Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47066
Рецензій: 91466

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

Гвинтики. 1. Сталеві шестерні великого механізму

© Ольга Кряжич, 10-04-2011
ГВИНТИКИ

Це – квінтесенція реальних подій, які, можливо, розмежовані в житті роками, відбувалися з різними особами й у різних містах.
А може – і ні…
Але це було.
Навіщо ворушити минуле? Тільки заради одного – не робити помилки в майбутньому.

У найстрашнішу чорну мить
Ви, люди, більше не мовчіть…
Ніколи більше не мовчіть!



... сутність людини не є абстрактом, який властивий окремому індивідууму. У своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин.
Маркс К., Енгельс Ф., Соч., 2 вид., т. 3, с. 3

… за «гвинтики»,
які тримають в стані активності наш великий державний механізм…
Й.В. Сталін


1. Сталеві шестерні великого механізму

Серед ночі продзеленькав телефон. Попри сон Валентин почув як рипнули двері спальні батьків а потім приглушену розмову. Валентин рвучко відкрив очі – нічний телефонний дзвінок означав, що щось сталося.
Хлопець підвівся з ліжка і тихенько підійшов до двері своєї кімнати. Проте розмова швидко скінчилася і батько, -  він відповідав на дзвінок, - важкими кроками попрямував до спальні.
Валентин нашорошив вуха, бо з і спальні долинув неголосний вигук матері:
- Ой горе! А що відбулося?
Батько шикнув, щоб вона не говорила голосно.
Валентин більш нічого не почув і повернувся до ліжка. Сон не йшов, бо в душі виникло певне відчуття чогось неприємного...
Неначе киця щось загорнула поміж шарів душі.
Щось таке, чого там бути не повинно…
Цієї ночі заснути Валентинові так і не вдалося. Десь через годину ворочання в ліжку хлопець відчув як зупинилася машина біля їх одноповерхового казенного будиночка, де мешкало декілька родин службовців місцевого ремзаводу. Валентин прислухався – чіткі кроки у сонній ночі прогули сходинками до двері їхньої квартири.
На тихий, але дуже впевнений стук у двері вийшов батько. Нічних гостей не було запрошено. Батько, загортаючись у стару кофту, накинуту на голі плечі, вийшов на сходинки в обійми вже досить таки прохолодної вересневої ночі.
Валентин тихенько відчинив вікно і прислухався. Те, що він почув, заставило його затамувати подих і нашорошити вуха.
Потім – стиснути кулаки. До болю. Щоб аж нігті під шкіру, до крові.
Потім – закусити губу. Щоб не закричати, не заволати, як поранена тварина.
Але вигук вирвався. Краплиною болю протік назовні.
Батько почув вигук, швидко розпрощався з нічними відвідувачами і повернувся до помешкання. Він рвучко зайшов до кімнати Валентина, щільно причинив вікно і наказав:
- Спи! Це не твоїх вух справа!
- Тату, але ж дядько...
- Спи!  І забудь усе що чув...
Проте Валентин вже не міг заснути. Батьки, схоже, теж… Чулося ледь чутне схлипування матері, сичання батька:
- Радуйся! Це краще - сказати що твій брат п’яниця, аніж те, що він вчинив спротив державі!
Знову – т-с-с-с…
І…
Розмови, розмови, розмови…
Тільки не з Валентином. Він сам переварював почуте, намагаючись збагнути – чи не наснився йому цей жах.
Тихенько світало. Ранок прокрадався крізь запнуті вікна шкідливим котом. Раз-пораз горлали півні. Життя за вікном оживало: проторохкотіли сміттєвози, зашерхала десь мітлою прибиральниця, почовгали важкі чоловічі ноги, взуті в кирзу, з нічної зміни ремзаводу, який лагодив сільськогосподарську техніку всього району.
Підходив час збиратися до школи.
Валентин не поспішав, що було зовсім для нього не характерно. Він завжди радо біг до школи – до друзів, до улюблених занять, до книжок.
А тут.
Перевернуся на спину і з-під пухнастих вій тихо гадючкою виповзла сльоза. Швидко стер її долонею і міцно зціпив зуби: не вистачало ще зайде мати і …
Та мати лише крикнула, щоб Валентин швидше вставав вмиватися і що сніданок вже чекає на столі.
Потім ляснули двері – батьки пішли на роботу.
Сонце одним оком зазирнуло до кімнати хлопця крізь шпарину, пробігло жвавим промінням по очах. Хлопець зажмурився і повернувся до стіни.
За вікном пролунав свист. Потім почулося:
- Валько!
Валентин відчинив зачинене батьком вночі вікно:
- Залазь, Волю.
Чорнявий, стрункий хлопчина в старанно випрасуваному коричневому шкільному костюмі з комсомольськім значком на лацкані піджака сперся підвіконня. Пригладив рукою волосся, звичним жестом зняв дві-три невидимих порошини з костюма та посміхнувся другові. Але раптом зник:
- Що з тобою, Валько?
- Дядько Дмитро загинув, - намагаючись нарешті не розплакатися, відповів Валентин і знову впав у ліжко, обличчям у подушку.
- Дядько Дмитро? Шахтар?
Волик пам’ятав його, невеличкого кремезного шахтаря-спортсмена, бо коли той приїздив у відпустку, багато часу проводив з хлопцями.
- Аварія на шахті? Боже, яке горе...
- Ні... не аварія, - ледь почулося з подушки. - Його вбили... Вони його вбили!
Плечі Валентина здригнулися. Волик легко перескочив підвіконня і сів на краєчок другового ліжка. Коли Валентин трохи заспокоївся, то Волик запитав:
- Хто вбив, відомо? Міліція почала розшук?
- Ні... його вбила міліція.
І Валентина неначе прорвало, він швидко, плутаючи слова і фрази почав говорити:
- На шахті систематичні аварії... Були обвали, гинули люди. А керівництво лише примушувало перевиконувати план, та крало ліс, що був для кріплення. На скарги робітників ніякої уваги не  звертали. Ні - я - ко - ї!!! Тоді дядько Дмитро з товаришами вирішили їхати до обласного центру, там правди шукати. Дядько Дмитро - кандидат в члени КПРС, взагалі дуже чуйна людина, правдолюб. Ти ж його знаєш... Знав... От, вони приїхали... Хотіли звернутися в обком КПРС до першого секретаря, а їх там не чекали, взагалі їх туди не пустили. Робітники стали пікетом біля обкому... Але, раптом, понаїхала міліція, робітників почали розганяти, декого потягли до міліцейських машин. Почалася бійка. Шахтарі - народ сильний, і деруться добряче. Взагалі, бійка, кажуть, була гаряча. Але ж шахтарів всього декілька чоловік - делегація від шахти. Тож і побили їх здорово. «Швидка допомога» приїхала запізно - мій дядько і ще один робітник померли дорогою до лікарні - внутрішня кровотеча. А потім для всіх нас видали версію - це, мовляв, була п’яна бійка. Начебто «стінка на стінку» - сторонні з місцевими. А коли міліція приїхала, то не підкорилися наказам міліціянтів. У всьому винні шахтарі... Але ж дядько Дмитро не пив, він ніколи не пив! Бо був спортсмен, атлетикою займався, з плавання перше місце на спартакіаді шахтарів мав. Він не був п’яницею! І цього тепер нікому не доведеш... У нього донечка трирічна залишилась. Як їй це все пояснити? Адже вона виросте, а на неї будуть вказувати пальцями: донька хлопака, якого було вбито в п’яній бійці!
Вони вже зараз так називали дядька Дмитра – ті, хто вночі привезли це повідомлення…
Валентин змовк, а Волик поглянув на годинника.
- Вибач, Валю, до школи пора...Ти йтимеш?
- Так, зараз ... Краще в школі, ніж наодинці з думками. Уявляєш – батько мені просто вночі закрив рота, а вранці… Вони пішли до роботи. Наче нічого і не сталося!


Поважно котила свої тихі води маленька річечка. Та й ім’я у неї було відповідне - Струмок. Тихо, ласкаво, цілувала вона своїми хвилями не старе й не молоде містечко під дивною назвою - Червоне Місто. Чому так? Та, мабуть, з того, що майже всі будинки цього міста, окрім новобудов, були возведенні з червоної цегли. Ще з дореволюційних часів на протилежному березі Струмка виник цегляний заводик. Глини було чимало та й піску багато, адже степ є степ. Води тоді було багато у піднятому греблею Струмку. З цегли збудувалося місто біля річки, де оселилися заводчани та переселилися з інших міст купці та промисловці. Виникла церква, якимось вже давно забутим добродієм був відкритий монастир  з притулком для сиріт.
Так було раніше...
А тепер це було звичайне безлике містечко великого СРСР. Безлике, бо важко було зрозуміти, чи російське воно, чи українське, який народ тут мешкає, чия це земля.
Одне слово - наша! І нічия...
Старий монастир давно вже став купою битого каміння, де сучасна молодь замість спасіння душі, губила її у лайливих написах на розбитих стінах, а іноді губила і цноту на розігрітих літнім сонцем вичовганих плитах колишньої паперті.
Монастирські розвалини його весь час заливав навесні Струмок, що обминав монастирський двір. Раніше, трохи вище за течією, був млин і гребля зі шлюзами. Тож паводки не докучали ні монастирю, ні місту. Але старі добрі хазяї безвісно зникли, а нові господарі землі все вщент зруйнували у сподіваннях реалізувати нові, більш могутні проекти.
Цегляний заводик працював і досі, але попит на червону цеглу знизився. Адже новітні будівлі робилися із заліза та бетону. Проте, червона цегла йшла у діло на селі — з неї будували господарські приміщення.
Нічим не примітне містечко — ремонтний завод, хлібопекарня, три школи, будинок культури та кінотеатр, величезний засмічений парк «Комсомолець». Все, як і у інших, щоб не випинатися...
Але є одне диво — старі товстезні дерева, багато кущів та квітників. Вони прикрашали місто, чарували зір своєю красою і виразністю. Особливо це кидалося в очі зараз, восени. Хоча надворі сяяв сонцем лише третій день вересня, та листя сотень тополь, каштанів, кленів, беріз та лип вирували безліччю барв, бентежили людські серця. Червоне, жовте, зелене листя заглядало у вікна осель, гралося з вітерцем, посміхалося перехожим. Але і квітники у свою чергу не поступалися розмаїттям кольорів. Які тільки квіти не вигравали під вікнами у добрих господарок! Неначе кожна з них збиралася довести своїй сусідці, що тільки у неї, справжньої господарки, є саме такі айстри, жоржини, флокси, а дехто навіть радів розквіту пізніх троянд. Але краса міста — довгі барвисті стріли гладіолусів, то гаряче-червоних, як вогонь, як розпечене золото, то білих, неначе мертва холодна крига. Так, бувало, що хтось з парубків зірве вночі квіток коханій, але у такому морі квітів, вряд чи хто помічав ці маленькі збитки.
Саме по одній з таких квітучих вулиць і йшли зараз два хлопці — Волик, або Вольф Сурович, учень 10-А класу міської школи № 3, та Валентин Руднєв, рудуватий хлопчина з приємними м’якими рисами, учень 9-Б  тієї ж школи.
Здавалося, що хлопців не радував цей сонячний, теплий осінній ранок. Так воно було і насправді. Хлопці поспішали до школи, хоча було лише за двадцяту восьма.  В школі був армійський порядок — рівно о сьомій годині сорок хвилин проводити ранкову фізкульт-хвилинку. А за запізнення на цю вправу суворо карали — примушували бігти декілька кіл навколо школи - сірого поколупаного триповерхового будинку, а то й двір мести чи мити коридори під сміх та свисти своїх сотоваришів.
Шкільний спортмайданчик гелеготів, сміявся, кричав. Ще з літнього ремонту не встигли полагодити каналізацію, і тому через увесь майдан була прорита величезна канава, в яку тільки вчора положили нову трубу. Школярі молодших класів бавилися на горах піску, грали у жмурки, зіштовхували один одного до канави. Старшокласники тихенько курили сидячі на своїх пластикових валізках-«дипломатах» за найбільшою купою піску.
Тільки-но Валентин з Вольфом ступили на спортмайданчик, як почувся дівочий крик і пролунало:
— Скелет!.. Скелет! Мерця знайшли!
Хлопці потяглися до канави, по діловому зазирали у низ. Хтось з малих, що гацали по піщаним кучугурам, випадково знайшов людський череп. Тепер його витягли на поверхню, щільно обступили. За хвилину об розбитий асфальт дзенькнула каска. Всі з'юрмилися навколо знахідки: хлопці спереду, дівчата боязко притулилися ззаду. Заточилася спільна розмова.
— Це з років війни.
— Авжеж, тут на місці нашої школи був військовий шпиталь.
— Але ж померлих воїнів ховали на цвинтарі в братських могилах?
Валентин і Вольф притиснулися ближче, вслухаючись до словесного шарудіння.
— Погляньте, каска німецька!
— Тю, та це ж фриц!..
— Авжеж! Авжеж! Адже наші на цвинтарі заховані. А це — вороги! Інтерес до знахідки послабнув. Учні розходилися і шикувалися чергами до фізкультхвилинки, але розмова не зупинилася.
Волик та Валько теж відійшли у бік. Але раптом Валентин повернувся, бо його увагу привернув дикий регіт та крики. Єгор, на прізвисько Біч, довжелезний кремезний юнак з 10-А, з довгим волоссям, яке порушало суворий шкільний статут, і розстебнутою на грудях сорочкою, вправно підфудболив череп. Його поплічники підхопили цю варварську гру і почали пасувати череп один одному.
— Але ж це людина! - прошепотів Валентин. — Хоч і ворог, але ж це була людина... Так не можна!
Вольф намагався затримати друга, та Валентин вже підбіг до Єгора і з-під його ніг вихопив жалюгідні людські останки:
— Не чіпай!
Валентин був єдиним за декілька років, хто наважився суперечити Єгорові. Єгор здивовано подивився на хлопчину і на хвилину зупинився.
— Це — людина! Хоч і ворог був... Мертва людина! — на Валентинових очах ледь не з’явилися сльози. — Ти, гробокопач...
Але домовити він не зміг. Сильним рішучім ударом Єгор збив хлопця з ніг, а потім, трохи підняв його за комірець сорочки і зіштовхнув до канави.
— Цілуйся зі своїми мерцями!
Друзі Єгора, його підлабузники загигикали. Вольф стрибнув до канави - до Валентина. Той тремтячими руками витирав кров з розбитого носа. Вольф почував себе ніяково, адже він не міг залишитися осторонь того, що побили його друга, з другого боку він – нікчема і слабак у порівнянні з Єгором, тож не міг нічим допомогти.
Навколо нашвидкуруч мерехтіла фізкульт-хвилинка. Учні будь-як відмахували руками та відстрибували чергові вправи і розбіглися хто куди: до класів, на лавочки біля школи, малюки знову полізли до канави шукати трофеїв. Валентин і Вольф швиденько прослизнули до класів. Подія на шкільному подвір’ї викликала в душах неприємні відчуття.
А біля школи лунали дівочі зойки. Єгор-Біч зі своїми друзяками лякали дівчат. Хлопці охоплювали в коло невеличкі групи дівчат, а Єгор простягав їм прямо в обличчя брудні руки з чорною облямівкою під нігтями і бридким голосом промовляв:
— Я цими руками брав мертвяка!
Дівчата з криками розбігалися, друзі Єгора доганяли їх, ловили, смикали за коси, штовхали одна на одну. Нарешті, вони розігнали з лавочки останню групу дівчаток. Єгор зі своїми плебеями, як поважний панок, порозсідалися на цій лавочці та подоставали цигарки. Один з хлопців легенько штовхнув Єгора:
— Поглянь! Ще одна.
Трохи поодаль, біля самих шкільних дверей сиділа дівчина і гортала підручник. Це вона робила так спокійно і зацікавлено, що і не чула того, що відбувалося на шкільному подвір’ї. Зовнішньо у цієї дівчини не було нічого визначного. Стара шкільна форма з латками на ліктях, але чиста, з біленькими комірцями та манжетами, стоптані черевики, надіті на босу ногу. Поряд на землі стояв старенький портфель, який мабуть, був у своєї господарки ледь не з першого класу. Тай сама вона не була якоюсь писаною красунею: звичайна, з чорним рівним волоссям до плечей, з такими ж темними густими бровами, з невеликими міцно стиснутими губами, з бронзовим кольором загорілого обличчя. Але очі її були надзвичайні: вони казали про велику силу духа, про вміння боротися і ненавидіти. Саме таким презирливим поглядом зміряла ця дівчина шкільних бешкетників і знову заглибилася у підручник.
Єгор з хлопцями оточили дівчину. Вона спробувала встати, але Єгор міцно притиснув спідницю сукні своїм черевиком до лавки. Всі мовчали — очікували гарної розваги. Нарешті Єгор підніс до обличчя дівчини свій важкий кулак:
— Чим пахне?
— Дурістю... тне, — крізь зуби люто кинула дівчина.
Пролунав дзвоник. Єгорові друзі потихеньку зникли. Дівчина спробувала знов піти геть, але Єгор схопив її за волосся.
— Ти, смердюча жебрачка, як ти мені відповідаєш? Дівчина ніби і не відчувала болю, вирвалася з рук Єгора і зневажливо проказала:
— Мені, тебе жаль, Єгоре, ти такий бовдур. І цього не вилікуєш, бо воно уроджене і спадкове.
Вона повернулася, щоб іти до школи, але добрячий копняк ледь не збив її з ніг. Проте тієї ж самої миті Єгор якось дивно запищав. Дівчина повернулася і ледь стримала сміх. Якийсь незнайомий чоловік міцно схопив Єгора за вухо:
— І тобі не соромно, лобуряко, над дівчиною знущатися?  Ти ж чоловік начебто!
Добрячої сили рука гарно тримала Єгорове вухо, яке набирало яскраво-бурякового кольору прямо на очах. Єгор відразу почав дивитися очима побитої собаки, але, нажаль, це тривало лічені хвилини - голос завуча школи, безбарвної і неймовірно товстої жінки на ім’я Ніна Миколаївна, пролунав неначе грім:
— Что тут происходит? Иван Григорьевич, отпустите мальчика.
Чоловік, шкодуючи відпустив Єгора.
— Иди на урок, Егор. Все в порядке?
Єгор хмикнув і побіг до школи.
— Цибулинец, а ты чего стала? Звонок не для тебя? Боже, какая ты всегда грязная! Приведи себя в порядок и быстро на урок. Вечно ты опаздываешь!
Дівчині другого повторення було не потрібно і вона відразу зникла. Ніна Миколаївна звернулася до Івана Григоровича:
— Вы человек новый и сегодня первый день у нас работаете... — Вона трохи помовчала ніби міркуючи, як доцільніше виразити свої думки і нарешті, додала: — И не стоит с первого дня подсовывать свинью своим коллегам. Егор, тот мальчик, которому вы так бесцеремонно крутили ухо, сын второго секретаря райкома партии! Вам, надеюсь, ясно?
— Не зовсім...
— Вы не член партии?
— Ні.
— А я член и, кроме этого, парторг школы. Я хочу, чтобы у районного руководства о нашей школе сложилось лиш хорошее мнениее. Что будет, если об этом инциденте сын скажет отцу?
— А що він скаже? Що знущався над дівчиною?
— Ой, вы ведь ничего еще не знаете. Эта Цибулинец... Ладно, возьмите мои слова на заметку.
Завуч пішла, мов покотилася, до школи, залишивши Івана Григоровича посеред шкільного двору.
А тим часом, в 9-Б вже давно розпочався урок. Ольга Цибулинець, яка тільки-но з прослизнула до класу під дуже незадоволеним поглядом вчительки, штовхнула свого сусіда по парті і єдиного друга у класі, Валентина Руднєва:
— Що у тебе з носом?..Ти взагалі якийсь варений.
— Та… Єгор вдарив.
— У мене теж з ним сутичка була.
— Коли?
— Зараз.
Ольга з Валентином зовсім не звертаючи уваги на урок, почали,  ділитися своїми враженнями з приводу ганебних Єгорових дій. Вже тричі вчителька робила їм зауваження, але результату не було. Нарешті Ольга і Валентин відчули, що хтось їх поплескав по плечах і владний голос вчительки над самим вухом запропонував завершити розмову у коридорі. Довелося піти з уроку, але це дало свободу дій. Валентин швидко розповів про всі пригоди, про трагічну смерть дядька, про знахідку останків на шкільному подвір’ї та Єгорові знущання. Ольга, яка мріяла трохи підняти настрій пригніченого горем друга, більш з гумором переповіла свою сутичку. Але Валентин лише зробив невдалу посміхнутися та відвернувся до вікна. Ольга всілася на підвіконня. Але відразу довелося зіскочити — хтось йшов коридором.
Ранковий рятівник Ольги — Іван Григорович — невпевнено крокував коридором, розглядаючи таблички на дверях класів. Побачив притихлих школярів:
— Що, вигнали з уроку? – добро посміхнувся він. - Ви випадково не 9-Б?
— З дев’ятого... — протягла Ольга.
Чоловік поставив свій портфельчик на підвіконня. Височенький, зовнішньо міцний, середнього віку. Проте, скільки йому років – важко було сказати з-за явно передчасної сивини, що щільно висеребрила колись, здається, каштанове волосся.
Чоловік поглянув на школярів сірими і напрочуд добрими очима:
— А я — ваш новий класний керівник, — сказав він. — Іван Григорович Руденко.
За вікном загуркотів трактор. Всі троє разом повернули голови. Внизу, на спортмайданчику бульдозер загортав канави. Ось бульдозерист трохи здав і під гусеницею бульдозера тихенько розсипався на порох людський череп, який цього ранку так гарно замінював школярам футбольний м’яч.


У них теж, як майже у всіх юнаків на землі, були таємничі, чарівні місця, які притягували до себе, ніби магнітом: на глиняних кар’єрах за річкою та біля уламків монастиря. Але кар’єри були набагато ближче...
Вже смеркало. Вогник багаття ставав більш яскравим з наближенням сутінків. Навколо багаття сиділи троє — Ольга, Вольф і Валентин. Валентин знервовано видавав свої бентежні думки, Вольф намагався його заспокоїти, а Ольга щось пояснити.
— Однак, друзі, — не заспокоювався Валько. — Я весь час міркую: чому? Чому я завжди, стільки пам’ятаю, радів з того, що живу у такій великій, справедливій, справжньо народній країні — СРСР? І не дай Боже було народитися за кордоном — приниження, відсутність елементарних прав людини, суцільна нажива та брехня... Я радів, радів, як дитина, щира добра дитина з відчиненим до всіх серцем, — я громадянин Радянського Союзу!
А зараз що? Я на роздоріжжі! Смерть дядька Дмитра примусила мене побачити те, що я раніше не помічав! Чому?
— Заспокойся, Валю, адже дядька вже не повернеш, — стиха промовив Волик. — Мені боляче на тебе дивитися.
— Валю поглянь на мене! Як я живу, чи то пак, — існую. Адже я громадянка того ж Радянського Союзу, — Ольга вдивлялася у мерехтіння полум’я. Адже давно вже не вірю в ці дитячі казки. Хоча, суперечити не буду, і у мене виникають думки, про те, як гарно живеться людям нашої країни. Але такі думки велика рідкість! — Ольга нервово хмикнула і продовжувала. — Мій дід — комуніст зі «стажем», сорок років в партії. Але вже три роки прикутий до ліжка. Його хтось згадав? — Ні! Лише два роки тому принесли медаль «Ветеран партії». Але він, як дурний, і досі вірить в свої ідеали! — Ольга перейшла майже на крик. -  Мати вмерла, батько покинув, бабуся раніше працювала тільки в колгоспі за «паличку» або на підробітках і тепер майже не має пенсії, живемо на одну дідову. І хоч кому є до цього діло? Ні! А всюди тільки і чути слова про добро, справедливість, гуманність. І всі мовчки дивляться, як себе поводить Єгор, лише байдуже спостерігають те, як одні, більш привиєльовані, знущаються над іншими, як над рабами. І після цього вірити казкам про наше щасливе життя? — Ні,.. я вже не вірю, просто не можу... Я нікому не вірю!
Ольга підхопилася з землі і мовчки покрокувала у ніч. Хлопці швидкоруч загорнули багаття і подибали слідом.
Від річки повіяло прохолодою, і підлітки зіщулились, як цуцики, коли ступили на міст. Якийсь чоловік тихо стояв на мосту, важко спираючись на хиткі дерев’яні перила. Його погляд вимірював безмежну відстань до зірок. Ольга та хлопці прослизнули біля нього зникли у імлі. Він лише якимось згаслим, замореним поглядом поглянув їм у слід. Коли зійшли з моста на шлях, Валентин промовив:
— Здається, то був Іван Григорович.
— А хто це — Іван Григорович? — запитав Вольф.
— Той чоловік на мосту... Наш новий класний керівник.
— Він такий же, як і всі! Ненавиджу! — чогось засичала Ольга і швидко зникла у темряві. Хлопці здивовано звели плечима і поглянули один на одного: «Який гедзь її вкусив?»
Ольга сама і розуміла, і не розуміла, що з нею і чому вона так зневажливо ставиться до нового, ще зовсім їй не знайомого, вчителя. Старий годинник з чавунними гирьками бив вже другу ранку, а спати зовсім не хотілося.
Немоглося!
Напружений мозок нескінченною течією виносив на спогад одну думку за другою. Чомусь перед очима Ольги весь час стояло ласкаве усміхнене обличчя Івана Григоровича. Особливо та, перша ранкова зустріч, коли він так здорово схопив Єгора за вухо! Перший раз за декілька років Ольгу хтось оборонив. І це здивувало, бо вона вже і не сподівалась, що колись лихо знущань скінчиться. Чому не любили її в школі, Ольга не розуміла, і не могла зрозуміти ніяк. Вона лише пам’ятала, що кожний новий день в школі — це бійки, знущання, підтруювання.
Проте, розумно сприйняти нового вчителя, душа вперто не лежала. Можливо через ту історію…
Ні, там не було Івана Григоровича. Там був інший чоловік.
Він був батьком Олени, - чи не єдиної Ольжиної подруги, – вони разом ходили у п’ятому класі до ботанічного гуртка у «Палаці піонерів». Після занять у гуртку Ольга заходила до Олени додому і вони довго розглядали численні книжки про природу, на які не жалкували грошей її батьки. Дівчата засиджувалися до вечора, Ольга неодноразово вечеряла у родинному колі подруги, а потім Олена разом з батьком проводжали Ольгу додому.
Було гарно! У Олени був чудовий батько! Він дорогою весь час шуткував, називаючи обох дівчат своїми донечками, розповідав цікаві історії, загадував загадки.
Одного разу, коли Ольга перебувала у Олени, розпочався невеликий дощ. Олена трохи бухикала, тож її мама не дозволила йти увечері проводжати Ольгу. Оленин батько взяв парасолю і вони з Ольгою поринули у дощовий вечір.
І він шуткував, розповідав історії, називав її – Ольгу – своєю донею.
А потім запитав:
- Ти хочеш, щоб я тебе завжди називав донею?
Ольга завмерла.
А чоловік продовжив:
- Тоді потримай мого … коника…
І шерхіт металевої «блискавки» на штанях…
Боже, як вона тоді бігла під дощем, розбризкуючи багнюку калюж!
Геть! Геть!!! Якнайдалі…
І знову приємна думка про Івана Григоровича проскакала пухнастим зайцем... Ольга посміхнулася. Але згадка про те, що завтра буде новий день і, дуже вірогідно, що ніхто її більше не захищатиме, дмухнула у грудях зимовою прохолодою.
«Навіщо я народилася на цьому світі? На злиденне існування, на горе, на одвічні бійки? І боляче вже не від знущань, а від таких випадків, як сьогодні, коли захистили. Бо цей вчитель теж стане таким байдужим, як і всі, адже він буде працювати в цій школі і буде вести себе як інші колеги-вчителі. Навіть, буде соромитися сьогоднішнього вчинку. Рани тіла можна вилікувати, рани душі — не гояться... Боже! Боже, навіщо я живу? Боже, я не хочу жити, я більше не можу так жити... Забери мене, Боже, бо накласти на себе руки у мене не вистачить сил... Мені боляче, Боже!»
Важкий хворобливий сон потяг Ольгу у свої нетрі. І як вартові великого болю, у куточках губ застигли дві зморшки.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Неначе киця щось загорнула...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ганзенко Олексій, 10-04-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.58952593803406 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …