– Дай мені спокій! Відчепись! – відчайдушно закричала дівчинка в темряву вулиці і з жахом усвідомила, що там нікого нема… Самотній ліхтар конвульсійно зблискував, його світла вистачало, щоб освітити невелику частину довгої темної дороги, що пролягала біля паркової огорожі. Дівчина притулилася спиною до ліхтаря і важко дихаючи, роззирнулася довкола.
Там дійсно нікого не було.
Але чому важке відчуття щемить серце, ніби хтось спостерігає, вичікує…
– Ні, не можна зупинятися, треба бігти, бігти щосили… – тривожно прошепотіла вона собі під ніс і побігла далі. Вона бігла не озираючись, але відчувала, що в слід їй хтось дивиться і цей важкий, пронизуючий погляд студив кров у її венах. Чим далі вона бігла тим ближчим і важчим він ставав, стискаючи її серце.
Шерон пролізла крізь діру в паркані, що вела за паркову стіну і була так добре захована у кущах, що її ніколи й нізащо не знайде той хто не пробирається нею щодня у парк. Пригинаючись вона пробігла через галявину і сховалася у заростях біля старих поруйнованих стін старовинного маєтку, там потайний хід вів до альтанки давно загубленої у хащах здичавілого парку, вже й ніхто, певне, й не пам’ятав про її існування.
– У безпеці…тепер я у безпеці, – пробігло в голові втікачки. Важко віддихуючись вона все ще прислухалася чи не переслідує її ніхто. Та не було ні звуку, лише пронизлива тиша зависла у повітрі і наче бриніла.
– Заспокойся. Тепер ти у безпеці, ніхто не знайде це місце, про нього ніхто не знає… Заспокойся, просто заспокойся, – збентежено бурмотіла вона сама до себе знервованим тихим голосом.
«Та хто міг гнатися за мною?» – раптом врізалось німим питанням у вир вже затихаючого хаосу її думок.
– Не знаю… Я ж так нікого й не бачила… А може там взагалі нікого й не було…
Вона сіла на старій лаві, підібрала ноги й обнявши коліна руками поклала на них голову. Так вона сиділа деякий час вслухаючись у шелест листя, що час від часу порушував важку тишу. І вже за деякий час, майже заспокоївшись Шерон готова була повільно, обачно й обережно вибиратися зі свого сховку.
– Що, набігалась вже? – продзвеніло в повітрі як постріл.
Вона миттєво схопилася на ноги і роззирнулася навколо. Та у темному невеликому приміщенні у гущі кущів вона була сама! Кров підступила до скронь, серце шалено закалатало і очі збентежено ковзали по закутках альтанки.
«Тут нікого нема…не може нікого бути…» – заспокоювала вона сама себе подумки…
– Не раджу бігти… Від мене не втечеш! – саркастично і погрожуюче пролунало знову.
– Хто ти? Чого тобі від мене треба? – її голос відбився луною від нічної пітьми.
Лише тихий сміх пронизав тишу у відповідь. Шерон роззиралася навкруги і не могла зрозуміти звідки доноситься звук, він, наче, був скрізь…
– Хто ти?! – знову закричала вона.
– Навіщо ставити питання на які відповідь тобі відома? – зловіщий голос, наче, наближався і огортав її з кожним словом…
– Тебе тут нема! Ти не можеш тут бути! Я втекла від тебе! – і голос її надірвався…
– Ха!.. Та невже?!.. Від себе не втечеш!.. Чи ти цього не знала?
– Від себе… – ледь чутно прошепотіла дівчинка тремтячи…
– Чи тобі не говорили, що ти божевільна? Хвора?!
– Ні-і-і-і! Ні! – відчайдушно вигукнула вона і з усієї сили побігла геть…
…Стрімко минувши кілька рядів сходів, одним махом розчинивши двері вбігла в темну квартиру й швидко зачинила двері за собою. Впала на ліжко і, важко дихаючи, намагалася хоча б щось зрозуміти, але на тисячі питань, що вирували в її голові не було жодної відповіді, логічної відповіді.
«Треба сказати мамі…»
«Ні, не треба…не можна…вона буде хвилюватися… Краще нічого не говорити…»
«Не можна нікому цього розповідати, а то подумають, що я збожеволіла!»
– Знову? – порушив домашній затишок чийсь дивний голос і насмішкою бринів у тиші. – Збожеволіла знову! Ха-ха-ха! І коли тобі це вже набридне?!
Спазм скрутив тіло… Шерон ледве звільнившись від нього забилась в куток і роздратовано вигукнула:
– Дай мені спокій!
– Доню, що сталося? Ти кричала, щось наснилось? – зтурбовано запитала матір, увійшовши до кімнати.
– Ні, нічого, мамо. Не хвилюйся. Я й не памятаю, що мені наснилось… – Якусь мить вона готова була поклястися, що це був не сон, а реальність, а вже в наступну – нівчому не була певна, вона не вірила самій собі і не знала, що з нею відбувається.
– Дитинко, все гаразд? Я не чула коли ти повернулася. – Карен обійняла свою перелякану дочку і важко зітхнула.
– Розкажеш вранці, добре? А зараз спи. – Шерон кивнула у відповідь і подивилася в лагідні очі матері, що ледь виблискували в слабкому світлі, що яке прокрадалося у кімнату з коридору через прочинені двері.
«Тільки б мама ні про що не здогадалася…» – подумки повторювала дівчинка.
Матір вийшла з кімнати і зачинила за собою двері, а Шерон все перебирала в думках події, що б хоч трохи дати їм лад. Та нічого не виходило. Її нерви вже не витримували. Щоб хоч якось заспокоїтися вона вмикнула музику і слухаючи гарні спокійні мелодії, не помітила як поринула в сон…
…Прокинулась вона вже у ванній кімнаті. Вода стиха хлюпотіла.
«Чому я тут?» – промайнуло в її голові.
Дівчинка схопилася за край ванної, щоб вибратися з неї, але різкий пекучий біль пронизав всю руку і багряно-червона рідина запульсувала по білій гладкій емальованій поверхні, рівномірно та невпинно спускалася вниз, фарбуючи воду в яскраво червоний колір. Шерон подивилась на свою руку і побачила глибокі порізи, що сильно кровоточили. Вона підвела іншу руку – в ній був гострий ніж. Дівчина не аби як злякалася і впустила ніж на підлогу, він голосно вдарився об кахлю. Шерон швидко зіскочила на ноги і схопивши рушника намагалася спинити кровотечу.
Від шуму прокинулась мати і розтираючи сонні очі увійшла до ванної:
– Шерон, що сталося? Чому ти не спиш? Знову щось наснилося?
– Та ні, мамусю, нічого…
– Шерон! – перебила її матір – Це кров? Звідки?
Вона схопила руки дочки і закривавлений рушник.
– Де ти так поранилася? – до смерті перелякана жінка дивилася на руки своєї дитини, зрозумівши, що самотужки вона не зможе зупинити кровотечу, притисла рушник до ран, збираючись бігти в коридор до телефону, її нога штовхнула ніж, що лежав на підлозі і вона миттєво зрозуміла, що тут сталося…
– Навіщо?... Навіщо ти це зробила?... – повторювала Карен набираючи номер швидкої допомоги.
– То не я… – плачучи шепотіла Шерон. – То не я зробила…
І поволі втрачала свідомість…
А Карен знервовано говорила з оператором приймального відділення місцевої лікарні і думала як врятувати життя своїй доньці…
…Шерон прокинулася на лікарняному ліжку. Довго дивилася в стелю та не могла прийти до тями не усвідомлюючи, що з нею сталося. Вона не могла усвідомити того, що могла порізати собі вени.
А її матір сиділа в кабінеті психолога.
– Вона знову це зробила, – тремтячи та ридаючи повторювала жінка лікарю. – Чому моя дитина намагається себе вбити?! Потім таким невинним голосом і щирими очима переконує, що це зробила не вона, що аж серце крається, як я можу їй не вірити? Як я можу не повірити рідній дитині? Я не вірю, що вона божевільна. Це я швидше збожеволію від усього цього. Найгірше те що я не можу їй нічим зарадити, це безсилля мене вбиває, моя дівчинка страждає, а я не можу їй допомогти…
Лікар довго уважно та із співчуттям слухав стривожену жінку, він давно вже вирішив, як треба вчинити у цій ситуації, але терпляче чекав поки Карен хоч трохи заспокоїться. Потім сказав тихим переконливим голосом:
– Я бачу лише один правильний вихід із цього становища – це стаціонарне лікування у спеціалізованому відділенні, де ваша донька буде під цілодобовим наглядом спеціалістів. Те, що Шерон регулярно відвідувала психотерапевта дуже добре і на деякий час їй дійсно ставало краще. Та сиїцидальні нахили, що проявлялися у вашої доньки не минули і тепер зрозуміло, що пов’язані вони з глибокою психологічною травмою та не пройдуть самі по собі. Їй необхідне лікування. Я оформлю всі необхідні папери, а ви їдьте додому, відпочиньте. Завтра Шерон переведуть в інше відділення. Не хвилюйтеся ми їй допоможемо, ми вилікуємо вашу доньку.
Рука Карен тремтіла коли вона підписувала папери, її серце краялося, вона не хотіла розлучатися зі своєю дівчинкою та усвідомлювала, що іншого виходу немає. До дочки її не пустили навіть попрощатися, тому вона поїхала додому. Та довго не могла заснути, вона переконувала себе, що це вірний вчинок, як би їй не хотілося відривати від серця свою дитину та Шерон потрібна допомога. Сама вона не впорається.
Жінка заплющувала очі і у пам’яті відразу поставали образи далекого минулого, вона згадала загибель свого чоловіка, поховальну процесію, біль, пекельний розпач, всепоглинаючу тугу, що володіла її серцем і всі ті сльози, що пролила над його могилою. Та свою маленьку донечку, що дивилася на неї сизими очима, сіпала за спідницю маленькими рученятками і повторювала: «Матусю, чому ми знову сюди прийшли? Де мій тато? Я хочу додому, мені тут страшно». Вона не розуміла що відбувається, а розпач настільки поглинув Карен, що вона жила як примара, що сновигала від дому до кладовища, де з чоловіком здавалося поховано і її саму, а маленька Шерон завжди бігла за нею, не розуміючи, що сталося з її мамою… Аж доки одного дня не приїхала її двоюрідна сестра Хелен, вона була хрещеною Шерон, увірвавшись у цей сірий плин дійсності вона швидко навела в ньому лад. Карен добре пам’ятала, як Хелен дала їй ляпаса і закричала прямо в обличчя:
– У тебе є ще дочка! За для неї ти повинна жити!
Тоді Карен наче від сну прокинулася, морок відступив від її душі та свідомості, відтоді повернулася вона колишня, кожну мить свого життя вона жила лише для доньки…
Та лише тепер вона усвідомила, що той час примарного її існування наніс на серце Шерон глибокий поріз і її маленьки тривке серденько не витримало цього… Лише тепер, коли було надто пізно, усе усвідомила вона. І сльози відчаю котилися по її щоках. Так незчулася як здолав сон і як тим часом тихенько засірів світанок…
…Шерон кілька днів пробула в ізоляторі. Увесь час їй давали ліки від яких страшенно хотілося спати, майже увесь час вона спала. Інколи приходили лікарі, виривали її зі сну і ставили безліч дивних питань, вона кволо та непевно відповідала і знову поринала в глибоке забуття.
Якось вона схопила за руку молоду мед сестричку і пошепки запитала:
– Коли мене відпустять додому?
– Не знаю, люба. Як скаже лікар, – лагідно відповіла жінка, погладила її по голівці і якось сумно посміхнулася.
Рани Шерон загоїлися і їй перестали давати заспокійливе, сонливість минула. Вона лежала і слухала тишу. Потім прийшла медсестра й сказала дівчині збирати речі.
– Мене виписують? – зраділа Шерон.
– Ні, просто переводять в іншу палату.
– А моїй мамі ви сказали про це?
– Так, лікар її повідомив.
– Ви впевненні… – непевно перепитала Шерон.
– Звісно, дитинко, не хвилюйся. – Жінка довгим впевненним поглядом подивилась їй в очі.
Шерон мовчки зібрала свої речі і покинула маленьку тиху палату, вона з острахом йшла за жінкою у білому халаті по довгих заплутаних коридорах, підіймалася й спускалася сходами старої лікарні.
– Вже не далеко, – сказала медсестра до дівчинки та мило, й вимушено посміхаючись, ця посмішка була настільки штучною, що здавалася навіть несмішливою та огидною.
Нарешті вони спинилися біля великих броньованих дверей. І Шерон знову невпевнено запитала:
– А моя мама не казала коли прийде до мене?
На що жінка в білому лише похитала головою та відчинила двері. За ними стояли дві медсестри, одна з яких взяла речі Шерон, а інша взяла дівчинку за плечі так ніби боялася, що та тікатиме і вони повели її далі по коридору. А та, що привела її зачинила великі двері за ними на засув і промовила сумно:
– До тебе не прийде мама, дитинко, як би ти її не чекала…
…Нова палата Шерон була більшою за попередню, але якоюсь сірою та моторошною, в ній не було затишку, холодні стіни були грубо пофарбовані білою фарбою, що від плину часу потемніла і мала який завгодно колір тільки не білий. Великі шматки темної тканини служили за штори. Полуплена фарба зіяла різнокольоровими шматками. Та підвіконня було під колір стін, певно, такими ж повинні були бути й віконні рами. Шибки були заґратовані з середини і зовні. У кутку на стелі брудними барвами розквітла пляма плісняви.
Шерон тяжко зітхнула і сіла на ліжко, воно було м’яке і зручне, та прибране чистою білизною. Це було єдине придатне для існування місце в цій «кімнаті жахів». Здавалося скрипуча тиша різала слух і дівчинка приречено вслухалася у власне серцебиття, нова палата настільки приголомшила її, що вона замружувала очі і думала, що коли розплющить їх, то все мине, як дурний сон, але раз у раз панорама не змінювалась. Вона так хотіла прокинутися дома, у своїй кімнаті, а натомість міцно заснула…
– Ти спиш?.. – почулося стиха, – мабуть їй дали ліки і вона дуже міцно спить, вона мене не чує…
Шерон повільно, через силу, розплющила очі. Біля сусіднього ліжка на підлозі сиділа дівчинка років десяти з довгим світлим волоссям і великими зеленими очима, які збентежено розглядали все навколо і її бліді вуста ще щось тихо шепотіли.
Шерон потерла сонні очі руками і знову подивилася на свою несподівану сусідку, незнайомка швидко скочила на ноги і її очі радісно засяяли.
– Ти так довго спала… а мені було лячно самій… я не хотіла тебе будити… пробач…
І сором’язливо посміхаючись додала:
– Я Єва. – Вона простягну руку на знак вітання.
– А я Шерон. – І дівчатка посміхнулися одна одній.
Вони сіли на підлозі та довго розмовляли. Шерон усім серцем раділа сусідці. Хоча Єва й була трохи дивною, вона то говорила безупинну, то мовчала ніби взагалі не вміє говорити, але Шерон тішило те, що вона більше не сама у цьому моторошному замкненому приміщенні…
…Цієї ночі Шерон спала спокійно і, навіть, бачила сни без ліків. Прокинулась вона рано, густий морок іще стояв у кімнаті, їй примарилось на мить, що Єви немає, навіть немає її ліжка. Шерон підхопилася, швидко розтерла сонні очі і подивилася на сплячу подругу, все було гаразд. Вона знову лягла в ліжко і заспокоїлася, було ще надто рано, щоб будити сусідку, тож вона вирішила почекати. Повіки повільно кліпали, аж доки не зімкнулися, легенька дрімота почала долати її.
– Фе, як нудно, – пролунало десь в горі під стелею.
Шерон в мить розплющила очі і обдивилася кожен закуток кімнати. Все було як і раніше. «Певне, примарилося», – подумки заспокоювала вона себе.
– Тобі тут ще не набридло? Бо мене вже верне від цього місця? – Пролунало знову і цього разу набагато чіткіше ніж вперше.
Шерон відразу впізнала цей зловіщий голос.
«Давно тебе не було. Та я не дозволю тобі повернутися», – подумки мовила Шерон, зіскочила з ліжка, підбігла до дверей і почала гримати в них та кликати чергову медсестру.
– Вона тут, вона знову тут, – промовила вона до наляканої Єви, яка прокинулась від гуркоту, – я не дозволю їй знову переслідувати мене! Хай вона забирається геть!
Коли двері відчинилися, то люди у білих халатах схопили Шерон і потягли коридором, вона не розуміла чому їй затуляють рота і не хочуть слухати, вона пручалася, але її тільки сильніше тримали. Шерон відкинула голову назад і побачила, що Єва визирає з дверей палати і нажаханими очима дивилася на неї.
Її поволокли в невеличку кімнату, поклали на ліжко, пов’язали до шкіряними ременями і дали заспокійливе, вона відчула сильну слабкість, вже крізь марево сну і напівзікнені очі бачила вона як прийшов лікар, трусив її голову, давав вказівки медперсоналу, питав про щось дівчину та вона його не чула, лише поступово стихаючий гул стояв у вухах…
…Посеред ночі пролунав телефонний дзвінок. Сон, щось й так був тривким, відразу покинув Карен. Вона схопила слухавку, ще до кінця не прийшовши до тями:
– Так, слухаю.
– Вибачте, вас турбують з шпиталю Святої Флоренції, вашій дочці стало гірше. Ви можете приїхати? – швидко говорив голос у слухаці.
– Так, звичайно. Я зараз приїду…
Карен схопилася і чимдужче помчалася до шпиталю.
Мов навіжена вона пробігла чергову медсестру, не чула вона що та розмахуючи руками намагалася їй пояснити. Вбігши в палату дочки Карен побачила порожнє ліжко. Жінка кинулась назад у коридор. Її спинив лікар. Він повів її по довгих коридорах в старе крило лікарні. Серце Карен калатало мов навіжене, її материнське чуття передчувало щось погане та подумки вона наказувала собі заспокоїтись.
Коли нарешті вони спинилися біля дверей однієї з палат, тривога Карен лише зросла, це нагадувало швидше якийсь карцер, а не медичне відділення. Вона схопилась за засув важких металевих дверей і потягла їх з усієї сили, але вони не піддалися.
– Вони замкненні, – мовив стривожено лікар. – Усі палати тут замкненні і перебувають під пильним наглядом. Це відділення для тяжко хворих пацієнтів.
– Моя дівчинка! Що з нею? – тремтячи запитала Карен.
– Я не брехатиму вам… їй стало значно гірше, боюсь ми не зможемо їй допомогти… Мені дуже шкода…
– Я можу її побачити?
Карен ледь стримувала сльози, що шалено рвалися назовні. Лікар вказав рукою на невелике віконце біля металевих дверей.
– До неї не можна. Та ви можете подивитись на неї. Хоч вона під сильною анестезією, у неї дуже не стабільний стан.
Шерон лежала посеред великої кімнати, прикута до ліжка широкими шкіряними ременями, вона була підключена до апарату штучного дихання та різко й уривчасто дихала, та час від часу конвульсійно здригалася. В палаті нічого не було, лише крапельниця, як німий наглядач, стояла над ліжком.
Карен довго дивилася у мале віконце… Вона розуміла, що її дитині вже нічого не допоможе, лікарі вже втратили надію. Сльози котилися по її очах та жінка зовсім не зважала на це. Вона не могла ні про що думати, шалений відчай охоплював її все більше і більше, тяжке безсилля зперлося їй на плечі… і вона втратила свідомість…
…Шерон широко розплющила очі і подивилася в сіру стелю. Рідкі сутінки вже звільняли закутки кімнати.
«Світанок», – подумала вона і підвелась з ліжка. Скроні пронизував не сильний ниючий біль. Від чого трохи паморочилось в голові. Вона зперлася на крапельницю щоб не втратити рівновагу.
Великі металеві двері були навстіж розчиненні. Вона вийшла в коридор. Там було зовсім темно. Спираючись на стіну Шерон дійшла до сусідньої палати. Вона зазирнула крізь маленьке броньоване віконце всередину і жах охопив її. Посеред палати сиділа зв’язана Єва і плакала. Шерон відразу прийшла до тями, вона кинулася до дверей, але вони були зачинені, вона щосили почала бити у вікно, але скло було міцне як стіна. Шерон кричала і кликала подругу, але та навіть не чула її. Дівчина на знала що робити.
Раптом вона побачила тінь. Хтось стояв біля дверей. Він повільно йшов понад стіною.
– Ти не зможеш їй допомогти, – глузливо проскреготів давно знайомий демонічний голос.
– Ти?! Це знову ти! – вигукнула Шерон. – Це ти зробила? Відпусти Єву! Негайно!
– Замовкни. Тут головна я і твоїх наказів я навіть слухати не буду. Ти просто дурне дівчисько, що не може поладнати навіть з власною душею, – саркастичний тон її голосу глузливо змінювався і подекуди ставав навіть жахаючим, але лишався спокійним і холодним.
Вона продовжувала йти попід стіною і дійшовши до кутка, звернула і так само повільно пішла далі, тепер Шерон могла її бачити.
– Ти бачиш мене вперше чи не так?
Шерон стояла мов вкопана, вона була приголомшена настільки, що не могла навіть поворухнутися. Незвичайно довге чорне волосся незнайомки сягало аж до підлоги, заплітаючи все її тіло, воно падало їй на обличчя, але Шерон добре її роздивилася, вона була надзвичайно схожою на неї саму і на Єву одночасно… Незнайомка лише хижо посміхнулася і пішла далі, її волосся мов чорне павутиння тяглося за нею.
– Ти так довго тікала від мене. Навіть викликала світлу частину. Але у тебе нічого не вийду. – Вона схилилася над полонянкою, поклала їй руки на плечі і прямим поглядом дивилася в перелякані очі Шерон. – Тепер тобі більше ніхто не допоможе.
Вона поклала довгі тонкі пальці на шию Єви і почала стискати її. Шерон відсахнулася і відчула як її горло хтось стиснув. Шерон намагалася вирватися з невидимих тенет та на її шиї нічого не було.
«Не можу дихати, я не можу дихати…я маю щось зробити», – шалено повторювала вона подумки.
– Ти помреш тут, разом з нами, – прошепотіла незнайомка. Двері повільно й нечутно відчинилися. Шерон впала на підлогу й ще опираючись і тремтячи пішла всередину. Їй вистачило сили лише на кілька кроків. Вона впала на підлогу і простягла руку до Єви, намагаючись хоча б дотягтися до неї. Та не могла допомогти їй.
Шерон бачила як пальці незнайомки впиваються в шию її подруги, вбиваючи їх обох. Вона бачила як тремтіла чорноволоса божевільна, так, наче, їй самій теж затинало подих, Шерон бачила відмітини на її шиї, наче невидимі пальці стискали її…
– Давай помремо разом, – сказала та, щиро дивлячись їй в очі та голос її лишився таким же зловіщим. – Бо я… тінь твоя…
… Коли Шерон знайшли вона була мертвою. Вранці Карен сповістили, що її донька померла…
Тоді увесь світ перестав існувати…
… Карен йшла повільно, наче, примара, що пливе крізь простір не свого світу. Якісь люди щось гамірно й голосно говорили, зазирали в її обличчя, порожні очі та вона не розбирала їх слів, навіть не хотіла прислухатися чи намагатися розчути їх гул, а сльози, що невпинно котилися з очей, розмивали їх обличчя. Та все ж їй вдалося зачинити двері перед натовпом і морок тихої оселі охопив її. За дверима вона зачинила увесь світ. Жінка пошкандибала до кімнати доньки. Тяжка туга душила її серце і стискала скроні. Вона сіла на підлозі біля ліжка і обійняла руками великого м’якого медведика. А свідомість пригадала картини з далекого щасливого минулого. І від них стало ще болісніше. Карен ридала мов божевільна, не в силах зупинитися. А потім їй здалося, що тихенький дитячий голос гукає її: «Мамо, мамо…».
Вона схопилася і побігла до ванної кімнати. Увімкнула світло та там нікого не було. Жінка швидко вбігла до кухні, але і там було порожньо. Зазирнула до своєї спальні – і там нікого. Вона знітилася. Це просто їй примарилося.
Карен повернулася до дитячої кімнати, сіла на ліжко і втома тяжко схилилась на її плечі. Повіки кліпали від поодиноких сліз, які ще виринали з них і болісно зтікали по почервонілих повіках.
– Мамо… – долинуло як відбиток далекого ехо… – Матусю…
«Мені причулося… Моєї дівчинки більше немає…»
– Матінко, де ти? – бринів у повітрі голос Шерон.
– Я тут, моя дівчинко, я з тобою… – шепотіла Карен пересохлими губами, голос відмовляв їй, вона намагалася кричати та ледве змогла шепотіти.
Повіки заплющились і якесь безкрає забуття охопило її дуже міцно, вона б не вирвалася з нього якби навіть пручалася, та жодних сил на боротьбу вже не було… Як крізь марення вона бачила усміхнену Шерон що простягала до неї свої тонкі рученята і ніжно обійняла її, щось тихо шепотіла, її голос заспокоював й заколисував, хоч жінка й не розбирала слів:
– Не хвилюйся, матусю, тепер все буде добре, тепер ми завжди будемо разом, навіть смерть не розлучить нас…
А довге чорне волосся дівчинки, наче, живе павутиння плелося по усій кімнаті й залазило в усі шпарини, аж доки повністю не поглинуло їх… А кров повільно зтікала з розкраяних вен…
