Ви, знаєте, річниця чого учора була? Що, ніхто згадати не може? Правильно, Чорнобиля. Да, вже скільки років пройшло, а в нас нічого не змінилося. Тоді у 86-му нікого нам у село не підселили. Минула чаша сія. Кажете, радіація до нас теж не добралася? Вся на Білорусію, Польщу та гарячим прибалтам дісталася? Ага, растуди його, коній меконій! А Дніпро? Чорнобиль же, бабахнув вище за течією і по річці уся ця радість ласкава і прийшла до нас. Рибка, раки, мокрі сраки, тобто, купання, і худоби напування? Так – так. Коротше, тепер всі мутанти. Кожного торкнулася радіація. Да, а наукою не доведено, що вплив її на людину приводить тільки до хвороб та відростання, там, хвостів ззаду, а не спереду. Різне стає можливим... От згадав я одну історію. Слухайте…
Був у мене товариш. Можна сказати, навіть, друг. Не тут в селі. А, як у інституті на історичному вчився. Теж Василь. Білорус з-під Жлобина. Ми так його і звали, позаочі, Жлоб Сябристий. Сябристий, бо білоруси мають прізвисько сябри. Ну, як нас, там несознатєльні представники братських народів позаграницях називають хахламі, так сябри – це про білорусів.
А людина яка був Василь. Прізвисько його малювало зовсім навиворіт. Ну, звичайно, стосовно, жлоба. Насправді ж, він компанійський хлопець, аж до роздайбіда. Сам низенький, десь метра ледь за півтора, світловолосий, кругленький, вузькоплечий та широченний у тому самому місці звідки ноги ростуть. У нього із-за цього було ще одне прізвисько: Вася Сідало, а коротше: Сідало. Ми його і у очі називали Сідалом. Він не ображався. А, от за Жлоба миттю ліз у бійку і зовсім не звертав уваги на “вєсовую катєгорію”. Що казати: чужая душа потьомкі.
Була у Василя одна особливість. Був він дуже жерливий. Їв багато і часто. У тодішніх студентських умовах це немислимо. У гуртожитку в нас, деякі з тих студентів що на вихідні їздили додому, на матусиних пиріжках навіть до суботнього ранку дотягували. Хоч товариство таких не поважало і прозивало ничкарями за небажання ділитися. Інша ж братія їла пиріжки до вівторка, а у віторок проїдали батьківські гроші, крім суми на зворотній квиток. У середу - четвер жарили картоплю, яйця курячі, відкривали закатки. У п`ятницю доїдали те, що могло лишитися. Ранок суботи та обід були гарантовано голодними. Увечері суботи та неділю своїх чад годували батьки. Були, звичайно, і такі, що десь підробляли, але це, як правило, сімейні, які з гуртожитку додому практично не їздили.
Сідалу ж до батьківщини було майже з тисячу кілометрів. Тому їздив він туди двічі на рік. На канікули. Те, що привозив швидко з`їдалось товариством, правда, не без активної участі і самого Василя. Гроші він швидко витрачав на їжу. До речі, батьки його жили досить скромно, окрім Сідала мали ще трьох дітей, тому піньонзи йому слали дуже рідко і у основному на дорогу додому. Підробітком же, Василь, ніколи не переймався. І все, далі починалося утримання товариством. Але до ранку суботи. Тобто у проміжок ранок суботи – вечір неділі, коли вже хтось із товариства обов`язково приїжджав, Сідало перебував цілковито на власних хлібах.
Трохи рятувала його стипендія, на яку у ті часи можна було звичайному їдоку у робітничий їдальні протягти місяць. Але не Василю. Йому хватало приблизно на півмісяця. Знаючи його умови, інститут давав Василю всі можливі матеріальні допомоги. Але всі ці кошти з фантастичною швидкістю проїдалися і знову серед студентів, заклопотано озираючись, ходив всмерть голодний Вася Сідало. Дивує, як він з таким голодом, міг добре вчитися. Мабуть мав голову зі шлунком геть не пов`язану.
Якось так протяг він пару курсів. А після другого відправили весь потік на практику по піонерським таборам. Сталося це у той рік, навесні якого Чорнобиль жахнув. Поїхали у один табір і ми з Сідалом. Місце нашої практики було розташоване серед глухого лісу і до найближчого села було близько 20 кілометрів, а до траси – 7. Такий собі райський куточок майже дикої природи. Хвойний, а подекуди і листяний ліс з пречудовими галявинками та спокійна міленька поросла комишем та лататтям безіменна річечка. До речі, називалося це чудо рекреації...
– Та не радіації. Федька, ти як завжди свої п`ять копійок кудись устромиш, рекреація, це відпочинок означає....
Да, от перебив, дурило домашнє... Назва табору була „Червоний лісовик”, хоч не те що червоних, а навіть просто лісовиків ми там не разу не зустріли. Мабуть, не повезло, або просто на місці не застали. Годували там добре, прямо, як на відгодівлю поставили. Але для бідного Сідала, навіть те столування було, як корові пряник. Вихованцями ж табору були, відсотків на 98, діти з навколишніх сіл, які відрізнялися відмінним апетитом. Вважалося, що щось у лісі здохне, якщо хтось із них відмовиться від порції у їдальні. А помиями, Василь, як культурна та інтелігентна людина, -це далеко не про тебе, Федьку -, відразливо гидував, навіть упившися, як зюзя... А, якщо щось у лісі таки здихало, тобто, полишені порції все ж траплялися, то їх забирала для своєї свині, що перебувала у загороді на задньому дворі табору у режимі постійного чекання їдла, мстива зав харчоблоком.
Дуже незлюбила вона його за те, що Сідало, „як женщіною” нею знехтував, коли вони на складі самі залишилися. Я, до речі, його прекрасно розумію, він пережив перший у житті приступ імпотенції по причині зневір`я у безмежності власних чоловічих можливостей. Така, розумієш, серйозна психічна травма та ще й у такому юному віці. І було від чого, вірніше, від кого. Марії Кіндратівні, було тоді років зо 45. Зростом на голову за нього вища, фігурою – пряма Василю у плечах протилежність. Лице таке миле та гладеньке, як у скіфської баби, усіма вітрами прожране, дощами, морозами та птахами замакіяжене, і голос басистий та об`ємний, наче у порожній бензобак через матюгальник говорить. Всі чари її любовної гри складалися з проголошення якнайсуворішим тоном цілком амурної команди: „Швидко лягай на мене, поки я згодна, бо ще хтось двері, зачинені на сталевий засув, ломом вигатить!” Василь команду виконав сумлінно, але перестарався, бо ліг повністю і увесь. А вона хотіла, щоб не зовсім увесь лежав. І щоб цей не зовсім увесь, якраз навпаки, стояв кріпко, мов ріпка. Але, Сідало, як не намагався, цей його, не зовсім увесь, свого хазяїна так і не послухався. Тоді, зав їдальнею легко, наче м`ячик, Василя з себе струсила, встала і каже:
Притворщик ти, так жереш і такі яйця слабі? Ти що з Чорнобиля? Іди геть від мене, імпотент, тільки харчі переводиш. Будеш тепер у мене на одну порцію жити, гад. Ти ж мене, як женщіну смертельно неудовлєтворив...
От якраз незадовго після оцих невдалих амурів і почалися його розмови про гриби. Хтось у таборі Васькові їх їсти порадив. Почав ходити Сідало по навколишніх лісах та гриби збирати. Сердобольний табірний водій, колишній далекобійник на прізвисько Бурмило Михайлович, позичив Василю електроплитку та необхідний посуд, а співчутлива завскладом, тьотя Валя, дала олії. І ожив, Сідало. Почав готувати гриби і їсти їх досхочу. Запрошував і мене, та я ходок не по грибах, я стійко обираю м`ясо.
Скінчилася практика. Повернулися ми до навчання. І, знов, у всій своїй красі, накинувся на Василя його непогамовний жор. Сідало вирішив від грибів не відмовлятися і тут. Навколо міста, де ми навчалися, були якісь ліси. Але, у основному, лісопосадки. Чи були там їстівні гриби? Може й були, але мало. Настільки мало, що щоб їх хтось збирав, я і не чув. А Сідало, як взнав про це, то і каже:
Навпаки це добре, у мене ж і конкурентів серед людей не буде.
От з таким настроєм і поїхав він по лісах у перший вихідний... Результат обходу всіх нечисленних навколишніх лісів був мізерний і по його настанню Василь вже був ладен відмовитися від подальшого грибоїдства. Але голод, відсутність інших варіантів та настання певної події підштовхнули його до погляду на них під новим кутом жору.
Одного разу, збираючи гриби, сплутав Василь якісь опеньки, чи що, з поганками. Приготував їх та поїв, як завжди пожадливо. Ліг ситим та задоволеним спати і нормально прокинувся на другий день. А на парах принесли йому хорошу книжку про їстівні та отруйні гриби ще й з якісними фотографіями. До кінця пар Сідало, звичайно, не втерпів і почав її роздивлятися. А, я, майже як завжди сидів з ним поруч. Ото й дивлюся, а Сідало раптом встав і тут же впав на своє сідало, а сам аж сизий якийсь. Викладач на кафедрі невдоволено глипнув на нього з-під окулярів і продовжив лекцію про хрестові походи.
-Що з тобою, Васюню? - пошепки питаю.
–Я вчора ввечері блідими поганками наїдався.
-Та ну?
–Правда.
–А як ти себе почуваєш?
–Нормально, - каже.
–Може отрута ще не всмокталася у кров?
–Та давно повинна була всмоктатися, я ж не жаба тобі яка - небудь.
–Ти – студент.
–Не шуткуй, справа серйозна.
–Ти, усе – таки, перевір ото ще вдома в гуртожитку.
–Ага, перевірю. Лишилося там трошки тих, що до сковорідки не влізли.
Ледве дочекалися ми закінчення лекцій. Разом перевірили. Таки точно. Бліді поганки.
–Може це якісь неправильні поганки. Ну там виросли біля їстівних грибів і набралися від них доброти...
-Не мели, - каже Сідало. Нажерся я, таки, поганок і крапка.
–Диви, який ти везунчик, ну піди у церкві товстючу свічку постав.
-Ти знаєш, - каже Василь трохи згодом: я постійно згадую ті поганки.
–Ну й що?
–Вони були такі смачні...
–Ти що, харчовий збоченець?
–Не знаю, хто я там, але мене на них прямо шлунком тягне.
–Не дурій, - кажу.
Але хіба його вдержиш? Невдовзі приносить Сідало поліетиленову торбу поганок і починає їх готувати. Я тихенько йду до хлопців і швидко все їм розповідаю. Проводимо ми спецоперацію по врятуванню Василя від отруйної грибоманії. Поганки висипали до унітазу, у декого з хлопців синці та гулі, а Сідало лежить зв`язаний галстуками на ліжку і гірко плаче, як дитина, у якої забрали мамину цицю.
–Всеодно вдруге ви мені у цьому не перешкодите, - каже.
Але, все ж таки, наступні неділі дві я поганок з ним не бачив. Потім обсіли те моє місце, з якого ноги та невковирні руки ростуть, кляті болючі чиряки. І поїхав я додому рятувати те сідало, що до мене ближче. Коли через три неділі повернувся, то Василь вже їв поганки стабільно, ще й нахвалявся, що скоро і мухомори додасть до свого столу.
-А, хрін з тобою, чому бути, того не минути. Їж що хочеш, - сказав я йому.
Ось так і став Сідало споживачем у їжу отруйних грибів, ще й без шкоди для власного здоров`я. Через деякий час вже майже всі у їнституті промовляли його приказку: з усіх грибів найотруйнішим є сатанинський, від нього, вибачте, срачка буває.
Показували його нашим інститутським науковим світилам, але нічого путнього ніхто з них так і не сказав, лишень поважно руками розводили. Сам же Сідало вважав, що це у нього все від радіації, якої було повно того літа у лісі, де ми працювали.
Після диплому наші стежки розійшлися. Я вчителював у тому ж місті. Василь поїхав додому і став до роботи у тамтешній школі. Торік випадково зустрів у місті однокурсника Сашка Труханя, який мені повідомив про Василеву смерть. Будучі у відрядженні в Білорусі, проїжджав, Сашко, через Сідалове село та й зайшов за адресою, яку нам дав Василь, як домашню. А тут чорна новина.
-Такий молодий, - кажу, від чого ж помер? Не від грибів?
Сашко мимоволі посміхнувся.
-Ні, - каже, згорів від підробленої водки.
Да, не змогла поганка, так забрала ханка. З усіх, кого я знав і знаю, для нього одного найбільш отруйним був сатанинський гриб. Від нього і тільки у нього ж, вибачте, але слів з пісні не викинеш, срачка можлива.
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
