковості, ще й пікантності. Чарівну її голівку обвивала бурхлива хвиля лискучого, шовкового волосся, кольору стиглих каштанів. Ніколи його не пришпилювала, отож було у постійному, мінливому русі, від чого присутні, немов у калейдоскопі, мали щоразу іншу картинку. Для того, аби привернути до себе увагу, їй не потрібно було прикладати якихось надзвичайних зусиль. Зачаровували граціозні рухи довжелезних, витончених пальців, коли виконувала найзвичайнісіньку роботу – готувала канапку чи розливала каву, а, здавалось, ніби грала на якомусь невидимому інструменті – дехто заприсягався, що чує тую музику... Могла довести до шалу ненароком потершись щічкою, - така атласна, мов відполірована була у неї шкіра. Гість з України був на тоді атракцією, то ж усі гості закладу зі мною радо, навіть церемонно розкланювались. Мар’янка не була виключенням. Обдаровувала мене своєю прихильністю, та не більше, ніж інших відвідувачів - нічого, окрім увічливих слів, коли приймала замовлення, від неї не почув, хоча, відвішував якісь компліменти, намагався заговорити – де там! Увічлива усмішка і усе тут – ані слова у відповідь. Щовечора спостерігав за нею. Крутилась мов білка в колесі, не присіла навіть, відтак, жодної нагоди зав’язати поближчі стосунки.
Цього вечора мати підмінила її за баром, з тацями по залу носились молоденькі дівчатка у вишиванках, як згодом вияснив – її молодші сестрички, що приїхали на канікули. Мар’яна з подругою отаборились у залі для танців. Це мене звісно теж дивувало – я б, скажімо, волів відпочивати будь де, лише не на власному місці праці. Та й «відпочинок» той видався мені більш ніж сумнівним. Уже більше десяти хвилин її вперто напастував який молодик, і, хоча ввічливо йому відповідала, навіть сміялась, та його товариство не дуже її цікавило. «Настав мій час!» - вирішив, й з широкою усмішкою підкотився до пари.
- Сервус, Мар’янко! Вибач, кохана, трохи припізнився – корки у місті... Всміхнулась краєчком уст, вислуховуючи мою тираду, і... підставила щічку для поцілунку. Почались звуки Deep Forest – Pacique, що одразу ж наповнив зал атмосферою лісу, чогось особливого, неземного... Тримав дівчину в обіймах, не дуже близько, але й не далеко – її тіло само корегувало відстань.
- Можливо, щось поясниш, - глянула на мене з чарівною усмішкою, яка все ще не зійшла з її обличчя.
- Хіба ж ти не хотіла спекатись того кавалера?
- Думки читаєш?
- Жести.
- Язик тіла підказав, що тобі з ним нецікаво.
- Ніколи не думала, що хтось зможе мене ось так запросто прочитувати. Ти психолог?
- Він гравець в покер, - раптом докинула її подруга, - що тупцювала поряд із хлопцем, якого я тільки-но від Мар’яни відшив. Не міг згадати її імені, та сиділа якось недовго за нашим карточним столом...
- Не дуже його слухай, їм, картярам вірити не можна, - якось дуже вже серйозно застерегла її та.
- Хіба в Україні уже професійно грають в карти? – мила посмішка, яка так мені подобалась, поки іще не зійшла з чарівних вуст Мар’яни.
- Не знаю відки вона це взяла. Гравець... За азартні ігри в нас відразу запроторять до цюпи! Я достоту такий же картяр, як і вона – бавлюся собі в колі друзів... Мені аж незручно стало. Мов у трясовиння ступив... Дівчина, бажаючи мене заспокоїти, чи утішити, ближче пригорнулась до мене. Рай на землі такі обійми!
Северин, підморгнув мені, й підсунув легкий коктейль.
- Робиш успіхи! Не видів, аби Мар’яна комусь так посміхалась… Чим її так причарував?
- Облиш, причарував... Скажи краще хто це з нею?
- Наталі! Іще той екземплярчик! Її б у який монастир – хлопці для неї якби й не існують.
- Лесбійка?
- Гірше. Нещасна любов.
- Що за птаха той наш гість галичанин? - знову допитувалась у подруги Мар'яна.
- Погана птаха. Не заглядайся! Тільки пурхає, та гнізда не в’є!
- Чого ти як суддя останньої інстанції? Він же молодий, може змінитись.
- Є люди, які нічого в житті своєму міняти не хочуть – вони вже знайшли... Поглянь на нього – він вповні задоволений життям. Коли побачила його у вас таки за карточним столом, одразу ж нагадав мені мого Майкла. Усе як у Майкла – погляд, жести – один до одного... Я, коли лиш сіла з ними за стіл, відчула, що просвітив мене наче рентгеном. Він і не грав із нами цілком, так, бавився собі... Пару кіл просиділа й утекла.
- Але він такий милий...
- Кажу: Не заглядайся! Він будить в мені найгірші почуття...
Мар’янку угледів, вже коли вечірка наближалась до завершення. Вийшла із кухні й прямувала через увесь зал, до когось із знайомих, що зайняли столик у самому кутку. Звісно ж, це було видовище, хоча і не дефілювала, й нічого не робила на показ – попросту йшла собі без надмірної грації, але з простотою, яка хапає за серце. Кинувся їй навперейми. Зупинилась. Поволі підняла очі, і її погляд проник мене наскрізь, мов стріла, навиліт. Примусив знітитись, хоча, жодної вини за собою й не почував...
- Шукав, виглядав тебе усюди. Куди поділась?
- Шукав? Навіщо? Знайома вже посмішка краєм уст, але дивний чар, що його зауважив на початку, зник. Питання зависло в повітрі. І тут, злякавшись, що от зараз вона попрощається й зникне випалив.
- Хіба не бачиш – серце моє прагне любові?! Глупішого не придумаєш, але й справді втратив контроль над собою.
- Любові? А ти нічого не сплутав? Цинізму й іронії в тих її словах було порівну. В кожному разі стільки, що посмакував і те і се. Відчув - бестія уже вселилась у чарівну й лагідну Мар'янку.
- Яка любов? Ти гравець. Гравець по життю. Твоє життя – гра. Які тут можуть бути стосунки? Уже не відтінки інтонації, катували самі слова. Хто це тут, в Штатах, міг зробити мені таку рекламу? Невже оця, з якою й не обізнався, яка лиш раз сиділа зо мною за карточним столом? Несосвітенне щось...
- Громохкі слова, - примусив себе всміхнутись, - аби збити надто серйозний тон розмови. По життю... Це хтось трохи загнув. Гравець по житті це той, хто цікавиться баскетболом, і футболом, боксом і шахами – усім, що рухається і на що можна поставити. Я ж граю лише в техаський холдем. Та й то зрідка...
- Розсмішив! Це все одно, якби алкоголік сказав, що п’є лише віскі!
Легенько взяв Мар’янку за лікоть. І тут на допомогу прийшла музика. Зазвучала медитативна Bugo-Gala - Strong Impression, вона розслабляла, і водночас якби відособлювала, в той же час була достатньо живою, й не давала повністю концентруватись.
- Яка ж ти дмухана панна! Ляпнув хтось дурне, а в тебе вже й личко потьмарніло... – легенько погладжував надзвичайно приємну на дотик шкіру.
- Дарма підкочуєшся, не дуже я тобі й повірила. Добре знаю вашого брата...
Виключили верхнє світло. Зал поринув у вечірніх померках.
