Зара напишу шось геніальне. Жаль, що немає випивки, слова би прийшли самі.
З пляшкою мені легше порозумітися. Принаймні, в усьому, що стосується Вас. Просто усім іншим вже набридло слухати цю дурну історію, а пляшці – ні. Може, тому, що вона кожен раз інша?
Пам’ятаю, ми якось на чистоту поговорили з бутлем віскі – він мене прекрасно зрозумів і дав багато розумних порад, які допомогли мені протриматися місяці із два. Оце був щирий співрозмовник. Він уважно слухав, не перебивав, нічого з себе не зображував і висловлював своє щире співчуття приємним для вуха бульканням.
Найсумніше в усій цій оказії те, що все ясно. Всі питання “А чому я?” “А чому так?” “А чому не можна інакше?” мають відповіді і ніяких “але” бути не може.
Ну от, наприклад, якби у мене зараз замість залізяки на ім’я комп’ютер, була пляшка, можна було би розказати їй про вчора і про сьогодні. Ви збайдужіли навіть до тієї простенької і старої як світ гри в перемигування, яка останнім часом слугувала джерелом для найяскравіших моїх емоцій. Відносини перейшли у фазу суто виробничих. Коли треба – погладили по шерстці, коли треба – суворо глянули. Функціоную? Ага. Більше нічого і не треба. А ще місяць тому за три секунди, що Ви на мене дивилися, у Ваших очах можна було розгледіти чорний океан, несамовиті хвилі, холодне піщане дно і морські чудовиська в печерах. Ні в чиїх очах я, напевне, більше такого не побачу.
Іще пам’ятаю ніч і Ви за кермом. І я чомусь думаю, що ми випили дві пляшки і якщо машина зараз вріжеться в стовп чи ще куди, це буде не найгірше завершення мого життя. Ні, мені подобається жити, але з Вами можна і так, бо інакше не вийде.
А потім, коли Ви незворушно висадили мене біля метро і поїхали до своєї половинки додому вечеряти, перше моє щире бажання було дійти до Дніпра і втопитися. Бажання настільки сильне, що на те, щоб сісти у вагон метро, знадобилася вся наявна сила волі. Нє, ну не подумайте, панове, що це від “нестерпного сердечного болю, бо ми ніколи не будемо разом”. Мені було жаль відчуттів, які могли би бути, але не-будуть. Отже, свято закінчилось, гості повпивалися, фея забула приїхати, і ось я плентаюсь додому і нічого не змінилось.
Біда (чи особливе, трохи збочене, щастя) в тому, що Ваша присутність ОБІЦЯЄ. І я чесно, як віслюк за морквою, радісно трюхкаю за цією обіцянкою, а потім виявляю, що морква з картонки. Моя мрійлива віслюча душа щиро ображається на таку підлоту, поки не стає ясно, що справжньої моркви в сценарії не передбачалося. І мені було це відомо від початку, але в процесі якось забулося – занадто захоплююче заняття – бігти за Вашою морквою. Ну, і хто мені після цього ветеринар?
Ет, в таких складностях без пляшки не розібратися ніяк.
Бувають люди – наркотик. Це про Вас. Мені цікаво з Вами, навіть коли Ви мовчите. Ви чудово вмієте мовчати. В Вашу мовчанку заходиш, як в теплу воду вечірнього озера – ніби і тиша – але чуєш, як говорять сутінки. Повна ілюзія стану “I belong here”.
За один день поряд з Вами я можу пройти всі можливі градації настрою – від поросячого щастя до найчорнішої депресії. Зранку дивитимуся на Вас закоханими очима, а ввечері ненавидітиму себе, а заодно і Вас. За те, що все ясно і ніяких “але” не існує.
Ну що я Вам скажу? Що я Вас кохаю? Дурня. Ви – зайнята людина, маєте відповідальну посаду, важко і продуктивно працюєте, маєте доста близьких людей. That means – no place for me.
Та навіть і не в тому справа. Ну уявіть собі кролика. Уявили? Біле, пухнасте, очі чесні, жує капусту. Саме по собі цілком годяще Боже створіння, нічим не згірше за інших. Хоче щастя, як і все живе на землі. А тут лев. Красивий. Дикий. Грива густа, грація невимовна, сила заворожує. І свита навколо. Цар, все-таки. Або цариця. Ну і уявіть собі це співіснування цього шматочка “цінного хутра” з представником породи кошачих. Смішно? Мені теж. Ми різні звірі, ах як жаль!
Ви – моя вигадка. Все просто. Мені треба когось любити, а тут ви. І я, мало не вдавившись своєю капустою від захвату , споглядаю Вашу королівську особу з-під найближчого куща. І. ясне діло, в уяві додумую Вам кролячі вуха і любов до моркви.
Ну, досить про ссавців, катарсис затягнувся. Пора згортати виробництво.
Я і далі питиму коньяк, сміятимуся, плакатиму, писатиму всіляку фігню, кохатиму Вас, знатиму, що мені нічого не світить.
Але вчора Ви на одну тільки секунду подивились на мене так, як раніше, і мені подумалось, що може все-таки….
