Біла «Ауді» різко звернула вліво, на повній швидкості з’їхала з дороги, помчала забрукованою площею, позбивавши кілька непорушних і безгучних, мов штахетини у паркані, постатей, що не намагалися відскочити убік, проїхалася по тілу, розпластаному на землі, наосліп врізалася просто у стіну будинку, - сірого, прикрашеного багатою ліпниною, таранячи його майже під металевою табличкою, що інформувала про те, що він, цей будинок, є цінною пам’яткою архітектури, - і завмерла. Від удару передня частина машини зім’ялася у гармошку, нікого живого всередині, певна річ, не залишилося.
- П’ятий, - прокоментував Марек, патлатий хлопець у синій футболці з довгими рукавами і джинсах, із фєнечками на руках та пірсингом у вусі, сидячи по-турецьки на підвіконні квартири та стежачи за центральною площею міста з висоти третього поверху.
Зомбі майже не зреагували на аварію. Декотрі з них, допитливіші, ліниво крутнули шиями, проводжаючи «Ауді» в її героїчному польоті до остаточного перетворення на металобрухт, але більшість продовжували перехильцем, по-качиному накульгувати площею, тихо гарчачи та помуркуючи собі під носа. Видавані ними звуки не можливо було зіденфікувати.
Люба не бажала на все це дивитися. Відколи вони з Мареком забарикадувалися у квартирі, присунувши шафу до вхідних дверей у коридорі, минуло дві години. Дві найдовші довбані години у всьому її довбаному житті.
- Ти врятувала мені життя! – сказав їй цей хлопець, що зараз вмостився на підвіконні, як голуб на карнизі дому, дві години тому. – Врятувала!
Ну, чого такі церемонії. Просто втягла за шкабарки у квартиру і затраснула двері перед непроханими відвідувачами, що тупотіли на сходах. Коли він метався у під’їзді. Заволокла у надра житла, як залізна рука Господа, що в останню мить завжди витягує дурнів з найбільших халеп. Дурня. Нема за що дякувати, і, сподіваюся, у тебе не буде нагоди проявляти своє геройство по відношенню до мене. Так що проїхали.
На порядку денному стояло куди важливіше питання, ніж обговорення щасливого Марекового порятунку. Як їм обом звалити звідси?!
Ще одне авто пронеслося дорогою.
- Стій! – закричав розпачливо хлопець, мало не вивалюючись з вікна, вимахуючи руками, мов жертва корабельної катастрофи, що, потопаючи в океані, бачить удалі судно. – Ми тут! - продовжував він надривати горлянку, доки машина, не збавляючи швидкості, зникла за рогом.
- Ти що, всерйоз думаєш, що хтось буде зупинятися і вилазити з машини, щоб нас врятувати? – Люба сиділа на дивані, підібгавши коліна під себе, і навіть не дивилася у бік, хлопця.
- Але хтось зрештою розжене… цих! – скривився хлопець. На площі зомбі у сірому костюмі й капелюсі ганявся за голубом, проте спритний птах злетів, випорснувши з чіпких сірих, - у колір костюма, - пальців. Голубині крила шумко затріпотіли у повітрі. Зомбі якийсь час стояв непорушно і глухо стогнав, не можучи усвідомити, куди ж ділася тепла, жива, пульсуюча кров’ю здобич, яка щойно тріпотіла просто у його руках.
- Міліція чи МНС-ники. Або військові, ну, я не знаю…
- Бачив отих кількох біля фонтану, у формі? Оце і є твоя міліція, - нервово реготнула Люба.
Але щось треба було робити. З тим, що усе це – не сон, не галюцинації, і вулицями справді розгулюють живі мерці. Це реальність, з цим Люба уже погодилася подумки. Тепер треба думати, як же дати собі раду з цією реальністю.
- А тут є якась зброя? – раптом подав голос Марек, що давно притих і чапів на підвіконні у скорботному заціпенінні, тоскно визираючи надвір.
- Ну, це не моя квартира, - пояснила дівчина неохоче. – Подружки. Я мала приходити сюди поливати квіти… Взагалі пильнувати, чи все гаразд. Але не думаю, що тут може бути щось небезпечніше за кухонний ніж.
Мовчання у квартирі. Воркотіння і стогони за вікном. Марек уже його зачинив, але пластикові звуконепроникні вікна у центральній історичній частині міста ставити не можна. Зараз Люба гостро пожалкувала про це.
Так, думай далі. Телефон не працює. Мобільного у неї при собі немає, у Марека вмерла батарея. Ну просто як у фільмах жахів.
Але хтозна, чи була б користь з цих телефонів.
