Я народилася у звичайній сім’ї”; та кому я брешу, звичайна – це не зовсім те слово, точніше зовсім не те, яке б пасувало до моєї сімейки. Море грошей, великий бізнес, брак часу, брак людяності: пихаті, засліплені грошима люди – це якщо коротко про сім’ю, так щоб не тягнути.
Мабуть уже з народження в моїй душі десь шкрябала собі нірку думка, що я мала народитися не тут, не тоді, не так!.....
Я ніколи не мала дитинства. Тобто дитинства в розумінні: мама, тато, брати, сестри, Різдво, подарунки, маленькі сімейні традиції,….. спільні вечері. За своє дитинство я на пальцях однієї руки порахувати, скільки разів бачила батька удома. Та й маму теж. Хоча вона була й вдома, але ніколи не бавилася зі мною, не спілкувалася. Та й взагалі, якщо чесно, вона рідко звертала увагу на що-небудь, крім своєї зачіски, манікюру і ще всіляких «важливих речей». В мене завжди було все. В мене ніколи не було нічого. Так, приблизно так можна описати те, чим я жила. Жила…..
Мені було 16. як завжди гучний прийом у нашому «склепі» ( так я називала наш дім). Вся іспанська еліта була запрошена. Звичайно – це ж було вигідно для родинного бізнесу. Все було так пафосно, різні багаті товстопузи із своїми розфарбованими вішалками снували по дому, насолоджуючись світською мерзотою і тарталетками з лососем. Звичайно ж мої «дорогі» батьки подумали, що тут має бути і золоте підростаюче покоління, таке ж різко снобоване, як і їхні предки!
Він був високомірним і зіпсованим, зіпсованим тягарем грошей, сином своїх батьків.
Алекс. Алессандро Хосерті. Ми зробили це просто на кухні. Просто, без почуттів, без слів. Як тварини. Мені було байдуже, що він ніколи не подзвонить…, та що там, він і не привітається більше.. мені було все одно, що це було вперше, та що мабуть то мало б бути якось особливо. Ні не було. Просто на автоматі…………….
Дивно, чомусь я досі не можу забути той раз. Через стільки часу, а не можу…..
Я пішла з дому наступного ранку. Просто одягнула старі джинси, якийсь светр і вийшла зі «склепу». Шкода не було. І сумно також. Було пусто. Було все-одно. Я просто випливла з одного світу в суміш аморфності іншого.
Мені 16. Я на вулиці. Звичайно ж мене шукали. Знайшли. Але ховати себе назад у «склеп» я не хотіла. Не могла більше. Я так і заявила своїм дорогим родичам :
«- ні, не повернусь. Ви огидні мені разом із своїми грішми. Не можу більше дивитись на ваші заяложені багатством обличчя. Та я краще буду подихати тут на вулиці, ніж скніти тут разом з вами!!!!!!!! »
Після тої розмови переді мною були закриті усі двері країни, у які я могла постукати у пошуках роботи. Вулиця була домом на перші тижні. Я заспокоювала себе: « переб’юся якось. Щось знайду.». Але…
Вперше спробувала зробити це за гроші через місяць такого скитання вулицяви злого сеньйора Мадрида. Все було просто. Гроші, готель, ліжко. Просто, без відчуттів, як тоді, на кухні….
Думала лише раз. Поїхало.10, 20, 40…. Втратила лік клієнтам. І часу.
Мені вже давно не 16. І зараз в розкішно вбраній жінці 25 років ніхто б не зміг впізнати перелякане дівчисько із багатої сім’ї, яке щосили намагається боротися із законами життя.
Тепер у мене сталі клієнти. Стале життя. Життя повії. Я не соромлюся того. Як не дивно мені просто все одно мені все одно, коли жінки, вертаючись із недільної месси, перешіптуються , коли я проходжу поруч. Вони ж бо знають, що до мене частенько навідуються їхні чоловіки, сини, чи навіть коханці. Ті жінки бачать в мені ворога, фурію, яка просто забирає в них сім’ї. Та усі ці чоловіки приходять до мене не за запрошеннями, а за покликом свого єства. Ці бідолахи просто хочуть провести кілька годин в товаристві жінки, розкішної жінки, яка задовольнить найвибагливіші бажання. Хоча тепер уже вони задовольняють мої забаганки. Навипередки. Хто кращий? Такий собі чемпіонат Мадрида «Жеребець року». Не дивно, що їх дружини просвердлюють мене своїми гарячо-чорними очима.
Сім’я більше не торкалася до мене своїми снобськими лапами, після того, як зачинила усі двері парад тією 16-річною втікачкою.
Я створила собі світ у якому сама граю за своїми ж, власноруч створеними правилами.
Був розпал робочого дня, чи то скоріше ночі. Дзвінок у двері. Імпозантний чоловік років 30-35. зайшов у кімнату:
- Можна? Хотілося б відпочити.
- Заходьте. Влаштовуйтесь.
- Може одразу до справи. Час.
Все було як тоді, тоді на кухні. Я відчула ту саму тваринність. Те саме.
Він вдягнувся, залишив на столику оплату, все як заведено – без лишніх слів і
формальностей. Візитка. Не дарма я відчула дежавю, коли була з ним. Алессандро Хосерті. Скористався вдруге. Він впізнав мене, я це знала. А я не змогла побачити все того ж зіпсованого підлітка, з якого розпочалось моє теперішнє життя. Було якесь дивне відчуття. Вперше за ці 10 років я щось відчула, зрозуміла….
«- Що я тут роблю? Що?»,- чомусь заболіло в грудях ,- «то не моє життя. Я живу не так, роблю не те…. Та тепер я точно знаю, що робитиму далі!».
Спокійно зібрала найнеобхідніші речі. Вийшла з дому, сіла в машину і поїхала в аеропорт. Великобританія. Туди. На цей раз я все зроблю правильно.
Удар по гальмах……Тиша….. Ніч…… Дорога…
