«He deals the cards to find the answer…»
Sting, «Shape Of My Heart»
…з темряви ночі око вихоплює лише яскраві неонки перед входом.
Заманюєте… І летять, сотні таких дурних та наївних метеликів, як я, летять на це згубне світло.
Чому? Чому ноги самі щовечора несуть до цієї путани розуму? Звідки цей незрозумілий, але такий сильний потяг?
Спочатку була лише цікавість. Бажання чогось легкого і гостренького, екзотичної страви з присмаком азарту та небезпеки.
А цей її неповторний запах… пахло чимось таким, що примушувало кров бігти швидше, зіниці розширюватись, а ноги – йти у заповітному напрямку. Як щур за сопілочкою, ї-й Богу.
Це вже потім я розібрався, чим це так спокусливо пахло. Це були гроші, причім добірні – легкі, свіжі, щойно виманені із кишень господарів.
Так, це було казино.
Величезна і незбагненна машина, котра щовечора тихим клацанням карт і та торохкотінням рулетки забирала в одних все і з зав’язаними очима віддавала іншим.
Це був храм, присвячений трьом богам – Фортуні, Еросу і Танатосу.
Мені щастило. Я заходив сюди по п’ятницях після роботи, маючи в кишені певну суму, невелику, але достатню для гри. Келишок коньяку, цигарки і трохи адреналіну – гарний початок вихідних.
Сідав за покер. В залі стояло кілька столів – для новачків, які тільки вчились і ставки робили практично мізерні, гравців середнього рівня (там завжди був я) і справжніх асів – людей, для яких гра була навіть не життям, а чимось незрівнянно більшим. Складалось враження, що вони не карти, а долю свою тасують і від того, що буде в них на руках, залежало, з ким із двох інших божеств вони проведуть залишок ночі – величезною сумою в кишені і купою задоволень чи підуть на вулицю попід руку із відчаєм і смертю.
Так пройшло пів року. Я став відчувати, що помало переростаю своїх суперників, проте здоровий глузд вперто нашіптував, що краще синиця в руках.
Того вечора вперше усвідомив, що тої мінімальної дози адреналіну мені мало. Звідкись взялась впевненість, що мені вдастся обіграти тих покерних акул, що сидять в іншому кутку зали. «Хто не ризикує, той не п’є шампанського» - фраза, яка завжди вела або на гору, або підступно штовхала в провалля. Що ж, раз можна…
Тому, відключивши здоровий глузд, я зняв всі гроші з картки ( а це і зарплата, і премія, і заощадження на виплату кредитів) і з купкою різнокольорових фішок пройшов повз звичний стіл та сів на вільний стілець поруч з одним із гравці високого класу.
- Панове, в нас новоприбулий. – усміхнувся той.
- Здавай і не говори багато. Ніч починається. – буркнув чоловік навпроти.
Я уважно оглянув їх. Що ж в них такого особливого?
Гра почалась. Спочатку на руках мав досить непогану комбінацію, тому сміливо підвищував ставки. А потім закрутилось…
…Перед очима мелькали то карти, то очі гравців. Кажуть, що очі – дзеркало душі. Але не у картярів. Неймовірна, просто феноменальна здатність ховати справжні почуття та переживання. Ось де справжній бал-маскарад – куди там Венеції! Хвилину тому переді мною сиділи багаті, впевнені в собі люди, а зараз – колода карт з крижаними мізками та шаленим током крові по венах. Тут час вимірюється не секундною стрілкою, ні. Цокання годинника нікого не хвилює. Удари серця – ось головний секундомір.
Карти летіли столом…
Новачкам і дурачкам щастить – можливо, саме тому в один момент залишився сам на сам з найдосвідченішим гравцем.
Карта, карта, карта… Ще карта. Зле. Ще карта.
В суперника просто крокодиляча витримка. Як не намагався хоч трохи зрозуміти, що в того в руках - ніяк.
У повітрі – незмінна завіса цигаркового диму, запах алкоголю, азарту і грошей.
Зараз – вирішальна мить. Відкриваємось.
Карт не бачу. Перед очима пливуть задимлені обличчя присутніх, різнобарвними плямами мелькають фішки. Фішка – страшна річ. На перший погляд – простий пластмасовий кольоровий кружечок з цифрами, за якими щонайменше місячна зарплатня.
Маленька така кругла дрібничка, яка зводить з розуму. Перша купка, яка тікає з-під ніг у цьому безжалісному, але такому привабливому болоті.
…круп’є відсовує фішки в сторону суперника.
Пусто. Не тільки в кишенях. Нема ні думок, ні емоцій, ні бажань.
Адреналін – наркотик, і як всі інші, його передоз веде лише в одну сторону.
Що робити? Позичати? Крутитись, як білка в м’ясорубці, віддавати численні борги, щоб в один момент знову дурним метеликом полетіти на закличне світло неонок за черговою дозою?
Який резон?
…світанкова прохолода тихо лягає на посіріле, виснажене після гри обличчя. Зупиняюсь на мості, вдивляюсь у неспішний плин річки. Ну, що – ризикнув? Сьорбнув шампанського програшу? Солодко?
Річка така тиха і спокійна… саме те, що треба. Якщо зануритись в неї, то чи перетече ця рівновага в душу?
Хтось тихо нашіптував на вухо: «Ти програв…
гра – як життя, не почнеш наново.
Валіза спогадів... вона таки втовче твоє самолюбство...
Вмій програвати достойно ...»
Так… вміти програвати.
Холодне поруччя мосту… кілька митей вільного, п’янкого польоту – і спокій.
Це був фініш, який вже ніколи не перетвориться в старт.
