Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Місячне насіння

© Дара К., 18-04-2011

                                                                            (спомин)
                                                                                         Світлій пам’яті мого дідуся присвячується

       Рання весна, несміло прокрадається з-під землі молода зелень, моргають поодинокі жовтаві оченята підбілу. Стою край нашого поля, вглядаюся у  виднокіл, в ту вузесеньку ниточку між небом та землею, бо вже знаю, тільки кліпну-зажмурюсь і… Таки моргаю, не стримуюсь, бо сльоза від напруги вдивляння накочує на очі. Все, таки недогледіла, вп‘ятнадцяте, може наступного року… Може…

        А зараз прикипіла до землі, не годна ні поворушитися, ні півслова мовити, щоб не сполохати своє видиво, свій спомин.

       Дідусь іде полем, заклавши руки за спину, усміх захований  у вицвілих до світло-небесного очах. Ті очі колись були волошкові, я це ледве пригадую. Лагідними – так, розуміючими – звісно, але волошковими? Та бабуся так впевнено та натхненно про це розповідала. Бо, які ж то були очі! Певне, вона і закохалася через них в парубка Петра до безтями, бо в них завжди жив усміх – добрий, теплий, щирий.

       Дідусь здаля махає рукою, він помітив мене. Тоді раптом зупиняється, підносить очі до неба. Я й собі. Вгорі летять лелеки. Вони вертають із ирію, отже – бути весні, вони принесли тепло на своїх крилах.

        Дідусь не поспішаючи простує полем, в ногах ніжно перешіптуються змужнілі паростки озимини. Присідає, гладить їх, бачу здаля як ворушаться його губи, складаючись у посмішку. Він розмовляє з землею, він завжди так робив. Розмовляв з бджілками, деревами, птахами, полем. За це його позаочі в селі прозивали Перебендею. Такого деревця у нас не було щоб не родило чи хворіло, він якимсь дивом чарівним знав як їх лікувати – чи глиною, а чи смолою, навіть інколи варив зілля для цього, «відпоював» хворого, як мене коли я нездужала, своєю одолень-травою та своїми казками. Взимку, в сильні морози, коли було замало снігу дерева рятували-вкутували від стужі соломою, сіном, а інколи…
       О, диво-дивнєє, він скидає з себе свого кожуха і обвиває ним  стовбур тендітної молоденької груші.
       - Маленька, ой так зимно-зимно. Зігрійся…
       Я також ще маленька. Бо посадили ту грушу тоді, коли народилася я. Тепер та груша величезна плодюча матрона, щороку приносить пахучі медові грушки. Дідусь часто любив розмовляти з нею. І що він таке їй казав, ніхто не підслуховував, але коли його не стало, то зрозумілося -  так не зуміє ніхто, бо не знати як.
       Полохливо стинаю плечима, коли бачу сумний квіт на груші, тоді ледве чутно зачинаю наспівувати тої, яку любив виводити мій дідусь:
       - Їхали козаки із Дону додому,
        Підманули Галю, забрали з собою…
       І враз наче чую тонюсінький голосочок, що підспівує мені. Невже груша? Може то й не так, певне моя уява дописує ледь чутний голос-шелест, чи то може бджола у квітці щось шамотить своєю мовою… Як би там не було, ми співаємо вкупі – я, бджола і груша пісню про довірливу Галю, яку підманули…

