(Люко Дашвар. Село не люди. Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2007. – 272 с.)
Це була перша книжка за останнє десятиріччя, яку я проковтнула за п’ять годин і яка не давала покою душі декілька днів.
Коротка анотація на книгу дає лише скупі рядки, подаючи героїню як новітню українську Лоліту. А за цими рядками – прірва, де переплелися життя і смерть.
Починається оповідь вельми дикувато – дорослий чолов’яга за тридцять, на ім’я Роман, дає спробувати на смак «чоловічого молока» тринадцятирічній Катерині. Все скінчено, і він кидає дівчині – йди!
Отака вона, любов…
А Катерина… кохає дядька Романа. Кохає до нестями, бо він її Русалонькою називає та обіцяє розлучитися з дружиною.
Ой леле, жіноча доля…
Катерина усього на рік молодша за Сашка, сина Романа, який нестерпно мріє подорослішати. Та й додорослішався з однієї дурної витівки до труни.
А могло бути інакше? Мабуть, так – став би комбайнером після дев’ятого класу, пив би щовечора до нестями, як і інші чоловіки.
… Й чоловіча доля не краща.
Звичайнісіньке собі село – з тяжкою працею, з пересудами, наклепом, розбираннями, зі своєю віщухою Килиною, що є єдиною надією та опорою для забутих і Богом, і державою, місцевим багатієм, готовим у погорільців земельні паї за безцінь скупити, немов би добром наділити. У кожного добро, бач, своє: одним – на власній землі господарювати, іншим – відбирати. І різниці немає – чи клапоть землі за порожні обіцянки, чи життя.
А тринадцятирічна Катерина тікає світ-за-очі з рідного села, до невідомого Києва, де живе випадковий знайомий-вчений, що приїздив на розкопки сільського кургану…
Та й тут не все просто: навіщо молодому вченому-історикові, який зовсім не вчений, а «колекціонер», чужа дитина з села? Проте… Чому б її на допомогу батькам не віддати: хай куховарить, песика вигулює та оселю до ладу приводить. Набридне – вигнати геть, хай замерзає на узбіччі…
Наймичка - жива історія на сучасний лад.
Пропускаючи через себе кожне слово книги «Село не люди», не просто починаєш здригатися, а тремтіти від нервового напруження – ну чому так живемо?!!
І авторка дає відповідь, яку зрозуміють ті, хто в книзі побачать не лише брудні сцени та гротескне зображення сільського життя.
Старий професор, що задивляється на Москву, яка викинула його як непотріб: він готовий сплюндрувати дівочу душу й тіло заради хвилинної похоті. Його синок, впевнений в тому, що скарби землі належать йому. Синова подруга, що переводить провину на сільську дівчину. Це вони, або такі, як вони, впевнені, що нації нема – вона деградувала і дебілізувалася. А світ існує тільки для них - обраних.
Раніше таких називали нелюдами.
І раптом виникає думка…
Може, це не Катерина, а сама Україна, намагається повернути собі втрачені і волю, в землю, і любов, щоб воскреснути дивним птахом-феніксом у образі цілительки тіл і душ, зневірених та загублених?
Бо той, хто по-справжньому страждав, вміє по-справжньому і любити!
І бринить у кожнім слові: йдіть додому, до своїх осель, не наймитуйте у чужих господарів, не продавайте своє тіло за запилюжених трасах, не копіюйте чужі звичаї, видираючись до верхівок влади.
Ми – люди! Ми – здатні відродитися!
