Мама жартувала: «От яке тільки дерево цей клен! І тінь дає, і кізка полюбляє, і горить гарно». Добра її душі вистачало на всіх і на все, навіть на ті клени, що затіняли велику частину городу. В усьому бачила один лиш позитив. Навіть муху не могла вбити, а, взявши рушника, довго переслідувала її і, розмахуючи ним, таки спроваджувала у відчинене вікно. «Хай живе собі», - поблажливо казала. І тільки коли у неї появилася внучка, таки наважилась на неприйнятне раніше. Отепер кожна муха для мами була великим злом, перенощиком всіх найнебезпечніших інфекцій, які потенційно загрожували маляті. А те маля, ота лялечка з чорними віями, що, коли спала, були аж на пів обличчя, із розкішним золотавим волоссям по ніжно округлені тендітні й водночас такі зворушливо-жіночі плечики, раз і назавжди стала для неї центром величезного всесвіту і витіснила все, що було в ньому до цього. Хтось би просто подивувався, а, може б, збентежився, а дехто, очевидно, нічогісінько б і не второпав, коли б’ючи муху, мама тихенько промовляла: «Прости мені, будь ласка. Тебе природа створила для життя, та я мушу.»
Одного осіннього дня, приїхавши до мами в село, заходилися в черговий раз рятувати город від кленів. Працювали завзято. Чоловік пиляв, я зносила гілки в двір, менші – підтягувала наша донечка. Трудилися, аж поки стемніло.
Того року дуже швидко наступила зима і все довкола встелила снігом.
***
Все колись буває вперше і все свого часу закінчується. Блакитна височінь зазирнула в холодну калюжу, віддзеркалилась в ній, і з’єдналося воєдино високе із земним. Повіяло весною, розбентежило.
Сніг, який стік талою водою на дорогах, ще надовго затримався в лісі та на городах. А коли і там його нарешті не стало, виявилося, що одна гілка так і пролежала всю зиму на землі. Очевидно, впала, коли перетягували, а, поспішаючи перерубати на дрова ті, що вже були в дворі, її не помітили. Осінні дні згасають швидко, треба було поспішати, щоб встигнути на автобус до міста. Коли знову приїхали в село, все було біле від снігу.
Гілку треба забрати з городу та порубати. Дрова згорять і дадуть тепло. Нахиляюся, щоб взяти і раптом… Пекучим болем різонуло по серцю. Боже, що це? Вона що? Жива? На зрубаній, тій, що пролежала довгу зиму під снігом галузці, на тій, що була відтята від стовбура, появилися малесенькі, світло-зелені листочки. Навіть, ні, не листочки, маленькі бруньки. Вони ледь-ледь розпустилися, ще зовсім кволі, тендітні, але такі вже насичені непереборною жагою бути! Попри все, у тій деревині, що вже ніколи не живитиметься силою землі, зародилося життя. Скалічене тіло чекало весни, щоб використати залишки поживних соків, і знову жити. Що це? Невичерпність властивостей матерії? Матерії… А якщо в ній була душа? І тепер… Порушена гармонія, логічна цілісність буття, хай навіть деревини, але ж живої, не з нашої волі приведеної в світ, але нашою волею перерваної і знищеної. Як же це? А якщо оця гілка, яку ми вважали дровами, щось відчувала? Якщо вона Щось думала? Тихо і розпачливо чинила супротив. А може, волала…. Ми того не чули… Природа така всемогутня і невивчена, вона дає нам дізнатися тільки маленьку часточку про себе. Ми пишаємося новими відкриттями і здобутими знаннями, а не усвідомлюємо, що це, можливо, нам просто дозволено. Дозволено, як винагорода за багаторічні зусилля – нехай буде так, зробіть іще один крок і тіштеся собою.
То як же це… хто ми в цьому світі? Заціпеніння змінилося збентеженням, відчаєм, неясним, і якимось тьмяним відчуттям дисгармонії і таким гострим – провини. Вражена ще довго не могла прийти до тями.
Довго стояла над тим, що було символом знівеченого життя.
***
Гілку порубали, вона згоріла, дала тепло. Все. Немає. Давно і нічого… Чому ж так міцно тримає пам'ять оті тендітні, що їх і листочками ще не назвеш, такі дитинно-беззахисні, такі щирі зародки нового життя? Життя, яке вже з самого початку було приречене на кінець… Чому так? Виходить, ми і не помічаємо, що між Добром і Злом існує така тонка грань. Така крихка межа… Тільки… , де вона?
