Сергійка Ватаманюка перевели до їхньої школи у сьомому класі просто посеред року. І спочатку вони з Денисом Мамутом навіть декілька раз побилися на перерві. Бо Сергійкові чомусь не подобалося призвісько Ватман, яким нагородив його язикатий Дениско, а весь клас з готовністю призвісько те підхопив. А нехай не задається. Ні слова, ні півслова, ні драстуйте, ні перепрошую-посуньтеся, ще ніхто й запитати новачка ні про що до пуття не встиг, знали лише від вчительки, що переїхав він до їхнього міста з Керчі, а він одразу ж: «Тато в мене – капітан!» - хвалиться. Та хоч майор!
Втім виявилося, що й капітан зовсім не той, що «пред’явіть талон техогляду, дихніть у трубочку, в мене троє дітей», чи, скажімо, «до урочистого маршу, по-ротно, перша рота прямо, інші напра-ВО!», а несподіваний для їхнього наскрізь суходільного міста справжній капітан справжнього корабля. Принаймні, якщо повірити Ватаманюку.
- Підводного човна? – тут-таки «серйозно» перепитав Дениско.
- Ні, сухогруза, - не зрозумів кпину Сергійко.
- Підводного човна в степах України! – підступно розреготався Дениско і тут таки мав нагоду побитися з Ватаманюком вперше. Але не востаннє.
Якісь такі баржі й білі пасажирські пароплави в їхньому місті таки справді водилися, але десь на виселках, на трьох трамваях не доїдеш. Вантажили баржі усіляким металобрухтом та іншим металом, правда, ледь не в центрі міста, ледь не під пам’ятником на центральній площі, одразу над греблею, ліворуч. Іноді здавалося, що пам’ятник подає рукою знаки зовсім не бабусям у в’язаних беретах та червононосим дідусям з червоними ж стрічками в петлицях плащів, які, як мухи на мед, зліталися до пам’ятникових гранітних черевиків співати пісень своєї буремної молодості під гармошку, а якраз зовсім навпаки – помахами руки керує роботою підйомних кранів у порту над греблею, які день і ніч вантажать на баржі головний результат років буремної праці дідусів і бабусь – купи, пагорби, гори металобрухту.
У Дениска з друзями навіть улюбленою розвагою дитинства було стати на естакаді над найбільшим в Європі шлюзом і плювати окатишами з трубок звідти на сорок метрів вниз - якраз на ті баржі, що пливли до порту по залізо-марганцеві окатиші, чавунні чушки й іржаві труби. Згори баржі здавалися ледь не іграшковими корабликами Лего, по яких смішно бігали матросики розміром з таргана. І кожен тарганичик – у маленькій помаранчевій касці й жилетці. А потім закривалися масивні нижні ворота шлюзу, пінилася й вирувала вода у вузькій бетонній щілині, баржі спливали, збільшувалися в розмірах і наближалися. Вже навіть було видно неабиякі почуття на лицях обурених дядьків у брезентових робах, які махають кулаками на адресу шибеників з естакади. Вже навіть можна було читати по губах, що саме ті матроси гукають. Переможцем вважався той, кому щастило підстрелити окатишем такого сердитого дядька.
Та у кожної з тих барж, навіть самоходних, ззаду чесно було написано «п. Херсон». І чотиризначний номер, як на автівці. Зрозуміло? Херсон! А тут цей Ватаманюк:«Тато в мене – капітан». Бреши більше.
Втім виявилося, що коли брешеш, не червоніючи, методично й послідовно, то певну кількість прихильників все ж здобудеш. На третій день Ватаманюк вже, не змигнувши оком, розповідав, як тато катав його влітку на своєму кораблі до Греції. А що? Раз він вже весь із себе капітан, то вище нього на судні вже тільки Бог, та й то не завжди - залежно від погоди та міжнародної обстановки. Тож сказав – беру сина в рейс і баста. І записав у команду. В Греції ж, звичайно, все є. Парфенон, наприклад. Але квиток туди в будній день - цілих вісім баксів, статуї поточено вихлопними газами, поспішайте побачити, бо скоро геть на порох розсипляться. А сучасні грекині геть на тих красунь з Парфенону не схожі. Чесно кажучи, нашим дівчатам в дублери навіть не годяться. Йдеш, бувало, набережною Халкіса й ловиш себе на думці, що ось кілометри три вже відшкутильгав, і не зустрілось жодної, вслід якій варто було б обернутися й проводжати поглядом. І носи якісь занадто грецькі, і кремезні якісь всі, як збірна з важкої атлетики, і одягені казна як. Не те що в нас, що не дівка – ікона стилю. За сто метрів шию звернеш, якщо на кожну оглядатимешся. Вже заради цього тільки варто закордоном повешататися. Щоб усвідомлювати.
На цих ватаманюкових словах чи не всі дівчата класу, що залишалися в кабінеті на перерві, зашарілися-запосміхалися й підсунулися ближче до його парти, аби не пропустити жодної подробиці про грецьких суперниць. І Свєтка Заблоцька теж. Як таке терпіти?
Бойові дії проходили з перемінним успіхом, постраждало два портфелі, три підручники (дві історії й одна географія), комірець Денискової сорочки і Сергійкова краватка. Загальний рахунок по раундах залишався нічийним.
Останнього разу зчепилися вже не на перерві – не за школою, де крадькома покурювали старшокласники,- а просто на уроці географії, посеред теми про великі географічні відкриття. Так і не дослухали про інспектора Коломбо, мегамаркет Магеллан, за що аборигени з’їли Кука, хто вигадав батончик «Баунті» і все таке інше. Все як заведено - під вереск дівчат, що повискакували на стільці, щоб краще бачити, схвальні вигуки хлопців-вболівальників і зі зрозумілим вироком вчительки Марії Іванівни: «З класу геть, і без батьків не повертайтеся!» А де ж він їй батька знайде, якщо сам його вже років сім не бачив?
Розлучені вони з мамою. Мати – будь ласка. Ось відакомпанує своє на фортепіано якомусь тенору з обласної філармонії, відторгує на базарі турецькими светриками з надписом «Бой», відбігає третю зміну, переписуючи покази лічильників від «МіськЕнерго» і обов’язково зайде до школи, на Ваше, Маріє Іванівно персональне запрошення. Дениска більше цікавило поглянути на Ватаманюкового батька. А ну як справді капітан?