- Вони повинні чогось… ну, боятися, - озвалася дівчина. У них же залишилися якісь базові інстинкти, жерти ж вони хочуть, на живих реагують, - міркувала вона вголос. - І якісь страхи…
- Вогню! – скрикнув Марек. – Точно, зомбі бояться вогню, ну як у фільмі. Значить, ми щось запалюємо, виходимо…
- Ми не знаємо напевно щодо вогню, тому не ризикуватимемо. У нас є вода, тож навіть без їжі зможемо тут трохи протриматися. А потім прийдуть твої військові чи МНС-ники… Або ніхто не прийде і ми зрештою поїмо одне одного… Або вийдемо надвір і вони з’їдять нас… - дівчина захихотіла.
- Я тут, на кухні, знайшов гречку! – вигукнув Марек. - Цілу пачку.
- Та ти що? – серйозно глянула на нього Люба, - це ж справжній скарб!
Люба байдуже спостерігала, як незнайомий хлопець порається у квартирі її подруги, вивертає шухляди, лізе у сервант. У квартирі, що її Люба мала пильнувати. Куди через тиждень приїде Оля, її колєжанка. Неодмінно приїде, от тільки…
Зосереджений Марек прикручував довгого кухонного ножа до держака швабри. Вийшло щось на кшталт багнета.
- Бити треба у голову, - авторитетно пояснив хлопець. – Тільки так можна убити зомбі.
Цей хлопець передивився силу-силенну фільмів жахів.
- Підеш на них із тією палицею? – пирхнула дівчина, бовтаючи виделкою у своїй тарілці з паруючою гречкою.
- Я не спатиму ніч, стерегтиму двері, - заявив Марек. – А ти спи.
Вечеряли вони при свічці, що її Марек десь нарив. Як романтично. Люба розглядала хлопчака навпроти і думала. Що він, властиво, дуже симпатичний. Їй завжди подобалися хлопці на декілька років молодші, але ж, блін, не підлітки.
Але цей хлопець такий гарний. У нього чистісінька, без жодного сліду підліткових прищів, шкіра. величезні карі очі, опушені довгими дівочими віями, кошлате каштанове волосся, що спадає на вуха і шию. І збудований він гарно, худорлявий і звинний. Красень.
Так, шо за дурня! Люба сердито зітхнула.
- А скільки тобі років?
- Сімнадцять.
От брехло.
- А де живеш? Десь неподалік?
- Ні, я сюди приїхав типу у гості. Ну, знаєш, там місто подивитися, погуляти…
- Добре, - вона підвелася з-за столу. За вікном кухні – суцільна темрява, жодного проблиску світла. – Я йду спати.
Люба так і не заснула по-справжньому. Дрімала, крізь сон чуючи, як хлопець ходить по квартирі, як хтось товчеться на сходах… Вранці її вирвав з напівсну добре впізнаваний звук. Стукнули, відчинившись, вхідні двері. Хтось прийшов.
Марек. Марек виходив надвір.
Вона різко сіла на ліжку відкрила очі і побачила хлопця, що дрімав, скрутившись по-котячому у великому фотелі біля стіни. На підлозі біля фотелю валялася його швабра.
- Ти... Виходив? – скрикнула Люба. – Куди?
- Ти що? – витріщив очі Марек. – Я весь час був тут.
Босоніж Люба кинулася у коридор. Усе гаразд. Двері надійно затуляє шафа. Ніхто не відходив звідсіля, ніхто не приходив.
Це все їй примарилося.
Прозоро-бліда після практично безсонної ночі, Люба підійшла до вікна.
Їх стало більше. І вони уже на бродили навмання, як учора.
Під вікном повільно посувалася згорблена постать в оранжевому комбінезоні двірника, розмірено помахуючи руками, у яких мала б бути мітла. Хлопчик з великим червоним наплічником за плечима тинявся тротуаром, зачіпаючи кущі, загублений поміж декількох розсаджених вздовж алеї каштанів. Щось підказувало йому, що зранку потрібно кудись іти, але дорогу він забув. Дебелий вусатий дядько третю годину поспіль стояв перед заскленими дверима крамниці, безпомічно мацав руками скло, не знаючи, як їх відчинити. Навколо розбитої машини зі зніяковілим виглядом блукала фігура даїшника, соромливо і занепокоєно туркочучи. Пенсіонер у пісочного кольору плащі усівся на лавку і, мов щит, у витягнутих перед собою руках, розгорнувши, тримав учорашню газету, яку щойно знайшов на тротуарі. Щоправда, догори дригом.
- Вони намагаються жити як люди, - зауважив Марек. – Їм непогано вдається, вони ж подібні до нас. Може, людей уже більше немає. Крім нас двох. І замість нас планету заселять зомбі, ходитимуть на роботу, прибиратимуть, гулятимуть вулицями, розважа…
- Ти міг би ЗАТКНУТИСЯ! – заверещала Люба, затуляючи вуха долонями. – Просто заткнутися!
Марек стенув плечима. Хвилину тому він витяг свій фотоапарат зі сумки. Марек приїхав сюди не просто так. Він хотів побачити місто, помилуватися краєвидами. Набратися нових вражень. Він це зробить.
Цифровик зблискував спалахом у руках хлопця. Нові і нові фото. Фото мокрого до пояса чоловіка, який хлюпочеться у фонтані. Широка усмішка золотозубої бабусі. Групка зомбі-школярів біля мармурового пам’ятника античній богині. Зомбі біля напівзгорілого автобусу. Групове фото живих мерців на фоні архітектурних пам’яток XV ст. Зомбі, що живцем пожирає голуба, і сіре пір’я сиплеться з його пащі, як крихти. Парубок і дівчина, вони досі ідилічно тримаються за руки, притулившись одне до одного. Зомбі-бомж, смерть практично не змінила його. Ще фотографії. Не для людства, якого певно, уже й не залишилося, ні. Для себе. Для його власної, персональної історії, для приватної хроніки подій. Загибель цивілізації, апокаліпсис від Марека.
- Припини це, - озвалася Люба. – Прошу. І закрий вікно, я більше не можу чути їхніх криків.
- Ми чутимемо їх і з зачиненими вікнами. Але, якщо тебе дратує шум, я ввімкну музику.
Спершу Люба думала, що це жарт. Але Марек приволік звідкись старий магнітофон на батарейках. Люба й не знала, що у Олі є цей магнітофон. Треба ж, і де він його знайшов.
- Там і диски є, - підморгнув їй хлопець.
Ясно. Він збожеволів після вчорашнього. З’їхав з глузду. Це можна зрозуміти. Здурів. Псих. Я у забарикадованій квартирі, поруч зі психом, у якого, до речі, є ота палиця з ножем. А надворі – голодні зомбі.
Оскільки Люба просто дивилася на нього, ні слова не говорячи, Марек розцінив її мовчання як знак згоди і ввімкнув магнітофон. Музика залунала на всю квартиру. Так само мовчки дівчина лягла на диван, повернулася до стіни і накрила голову подушкою.
- Я хотів, як краще а ти… - здушено долинуло до неї з-під подушки.
За кілька хвилин хлопець почав трусити її за плече. Люба неохоче зняла подушку з голови.
- Ти мусиш це побачити! – переконував Марек. – Ти тільки подивися на них!
Магнітофон стояв на підвіконнику. Сотні зомбі, як недавно бродили де попало, тепер юрмилися під їхнім вікном, мов перед віконцем безкоштовної роздачі свіжої людятини. Втім, вони забули і про голод. Єдине, що їх хвилювало, - музика.
Їхні лиця, сотні синюшних облич, були задерті вгору у єдиному пориві. І на цих лицях світилося несказанне блаженство, неземний екстаз. Тепер вони помахували руками, хиталися, колихалися…
- Це вони так від музики? – прошепотіла Люба, не вірячи своїм очам. Марек мовчки вимкнув магнітофон. За інерцією зомбі ще простояли кілька секунд нерухомо, а потім з глухим ображеним гарчанням почали розбрідатися хто куди. Марек знову увімкнув музику. Всезагальний екстаз і повільне тупцяння на площі у темпі вальсу.
- Неймовірно… Вони фанатіють від цієї групи…
- Так, оце дійсно наш шанс! – Очі у Люби заблищали. – Беремо магнітофон і звалюємо. Підемо по вулиці, вони чутимуть музику і не чіпатимуть нас… Сподіваюся.
- І далеко ми звалимо, поки сядуть батарейки? – скептично поцікавився хлопець.
- А нам і не треба далеко. На отій вулиці стоїть моя машина. Так, я сюди приїхала на машині, а чого ти дивуєшся? – додала вона, зауваживши здивований погляд хлопця. – Але можеш лишитися тут. Сам. Чекатимеш на своїх військових.
- Так, спокійно, та не жени ти так, це може їх насторожити, з дороги, бабцю, з дороги…
Ось вона, машина, ціла-цілісінька, слава Богу…
Люба заходилася відчиняти дверцята. Руки ходили ходором, як у пияка з багаторічним стажем.
- Залазь! – Вона застрибнула на місце водія, - Ну, заводься! Все, сідай, поїхали!
І тут магнітофон різко замовк. Таки сіли батарейки. Навкруги запанувала тиша.
- Кидай його і сідай!
Марек дико заверещав, відбиваючись від бабці, що вчепилася кістлявими зморшкуватими руками у його футболку.
- Вона мене вкусила!
Машина рвонула з місця.
- Вкусила, - сяк-так Марек зачинив на ходу дверцята зі свого боку.
Вони мчали вулицями, лавіруючи поміж груп живих мерців. Люба намагалася їхати акуратніше. Вріжуться у щось, машина зупиниться – і гаплик обом.
Нарешті виїхали за місто. Траса була безлюдною. Ну, себто… Жодних зомбі.
- Покажи.
Марек закасав рукав футболки. На руці трохи нижче ліктя виднілися глибокі сліди зубів. Шкіра навколо ранок була синювато-червоною і злегка припухла, як після укусу змії.
- Тепер я помру і стану одним із них? – хлопець підвивав від жаху. – Скажи щось, не мовчи!
Але Люба не знала, що їй говорити.
Три роки потому.
- Доброго дня, шановні туристи, - почала екскурсовод, обернувшись до людей, що сиділи рядами у кріслах автобусу. – Мене звати Світлана, праворуч від мене, - ліворуч від вас, відповідно, - сидить наш водій, пан Олександр, а ліворуч…
Ліворуч від екскурсовода з мікрофоном у руці сиділа керівник групи, організатор цієї екскурсії, коротко стрижена білявка з яскраво-червоними плямами на обличчі. Щойно вона затято сперечалася зі схвильованою туристкою, доводячи дівчині, що ні, вони не мають права робити зупинок під час екскурсії. У жодному разі.
- Розумієте, це може коштувати комусь життя. Це ж не просто розважальна прогулянка. Ми подбали про всі заходи безпеки, автобус – броньований, скло на вікнах – куленепробивне, у салоні сидить озброєна охорона, - вона махнула рукою у бік великого білого екскурсійного автобусу з написом на борту «Живі мерці» кількома європейськими мовами, - А ви хочете….
- Я хочу, щоб ви на хвилину, ні, на секунду зупинили ваш автобус і відчинили двері. Я навіть не буду виходити, просто покладу на землю це… - дівчина тицьнула під носа керівникові групи фотоапарат. – І все, поїдемо далі…
- Відчинити двері! – організатор сподівалася, що вона вклала у свій тон достатньо благородного обурення і роздратування. – Та ви що!...
- Послухайте, це ж усе почалося через нього! З його фоток в Інтернеті! Інакше б ніхто і не додумувався зробити з цього шоу! – дівчина раптом розплакалася. – А тепер він там… Я покладу фотоапарат, може, він його знайде…
- Послухайте… - сказала керівник групи уже спокійніше. – З… перепрошую, живі мерці не можуть користуватися технікою і не розуміють, що це таке. Їхній мозок мертвий. У них зберігся лише їстівний рефлекс і потяг до музики… Примітивної, як правило, класична музика їх мало цікавить…
І дивлячись на плачучу дівчину, що притискала фотоапарат до грудей, вона додала уже офіційним тоном:
- Прошу зайняти своє місце. З хвилини на хвилину автобус рушає.
Отож тепер вони уже виїхали на територію перебування живих мерців. Порожні будинки, лавки, навіть автомобілі, звезені зі звалищ, - зомбі люблять імітацію звичайного життя. Звісно, у цьому «Зомбіленді» нічого не функціонувало, крім охоронних об’єктів. І величезних екранів на вулицях.
Телешоу мало початися за кілька хвилин, як і щодня. Зомбі уже потихеньку юрмилися перед екранами, чекаючи на появу на екранах облич популярного співака, що сьогодні, як і вчора, і позавчора, старанно розкриватиме рот під фонограму на очах у тисяч живих мерців. І на улюблені мелодії одноманітні і деренчливі, нестравні, як правило, для вух живих. Вони знали, що шоу от-от почнеться. І вони тупцятимуть і хитатимуться, попискуючи від радості. І скажіть після цього, що вони цілком без тями!
Люба плакала.
Вона плакала, сидячи у високому, оббитому синьою тканиною кріслі біля «куленепробивного» вікна і тримаючи на колінах фотоапарат. Потім рішуче витерла сльози. Її задумка була безглуздою. Сподіватися, що Марек, який десь тут бродить поміж решти зомбі, побачить свій фотоапарат на асфальті і підбере його! Яка дурнота!
Але зараз вона усе одно видивлялася у вікно. Просто побачити його. Раптом, - хай навіть шанс один з десяти тисяч! – їй вдасться помітити у цій юрмі ходячих трупів знайому худорляву постать.
