«Хочеш змінити світ, почни з себе» - репетують усі довкола. Тільки ніхто нічого не змінює, навіть ті, що кричать. Світ лишається собою і тим не надто париться, а ми – тільки б змінюватись.
Вище, швидше, сильніше – кричить якась реклама. Он дивись скільки заробляє сусід, на якій машині їздить колишній одногрупник, де відпочиває твій кум. А ти нічого не можеш! Всі на світі пнуться з останніх сил, щоб бути ліпшими, багатшими, відомішими, ніж є. Кожен, при тому нещасний, чогось бракує. Бо не дотягує до ідеалу.
Я теж іноді думаю, що могла б поправитись на 4 кілограми, і бути вищою, і мати довгі нігті, і заробляти втричі більше, і бігати вранці. Чи була б я щасливіша?.. Мабуть, ні, для щастя я маю бути собою, бути природною, не тягтись до якихось примарних ідеалів.
Але приходить момент, і до повного щастя чогось бракує – кому 5 гривень не вистачає на пляшку, кому – багатого чоловіка, кому – кілька кіло мускульної маси, ще комусь – татуажних брів і акрилових нігтів.
Шукаємо недоліки навипередки. Хто знайде більше помилок у тексті? Хто назве більше вад у своїй зовнішності? Хто швидше дістане доколупуванням свого чоловіка (жінку)? Хто смачніше розкритикує владу?
Все таке недосконале. А ми прагнемо ж до ідеалу…
Вона – молода вчителька у сільській школі. Буде йти ввечері з додаткових уроків і думати, чому її учні так не хочуть вчитись. Чому вона не може втовкмачити в їхні голови такий потрібний матеріал, чому її батько п’є, чому чоловік не може заробляти більше. Вона буде дивитись на великий місяць, милуватиметься його величчю і не помічатиме кратерів і неправильної форми. Він – прекрасний, він такий, як є. Чому ж тоді чиясь і наша природність – недосконала.
Він художник. Малює пейзажі. Найбільше любить гори. Захоплюється їхньою висотою, могутністю, тим, чого ніколи не передадуть його фарби. Вони – досконалість у чистому вигляді. Його не хвилює рапата нерівна поверхня, скелясті схили, нерівномірне рослинне покриття. Більше його турбує те, що його дівчина важить забагато і ніяк не хоче ходити в спортзал, щоб скинути кілограм, чи два. Вона б тоді, думає він, була ідеальна.
Вони – музичні критики. Шукають у піснях недосконалості. Якісь ляпи, моменти, до яких можна придертись. Їм подобається критикувати сучасних виконавців, знаходити недоліки, таким способом самоутверджуватись. Але їм і на думку не спадало критикувати шум дощу – це досконала мелодія, втім, - лише шум. Шелест опалого листя – це пісня. Хоча – тільки шелест.
Чомусь не виникає думка шукати ідеальність і досконалість у таких справжніх, величних, природних речах, але вони - недосконалі, але кожного дня ми придираємось до себе і до когось, намагаємось ліпити ідеальність, замість того, щоб бути природним.
Листочки на деревах бувають неправильної форми, хмари на небі – рвані, вітер – шумить і розносить пилюку, спів птахів – набір звуків, навіть земля не кругла – приплюснута. Але чомусь ми захоплюємось цим всім і схиляємо голови, роззявляємо роти… Може й собі варто дозволити недосконалість?