       Коли мала шість років, то вперше побачила море – безконечний водяний обрус, що починався в твоїх ногах і простелявся аж за виднокіл, а там чи то зливався з небом, чи то ставав ним. Перший дитячий спомин про море: «Яке воно красиве!», величне, бездонне і безконечне, мов небо, мов всесвіт малої дитини, наче мрія. Золотий пісок під ногами, шелест хвиль і розсипане нічне срібло по воді, коли місяць уповні. О, ті срібні розсипи так впали тоді в моє серце, зачарували. Дещо правда псувала казкову картину вигоріла під палючим сонцем до сухого трава, квіти, сумні дерева, а ще втомлені голоси птахів, крім завжди невдоволених усім на світі галасливих чайок. Дідусь мудро, не перебуваючи, вислухав всі мої фантазії-спомини-захоплення і про море, і мрії про те, що добре було б там завжди жити – де багато тепла, води і місячного срібла на хвилях. Тоді мовчки взяв мене за руку, вивів у поле, несучи у своїх очах усміх. Якраз була переджнивна пора – стихав денний галас, ніжна вечірня свіжість підкрадалася до поля, пахло солодко пшеничним колосом, волошками-маками-рум‘янком, трохи гірким чорнобилем, в траві метушилися перепілки, перегукувалися цвіркуни.
       - Краса яка, доню! Бачиш скільки зеленого, і синього, і жовтого, червоного, і бузкового, і волошкового. Веселка, а не земля.
       І справді, навіть в надвечір’,ї все ще співало-грало кольорами, тішило око.
       Дідусь вдихнув на повні груди:
        - А пахне як! - він підняв догори голову.
        Я й собі так зробила. Вдих… Пах ло так, що аж дух перехоплювало. В небі срібним серпиком висів місяць.  Таки краса!
       - А знаєш, доню, навіть місяць в нашій землі зійшов би, якби навесні в неї його насіння покласти. Тоді, напевне, він би виріс височезним деревом. Бач як він вгорі квітне. А ти кажеш – море-море!
       - Дідусю, дідусю! - Я після почутого аж затерпла всередині. Диво таке – зростити свій місяць. – А хіба буває на світі місячне насіння, чи можна його десь дістати?
       - Певно, що так, - мудро посміхалися очі.
         Хіба я могла в тому сумніватися – хіба ж з нашої щедрої землі та не виросте якийсь там місяць. «Просто то рідкісне насіння і дістати його ой як важко, величезний дефіцит». І я так чекала тої весни, бо щороку сподівалася, що дідусь десь добуде того насіння і ми таки посадимо місяць і виплекаємо його.
        Ой, як мені було соромно тоді за те, що хотіла проміняти цю красу на примарний приморський рай, і так хороше було водночас. Бо в тих теплих морських краях направду місяць ніколи так не сходить, і небо не пахне, і немає там груші, яка вміє співати, нема мого поля, мого дідуся, і мене…

       І коли я з мого Княжого перебралася мешкати-вчитися у Львів, то вже жартома навесні запитувала свого дідуся, чи врешті дістав він того місячного насіння. Він хитро посміхався очима, мама здивовано дивилася на нас, то був наш таємний код, наша таємна мова.

       Дідусь ходить полем, наче вишукує щось. Тоді вкотре нахиляється, висмикує бур’ян чи осот. Не порядок це, ой не порядок…

       Коли дідусь помирав, пару тижнів ні на кого не зважав. «Зовсім стратив пам'ять», - побивалася печально бабуся. Мовчки лежав, думав про своє, то посміхався очима, то така журба огортала їх, що аж сльози накочували. А то дивився ними кудись повз тебе, повз твій голос, наче не чув і не бачив тебе, лише щось видиме тільки для нього. В той останній його вечір, я сиділа біля нього тихо-тихо дивлячись як він майже не дихає, згасає, але може захоче пити і тоді… Сльози застелили очі. Тепла рука лягла поверх моєї:
       - Не плач, доню. Краще скаже мамі, хай сідлає коней, бо вже час.
Я нічого з того не втямила. Зірвалася на ноги, хотіла кликнути маму, відчувала, що сльози самі потекли із очей. Він не пустив моєї руки. І де тільки сила взялася в змученому тілі, три тижні ні ріски у роті, тільки вода. Обернулася до нього. Очі волошкові-волошкові, бабуся не збрехала, посміхались до мене:
        - Не плач, доню, не треба. Перебенді не плачуть. І посади вже нарешті той місяць, бо я не вспів. Хай росте. А насіння? Насіння знайдеш у серці.

        Сльози заливали світ, він впізнав мене, впізнав. У вікно стукало віття нашої груші, а десь поміж гіллям її квітнув майже повний розкішний місяць. Він заснув, тримаючи мене за руку, і вже не прокинувся. Відійшов тихо, уві сні.
       А я, я? Чи зможу виконати Ваше прохання, дідусю? Бо як мені дістати того насіння, видобуваючи його аж з серця?

       Ви щороку  в моїх споминах вертаєте до нашого поля навесні, напевне разом з лелеками з далекого ирію, розмовляєте з землею, травою, деревами, птахами. Однаково щиро махаєте мені рукою, усміхаєтеся очима і кажете:
       - Ще маєш час, доню, ще маєш багато часу. Не журись, місячне насіння добудеш – ось побачиш. Бо ж хтось мусить ростити той місяць і розповідати людям казки.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 29-05-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© коник єгор, 25-04-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна. Львів, 20-04-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Любов Долик, 20-04-2011

Надзвичайно проникливий твір

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 19-04-2011

Сіячі місячного насіння

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 19-04-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 19-04-2011

Щемно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© В'ячеслав Імамов, 19-04-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 19-04-2011

Еге ж,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 19-04-2011

Неначе вітер,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 18-04-2011

Місячне насіння...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Цибенко, 18-04-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44958686828613 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …