Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Захід зеленого сонця

© Ганзенко Олексій, 14-04-2011
Найдужче Ганну дратували голоси. Несправжні голоси, що народжувалися в її голові та плутали думки. Нудні голоси, які розмовляли про щось їй зовсім не зрозуміле й дрібне, взагалі, як можна гаяти час на такі дурниці?..
– …чому ви не поливаєте ці квіти?
– Це алое, їх не треба поливати часто.
– Але ж земля зовсім суха… і повитирайте пилюку на підвіконні…

Чужі голоси… наче голос німця, що жив тоді в них на кутку; взагалі в селі коморувало з десяток німців, а на їхньому кутку один, смішний, худий і говіркий, мов дві баби Лизавети вкупі. Ніхто по німецькому не знав, а німець усе цівікав та цівікав, зовсім байдужий, що його не розуміють. Сельчани не знали, як його звуть, німцем собі й кликали; німець зв'язав із ганчір'я м'яч і вчив дітлахів футболу, його довгелецька гвинтівка буденно стояла при цім під вишнею.
Після футболу німець ішов на ставок митися, він був неабияким цінителем чистоти й на особисту гігієну часу не шкодував. Якось німець зібрав їх усіх і замість футболу влаштував генеральне прибирання в хаті кривої Калини, де жив. Дітлашня слухняно шкребла до живого стільницю стародавнього стола, мила лави, невміло підмазувала призьбу та сумлінно витрушувала порох із німцевого матрацу. Крива Калина лише охкала та розводила покорченими руками… За працю німець наділив їх льодяниками. Ганя була вже чималим дівчаком, а льодяника покуштувала тоді вперше.
Георгій її льодяниками не частував, він нічим її не частував; Георгій прийшов із війни контуженим, щойно обцілувавши та обпестивши, міг відлупцювати, винячи в неіснуючих винах, грюкнути дверима й піти кудись на цілу ніч… У пошуках роботи вони приїхали тоді з дівчатами до міста, була багата на сніг зима й на залізничній станції наймали чистити колії. А Георгій працював на тій станції механіком паровозного депо. Герой-фронтовик, вродливець, драматичне сиве пасмо контрастно вихоплювалося зі смоляного кучерявого чуба… Скоро станційне начальство виділило їм у бараці-гуртожитку  потворну заокруглену кімнатку й молоде подружжя отримало першу в своєму житті квартиру. Невдовзі народилася Галя.
Формувалися нові пасажирські потяги, Галя пішла вже до першого класу й Георгій по блату прилаштував дружину провідницею. Це було не просто, через пияцтво чоловік мав неприємності на роботі, його перевели кочегаром на паровоз і погрожували звільненням. З першого ж її рейсу він почав люто ревнувати Ганну до кожного пасажира. Кум Сеня, клишавий і капловухий, з яким Георгій найчастіше пиячив, поліз, було, якось до неї, Ганна відшила, але звідтоді Сеня став нашіптувати Георгію про неї негарне…
І як було не зжалитися їй над бідолашним парубійком, який розгублено хлюпав носом у тамбурі: в поїзді сердегу обікрали, він ледве стримував сльози та все причитував, що батько його за солопійство вб'є. "Ходімо, хоч нагодую тебе, нетяму, ми тут при станції живемо." – запросила. Георгій мав повернутись аж увечері, але повернувся чомусь рано, і повернувся напідпитку. Заставши в оселі хлопця, знавіснів, побив його, змісив Ганну, хоч та дитиною клялася, що немає за нею ніякого гріха; хлопець утік, Георгій зібрав речі й пішов… Вона знала куди – добродійки давно прошепотілися, що поки Ганна в рейсі, чоловік учащає до непутящої Зойки. До Ганни він не повернувся, Георгія таки звільнили, вдвох із Зойкою вони гайнули десь на Донбас, там і загубилися…  
І Ганна загубилася: сьогодні Харків, завтра Брест, післязавтра Сімферополь… Привезла з села маму, аби Галю гляділа, а сама… на одну зарплатню спробуй – проживи, то бралась і за нормову, й за понаднормову… Все сама, траплялися ніби порядні чоловіки та вона боялася – Георгій теж порядним був на початку… і Галя…
Якось запросив її до купе аскетично-вродливий, відверто старший за Ганну, полковник: нудно, мовляв, самому, не спиться. Почастував коньяком, розгомонілися… Його жінка втекла з гультіпакою-майором, Ганна теж зізналася, що сама… Гуркотіли колеса, блискали за вікном далекі вогні, полковник накрив її долоню своєю, попросив адресу, сказав, що писатиме… А потім однієї долоні виявилося полковникові замало, він забажав більшого, Ганна схопилася, відштовхнула його, захмеленого, й вибігла в коридор. Він стукав потім до неї в купе, благав вибачити, Ганна погрозила міліцією…
Він до неї справді писав. Довго, настійливо. У листах нарікав на самотність і рельєфно змальовував їхнє прегарне майбутнє співжиття… Ганна читала й плакала. Але ризикувати не могла, якщо він так повівся з незнайомкою в поїзді… а в неї Галя…
Галя мріяла стати лікарем, найулюбленішим її заняттям у дитинстві було робити лялькам уколи. Але, що більше дівчина виростала, то примарнішими ставали мамині сподівання. Покинута напризволяще, без батька, дівка скоро відбилася від рук, бабу не слухала, злигалася зі станційною шпаною… А коли мама вмерла, Ганна взагалі не знала, що діяти з донькою. Галя сяк-так домучила школу, довго ніде не працювала, аж поки дільничний не попередив, що існує стаття за дармоїдство. Ганна вмовила тоді начальство взяти нерозумну дочку до станційного буфету прибиральницею, але Галя там довго не затрималась. Знюхалася з молодим колійником, п'яничкою Меньком, звільнений за прогули той ні за холодну воду не брався, його напевно вже мали зачинити за неробство, то, щоб уникнути невблаганної руки закону, Менько прихопив Галю й майнув із нею на батьківщину в село.
Списалися там у сільраді, Ганна до них не їздила, доходили такі чутки, що краще було не їздити, не ганьбитися. А то хлопчик народився в них, Михасик; Господи, краще б вона залишилася вдома! Навезла подарунків, а вони обоє п'яні, дитя негодоване кричить… Плакала, кляла… "Як же ти мене в старості доглядатимеш, нечестивице, коли пискля доглянути не хоч! – Потрібна ти мені! Здам у притулок, там гроші платять людям за те, що вони судна трухлякам підсовують!" Після таких слів не стало в Ганни дочки, тільки за онуком ниділа та плакала, Менько таки ходив десь там через раз на роботу, то батьківства не позбавили…

Нащо ті голоси, нащо вони з-під зеленого сонця її мордують, думки мішають…
– …що ви, поки Степанівна не вийде – нікому ніяких відгулів. І чому це земля суха під вазонами?
– Це алое…

Нащо вони їй… і плутають… Хоч би й із німцем тим… Бо ніяким не льодяником, а шоколадом він її тоді почастував, що, вона дурна, не пам'ятає? Почастував, а коли крива Калина вмерла – до них квартирувати перейшов і часто Ганю шоколадом пригощав. Хороший був, хоч і німець, і не розумів ніхто на кутку по німецькому… На ціле життя залишилася їй спогадка: війна й шоколад…
Георгій шоколадом не частував, не було; там і на хліб не було, не те, що на шоколад… А любив він її й та любов була солодшою за всі шоколади на світі… Ревнивий був, то так, але не бив ніколи, пальцем не зачепив, хоча й накручував на неї капловухий Сеня, кум їхній… Георгій і на роботі помінявся, щоб застати її, буцімто, з іншим; саме тоді, коли привела вона зі станції пограбованого хлопчака. Як увійшов до хати, так і вкляк… А потім речі давай збирати. Вона й божилася, й плакала, й у ногах качалася, що немає за нею провини – не повірив. Мовчки склався й пішов. Ночував кілька день у Сені, поки діждався розрахунку, та й поїхав на Донбас, тоді саме вербували…
Отак і залишилася вона сама. Й довго шепоталися потім по станції, що диму без вогню не буває… Георгій спершу писав, часто писав, писав, що плаче, скучає за Галинкою… а тоді рідше почав писати, а якось написав, що знайшов іншу…
Ганна нікого не шукала, не було за нею гріха, аж до тієї ночі в купе, з полковником… До Жмеринки була ціла година ходу й вона залишилася, й вона віддалася йому, дужому, настирному; віддалася за всі роки тілесної спраги, за всі самотні сльози в холодній постелі, за образливі позирки сусідів. На кінцевій станції в неї було два вихідних, полковник найняв квартиру й ті два дні коханці провели вдвох. Він нічого їй не обіцяв і вона нічого не вимагала. Але та зустріч залишилася найщасливішою, найсвітлішою згадкою в її сірому житті після Георгія. Ганна дякувала полковникові за все…
На другому році навчання Галю відрахували з медучилища: погана компанія, вино, хлопці під ліжком у гуртожитку… По знайомству Ганна влаштувала доньку до станційного буфету, але й звідти її швидко турнули – молода буфетниця запустила руку в касу… Недобре було б із Галею, якби не нагодився їй, дякувати Богу, хороший чоловік. Подалі від спокус Меней забрав дружину до батьків у село, там почали господарити. Хлопчик народився скоро, Михасик, Ганна приїздила й відходила серцем, дивлячись на щасливу родину. Працювали, як воли, хазяйства було багато, але все в згоді… Пізніше Галя прислабнула, зірвала спину, тягаючи важкі баняки з пійлом, Ганна часто приїздила на поміч…  

– …тут хоч сторона сонячна, бо з північного боку пліснявка по кутах…
– Вікна фарбуватимемо?
– Фарбуватимемо… І полийте врешті-решт ці вазони, коли не зайду – все вони в вас сухі…

Та що ж це таке, нащо вони її збивають? І кому пожалітися? Скажи, що в тебе голоси в голові – ще до божевільні запхнуть! А вони таки збивають, таки заважають, кляті голоси в її дурній голові, таки шкодять! Бо не так усе було, не так, і не так є, й не туди вони її штовхають… Та вона знає, як було…
Хоч би й із тим німцем. Тільки один він коморував на кутку, й саме в них, бо хата в них була найкраща. Інші заздрили, особливо крива Калина, а що – ті голодують, а в них і шинка, й тушкованка, й шоколад… О-о-о… Ганя наїлася за війну того шоколаду!.. Німець був жалісний, часто плакав сидів над фотокарткою своєї родини. Ганя тоді підкрадалася й він неодмінно пригощав її шоколадом, і гладив по голівці… смішний…
І Георгій її гладив. Так, як вони любили одне одного, ніхто більше не любив! Кум Сеня аж губу, бувало, прикушував, спостерігаючи, як голублять вони одне одного поглядами. Молоденький комсомольський працівник із Донбасу, якого вони впустили на кілька день пожити, теж заздрив… Але заздрити заздрив, а свою комсомольську справу робив: "На шахтах робочих рук не вистачає, Георгію! Якщо не ми, то хто!" Георгій поїхав, завербувався на рік. Мало не щодня прилітали від нього сповнені щемкої туги за коханою листи. А якось… цей лист було написано чужим почерком: "…могло загинути багато людей, але Ваш чоловік, виявивши найкращі,  притаманні радянській людині, якості, власним тілом… – далі чужі рядки в її очах розсипалися, – … пишатися… цілковите право…"  За кілька років надійшов іще один лист у якому повідомлялося, що іменем Георгія названо вулицю й школу в шахтарському місті…  
Вона гідно носила звання вдови героя. І ніхто їй не дорікнув, коли за вісім років Ганна зійшлася з полковником. Спізналися якось у поїзді, кілька нічних годин проговорили в купе, його дружина вмерла при пологах… потім іще з рік переписувались. Полковник був гарним чоловіком і Галя його зразу прийняла, але військовий собі не належить, перебуваючи в секретному відрядженні на Кубі, він підхопив якусь тропічну хворобу й помер…
Їй не вперше було втрачати чоловіка, тому найбільше Ганну вразило, як побивалася за вітчимом Галя. Хороша в неї виросла донька, закінчила з відзнакою медучилище, виїхала за розподілом у село, де й поєдналася з випускником аграрного Менеєм. Правління виділило родині молодих спеціалістів хату, народився синочок, Михась… "І не думай, вийдеш на пенсію – зразу до нас, онуків бавити!" – наполягала Галя. Ганна не опиралася…

– …чому тут зелені плафони?
– Вчені рекомендують, зелений колір заспокійливо діє на хворих.
– Вона ж його не бачить?
– Вже ні…
– А чому так смердить? Що, теж наука?
– Ні – життя – в нас не вистачає санітарок. Відверто кажучи, й від вас запах… не дуже…
– Я поскаржуся головлікарю!
– Спохватилися. Не часто ви її навідували, шановна… як вас?..
– Галина Георгіївна. Тільки не треба мене ганити, вам гроші платять за те, що ви їм судна підсовуєте!
– Не дуже великі гроші…
– Як скажете, вона ще прийде до тями?
– В нас притулок, а не санаторій!



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

!

© , 08-10-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна. Львів, 15-04-2011

Дякую

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 15-04-2011

Навіть не відаєте,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 15-04-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія Позняк, 14-04-2011

Альтернативне минуле...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Roman Rewtschuk, 14-04-2011

Після кошмарів буває пробудження

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 14-04-2011

Похмуре, ядовито зелене сонце.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 14-04-2011

Від назви...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 14-04-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 14-04-2011

Політ на гніздом зозуляти...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 14-04-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.70363092422485 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …