Вона вийшла з вагону і нарешті її легені заповнилися свіжим повітрям. На вокзалі було повно людей, які кудись поспішали, миготіли перед її очима і терехкотіли валізами на коліщатках. Їй було незвично знов опинитися серед такої кількості людей, вони починали дратувати її. Вона подалася незнайомими, чужими вулицями вперед зі своєю малою валізкою. Вона не любила подорожувати з великою кількістю речей, а брала завжди з собою стару мамину валізу з геометричним малюнком. Кока любила вдивлятися у кільця і спіралі, квадрати і трикутники, це був інший світ, у якому вона почувалася не затишно, проте який дуже вабив чомусь.
Дівчина, про яку зараз іде мова, як ви вже здогадалися, саме вона і є Кока, ішла, ішла, ішла… Але потім вона усвідомила, що саме іти їй нема куди і зупинилася. Навіщо вона тут? Кока знала, що їй потрібно бути саме тут, але чому – невідомо. Її великі сірі очі зупинилися на вивісці якогось клубу. Повідомлялось, що сьогодні саме проходитиме концерт якогось сайкобіллі-гурту. Чому б не завітати?
До початку вечірки Кока забігла до найближчого Макдональдсу. Там вирував той особливий «макдональдсовий» запах, який чарував Коку з дитинства. Він був такий таємничий, бо вона ніяк не могла зрозуміти походження цього запаху. Ні звичайні булочки, ні мясо, ні огірки ніколи так не пахли. І тому його ні з чим не переплутаєш. І тепер вона вже відчувала, як маленькою дівчинкою заходить крізь двері з буквою М, боязливо тримаючись за маму і тата. Підходить величезний страшний розмальований дядько в червоному парику і дивному костюмі і дає їй повітряну кулю. Вона ховається за мамою і починає плакати.
Ні, вона вже не маленька, вона знає, що то був дурний клоун і посміхається, згадуючи ці кумедні епізоди. Заходить в туалет, розстібує своє плаття і витягає гроші, які сховала біля тіла, щоб не вкрали у поїзді. Вийшла з кабінки, до зеркала – обвела темно-синім очі. Помітила, що сукня її брудна, і мокрими руками почала витирати її. На Коку скоса глянула якась мамаша, що застібала своєму сонечку штани, вимазані морозивом. Наче досить – Кока подивилася у дзеркало ще раз і попленталася до клубу.
Біля входу почала збиратися мальовнича гурба. Хто був розмальований різними непристойними фарбами, хто був з ніг до голови обклеєний різним непотребом, типу гвинтиків, голочок, булавочок, кілець, ціпків, піря…
Кока стала трохи осторонь і запалила цигарку. Дим піднімався вверх, утворюючи навколо неї якийсь наче містичний морок. Та він їй личив. Вона споглядала на проходячих повз неї чудаків крізь білі завитки диму. Сірі очі, які то виринали з туману, то знову опинялися за завісою, намагалися сканувати людей. Чому вони тут? Чому вони такі?
Кока була гарна, її очі були наче дзеркало, відображали світ навколо на своїй блискучій оболонці, але всередину заглянути не давали. Волосся було коротке, розтріпане і темне. Але щось було у ній таке, що створювало який дискомфорт, на неї хотілось дивитись, але тільки з відстані.
Двері відчинилися. Натовп почав вдиратися у той клуб. Там була прокурена атмосфера, якісь чуваки з пірям на голові настроювали гітари. Верещала апаратура. Кока подивилася навкруги і побачила декілька знайомих облич, проте підходити вже не хотілось, до того ж вона не була певна, що її пізнають. Загула музика, то був підігрів, нудний і невигадливий. Люди поки що ліниво стояли, ходили чи сиділи за столиками. Деінде спалахували запальнички. Нарешті на сцену вийшов інший гурт і Кока пішла до сцени трохи їх послухати. Всі її відчуття притупилися через гучну музику. Її тіло почало рухатися в ритм пісні. Надривний голос пронизував її тіло і діставав кісток, вона чула їх бринчання. Це була та мить, коли ій більше не було потрібно життя, вона втратила всі відчуття, часу не було, міста не було, її не було. Це була інша Кока і інший світ, де тепло від людських тіл, пахне цигарками, ллється містичне світло, а електрогітара заповнює своїм звуком усю Сутність.
Гурт закінчив свій виступ, Кока відчувала у тілі теплоту від рухів, . Виліз на сцену новий нудний гурт. Біля бару було тихше, тому вона пішла туди. Замовила склянку розбавленого абсенту. Коли бармен - білявий, зовсім ще зелений юнак років з то сімнадцять – приніс розпліскуючийся напій отруйного зеленого кольору, вона запитала:
- Хто це грає?
Барменчик відповів, що якісь Outer Space, кияни.
- Фу, гидота.
- Так… ти права. Просто бовдури, які копіюють інших. Чому ж ти пішла, якщо гидота?
- А що мені робити?
Бармен подивився в сірі очі у синіх віках. Погляд у Коки був тьмяний. Він декілька секунд мовчки роздивлявся її. Йому теж було некомфортно з нею, але і щось підштовхувало його продовжити розмову, неодмінно, тим паче йому давно вже хотілося потеревенити з кимсь.
- Хто ти? – раптово запитала вона перша, розглядаючи з напружено-хворобливою увагою його довгі пальці рук.
- Я піаніст, а працюю барменом, закінчив факультет норвезької мови.
- Ти виглядаєш молодше, набагато…
- Хе-хе… - всміхнувсь бармен.
- А на піаніно ти де вчився?
- Сам, купив на барахолці одного дня старе піаніно, і з того дня кожного вечора награваю. Мало кому подобається, а мене це пре. Мабуть тому, що я граю щ о хочу, без нот, без правил, що відчуваю, те і граю. На мене спочатку сусідка міліціянтів викликала, але потім заспокоїлася. Її син згодом почав ходити до мене слухати увечері. Іноді підспівував. Це не така музика. Її б скоріше назвали інопланетною, ніж цих недоумків, проте ми звичайні люди і на інопланетність не претендуємо. Так ось… Його мамаша тожі зовсім подумала, що той божевільний (я), ще і сина їй з глузду звів. А мені це все якось пофіг. Нам подобається і хай там всі помруть. Всі мої друзі кажуть, що музика божевільна, рокери хрєнові, що я дивак… А самі ходять, слухають попсень, як оці ось… так, це рок, але він скопійований і фальшивий.
- Ааа-га… Смачненьких музикантів мало знайдеш, а коли знайдеш, то всі навколо плюються. Добре тобі, чувак…
- А тож.. Яке це щастя, промто так сідати і грати. Розчинятися, перетворюватися у цей божевільний потік думок, звуків. До того ж я знаю, що мало в кого так виходить. А ще якось одна моя знайома зайшла до мене, побачила піаніно і причепилася, «зіграй! Зіграй!». Я і зіграв. Вона хвилини дві сиділа мовчки, я вже злякався, але теж не підвівся. А потім не витримав – встав, а вона як на мене накинулася, сміється, обіймає мене, плескає по плечу, каже: «ти геній! Це так чудово! Це таке… таке… справжнє!» Мені було приємно, що хтось розуміє мене, але вона потім… закохалась у мене, розумієш, а я…
- Ти гомік? – несподівано кинула Кока, яка до цього весь час зачаровано дивилася на співрозмовника і слухала з найглибшим інтересом.
- Ні! Ні! Ти що?! Хе-хе. Просто якоїсь миті я зрозумів, що призначення людини зовсім не в любові, не в продовженні роду, не в сексі. Любов, це ніщо інше, як прагнення до сексу, нема ніякого «чистого» кохання, все це омана. Продовження роду має другорядне значення, і мені це не приносить втіхи, сенс в іншому.
- Ось це ти дивак.
- Я люблю грати на піаніно. Потім колись, може мені це все набридне і я піду верещати в якомусь дет-метал-гурті, в мене добре виходить – сказав хлопець таким голосом, що не можна було і уявити собі, що він може кричати і, тим паче, верещати.
- Ти дивак. Але це добре.
Кока підійшла до дівчини в жовтих панчохах, що зупинилась поряд і несла повну нісенітницю, наче якась стара знайома. Кока запитала:
- Ширка є?
Жовта панчоха кивнула і потягла її за собою холодною масною рукою.
