«У приниженні не можна жити і перемагати. Я думаю, що український народ досі не переміг, бо переживає велике історичне приниження. Всяка наволоч його принижує, а він десь загубив у собі відпорність. Йому кажуть, що він меншовартісний – він звик.»
Із виступу Ліни Костенко на презентації книги «Берестечко»
в Українському Домі 2010 року.
Процитувавши Ліну Костенко, хочу запропонувати українському народу, який ще й досі переживає велике приниження, таке ось кіно. Про футбол. Якраз до 2012 року можна зняти. А щоб українцям фільм був ріднішим і ближчим, то за тло стрічки візьмемо знаменитий матч київського «Динамо» проти німецької команди під час фашистської окупації Києва у 1942 році. Пам’ятаєте ту легенду, коли нібито «Динамо» виграло у німців і буцімто за це усі гравці були розстріляні? Красива легенда! Отож на цьому тлі будуватимемо сюжетні лінії нашого кіно, яке назвемо – «Матч смерті». Хороша назва. Інтригуюча. Тепер придумаємо героїв і антигероїв, додамо до сюжету, за всіма правилами кіносценарної майстерності, трохи кохання, краплю (бо трагедія ж) сексу, в міру політики, трохи війни, трохи Бабиного Яру, щоб було страшніше й трагічніше, ну, і звичайно ж, багато футболу.
Головним героєм нехай буде воротар і капітан київського «Динамо». Дамо йому прізвище – Ранєвіч, Коля.
У Ранєвіча нехай буде молодший брат Степан. Відповідно теж Ранєвіч. Він буде одним із організаторів київського підпілля. Розноситиме антифашистські листівки і плакати.
А ще з позитивних героїв нехай буде сім’я Свірскіх: Алєксандр Рувімовіч, його дружина Руфіна Львовна, син Міша Свірскій та донька Софочка.
Маленьку дитинку треба, щоб, коли єврейську сім’ю вестимуть до Бабиного Яру, вона втекла і її потім усі добрі люди переховували від українських поліцаїв.
Прізвища у всіх позитивних героїв, як бачимо, не українські, але нічого, так задумано.
Ще до них додамо красиву жінку Анну. Без прізвища. Вона, у ході розповіді, покине свого чоловіка українця Георгія Швидка, негативного героя, теж футболіста, і покохає Колю Ранєвіча. Що зробиш – любов зла…
Тепер перейдемо до негативних героїв. Окрім Швидка, ще одним негативним буде такий собі типовий хохол, якого ми змусимо на початку війни тягти додому металеву сітку від ліжка, накривати її п’ятьма матрацами, щоб під ним пересидіти бомбардування. А ще він у нас збиратиме по вулицях німецькі листівки, зриватиме плакати і зноситиме те все додому, бо то дуже хороший папір для підтирання гузна. Ім’я цьому герою дамо просте і до болю знайоме… назвемо його – Тарасом Григоровичем. А ще Тарас Григорович у комунальній квартирі підглядатиме у замкову шпаринку до кімнати Ранєвіча, за що отримає від головного героя добрячого копняка ногою по жирних сідницях і стукнеться головою об двері.
Ще одним негативним героєм у нас буде бургомістр Києва, законно обраний на зборах міського проводу ОУН. Ім’я просте, без натяків – Баразій Павло Іванович. Він у вишитій сорочці зустрічатиме біля ЦУМа німців, які заходитимуть до Києва. На фасаді будівлі майорітимуть жовто-блакитні прапори. Разом із ним фашистів стрічатимуть ще багато киян, і серед них дві дівчини у національному українському одязі, які мають піднести окупантам хліб-сіль. Але вони забудуть його на вишитому рушнику у загальному туалеті (без перегородок, з дірками у підлозі). Ну, приспічило дівчатам і забули там хліб-сіль на підвіконні. Баразій обізве їх «тварюками». Це треба, для створення негативного образу героя. Коли ж дівчата поквапом забиратимуть із загальної вбиральні українські національні символи, то зробимо так, щоб вишитий український рушник упав на підлогу. У лайно. Але дівчатка отряхнуть його, покладуть зверху хлібину і підуть стрічати німців. Сцена хороша, з підтекстом.
Бургомістр Павло Іванович, прогнувшись, виголошуватиме німецькому генералу вірнопідданицьку промову: «Маю запевнити вас у повній та щирій лояльності українського наріду до великої Німеччини. Вірю, що спільними зусиллями ми побудуємо на нашій багатостраждальній землі вільну Україну!».
Буде у нашому кіно і ще один негативний герой. Вірніше, не такий уже щоб дуже негативний, а такий… придурочок, не сповна розуму, але міліціонер. Для сміху. В кіно дуже гарно мати такого смішного чоловічка, щоб розряджати напругу. Дамо йому прізвище козацьке, щиро українське – Добридень. Він буде усюди вискакувати, як мішком намаханий дурень, з пістолетом у руці, і казатиме: я – Добридень!
Тепер маємо повну картинку негативних героїв. Як бачимо німців серед них немає, усі українці. Німці – у другорядних ролях. Та й нащо, кіно ж не про німців, а про запроданців хахлів.
А події розгортатимуться так:
Воротар Ранєвіч рветься на фронт захищати Київ і заохочує на цю святу справу усю футбольну команду. Якби не Ранєвіч – ніхто б і не пішов. До них, виявляючи патріотизм, приєднується і Міша Свірскій. Хоча вчинок і не вмотивований, адже Міша до футболу ніякого діла не має, але може він сильно любить українську землю і йде добровольцем її захищати.
Далі буде бій за Київ, у якому Ранєвіч, угадавши за звуком траєкторію падаючої бомби (голкіпер!), рятує Мішу Свірского та ще когось із захисників, а сам отримує поранення. Їх візьмуть німці у полон.
Бургомістр Абразій, Тарас Григорович і Швидко, як ми уже говорили, стрічають у Києві німців.
Ранєвіча і Свірского тримають у таборі для військовополонених у Дарниці.
Тарас Григорович тим часом, одягнутий в поліцейську уніформу з ОУНівською символікою, забирає душевнохворих із лікарні копати рів у Бабиному Яру, в якому будуть хоронити убитих євреїв. Коли психи його вириють, їх там усіх і постріляють.
По цьому українські поліцаї зганятимуть євреїв з усього Києва до Бабиного Яру на загибель. Сюди ж потрапить і сім’я Свірскіх. Софочка втече. Анна переховуватиме її у сарайчику, де колись займалася любов’ю із Ранєвічем.
Поки там що, футболіст Швидко, аби показати, як весело стало жити при німцях, запропонує бургомістру сколотити з лояльних до окупаційної влади спортсменів українську національну футбольну команду і назвати її «Рух». А також зібрати залишки київського «Динамо» в команду під назвою «Старт». І провести між ними футбольний матч.
Бургомістр Баразій, вишукуючи динамівців, визволяє з табору Ранєвіча та Свірского. Чого ще й Свірского? Бо Ранєвіч запевняє, що Міша добрий футболіст, рятує друга. Але ж, яка сволота, цей хахол бургомістр! Він каже Анні, що може визволити Ранєвіча тільки тоді, коли вона стане його, бургомістра, любаскою. Анна жертвує своєю честю заради коханого.
Григорія Швидка призначають заступником бургомістра по спорту і у нього великі плани на майбутнє. Він хоче влаштувати багато футбольних матчів з командами німецьких вояків. Але спочатку, так би мовити, пробний матч – «Рух» проти «Старту».
І ось на стадіон виходять дві команди: національна українська у жовтих майках і синіх трусах, і команда Ранєвіча «Старт» в червоних майках і білих трусах. Це дуже важливо, у яких трусах і майках хто вийде. Звісно ж, українські запроданці з команди «Рух», за задумом граючого тренера Швидка, повинні виграти. Але не так станеться, як задумувалося – червоно-білі ранєвічі рознесуть у щент жовто-блакитних швидківців. Потім будуть десятки переможних матчів «Старту» з німецькими солдатами і нарешті німці привезуть з Германії своїх професійних футболістів, у яких Ранєвіч із хлопцями, не без допомоги Свірского, теж виграють і… підуть усі у чорне небуття.
Як вам таке кіно?
Певно український читач подумає, що автор цього опусу просто провокує його на скандал, або ж з’їхав із глузду й переказав якийсь сон рябої кобили.
Але ні – це справжній сценарій художнього фільму, і я переказав його, ні на йоту не відійшовши від оригіналу. Сценарій є в Інтернеті на сайті http://graphomanoff.uaforums.net/--vt941.html Бажаючі можуть ознайомитися. Він так і зветься «Матч смерти», і його хоче знімати якась російська студія «РЕКУН-СИНЕМА» (принаймні так зазначено на титульній сторінці). Хто написав сценарій на жаль не зазначено. Але можна здогадатися.
Та найзухваліше в цій історії те, що «РЕКУН-СИНЕМА» надумала знімати фільм про негідників-українців саме тут, на нашій українській землі; що ці сінематворці залучають на ролі українських зрадників, поліцаїв і придурків саме наших українських акторів (уже навіть устигли роздати декому для прочитання сценарій); а до всього того, ще й показуватимуть те кіно у нас, в Україні, і ми заплатимо за перегляд, відбивши таким чином їхні витрати на зйомки. Проте, думається мені, що фільм зніматиметься не лише для українців. Вони продублюють його англійською і будуть демонструвати іноземцям під час єврочемпіонату у 2012 році… А ми на все це будемо спокійно дивитися.
Боюся, що так воно й буде. Боюся, що в нашому уряді навіть знайдуться ті, хто ще й державних грошеняток підкине на це кіно. Боюся, що й акторів куплять. А чому ні? Адже знайшли сина й онука великого Богдана Ступки на роль негідників у російському кінофільмі «Мы из будущого 2», де, під спів Вакарчука, українців розмазали по підлозі, як тільки хотіли. Мало того, в одному із своїх інтерв’ю на запитання кореспондента: «Навіщо ви взялися грати таку негідницьку роль?» – Ступка відповів, що мовляв, я актор, а актор повинен грати. Напрошується у відповідь: «А я солдат, я повинен стріляти!» – і випустити чергу із автомата по своїх, по українцях. А зброя ж у будь якого митця, тим паче актора, значно сильніша автоматів і гармат – вона стріляє в душу. «Чи знаєш ти, як сильно в душу б’є», пане Вакарчук? І чи «вистачає каяття» у вас трьох, Остапе, Дмитре і Вячеславе за те, що поранили не одного юного українця. А, може, і вбили. Може, тисячі молодих хлопців і дівчат ніколи більше не захочуть називатися українцями після перегляду фільму із вашою участю.
Усі ці фільми, книги, телепередачі, в яких українець показаний жадібним зрадником, боягузом, запроданцем, дурисвітом, нечупарою направлені на те, щоб не випустити нас з отого волячого стану приниження, бо принижені, як казала поетеса, не перемагають. І все це робиться не просто з дурі чи від вродженого цинізму і безкультур’я якогось одного чи двох єврейських чи російських митців. Ні і ще раз – ні! Це далекоглядна політика на знищення Українця! А він потоптаний і принижений майже у всіх російськомовних фільмах. Як ви думаєте, чому росіяни своїм власовцям у себе в Росії ставляють пам’ятники, а нам показують кіно «Мы из будущого 2», де українська жінка українського воїна УПА називає фашистом, де українці з ненавистю вбивають українців? Або згадайте давній «Таёжный роман», де п’яний і голодний російський офіцер іде наїстися до офіцера українця. Дружина українка подає п’яниці борщ. А той с нєгодованієм бачить там муху. А українська господиня виймає її з тарілки пальцями і каже: «нічого, їжте, їжте». Але п’яний російський офіцер гидливо відсуває той борщ… Чи ж не соромно після такого кіно нашим жінкам буде признаватися, що вони українки? Або епізод з іншого кіно, коли москаль убиває українця і з піною біля рота кричить: «Ето тібє за Крим!». Чи інший епізод, де жлоб водій (українець, звичайно) не хоче поділитися бензином з російським водієм, який терпить у дорозі біду… Чи їсть сало, на очах у голодних полонених і ні з ким не ділиться… Прикладів можна навести сотні, шкода паперу.
А де ж наша відпорність? Чи хоч хтось із українських чиновників заборонив показувати у нас ці фільми? Може хоч якийсь українець, дав по пиці режисеру і сценаристу, які зняли це? Може хоч виступив у пресі, на радіо чи по телебаченні з осудом? Та ж ні, не пригадується такого. Нащо розпалювати міжнаціональну ворожнечу, ще чого доброго звинуватять у антисемітизмі чи русофобії, а ми ж толерантні, виховані, ми ж європейці.
Якби держава себе поважала, то ці горе митці уже давно б показували свої фільми в Росії чи Ізраїлю і були б оголошені нев’їздними до нашої країни. А з них, як бачимо, що з гуся вода. Зате уважно простежте, який ґвалт зчинився в Україні проти українського письменника Василя Шкляра, котрий у своєму романі трьох москалів назвав кацапурами, а трьох євреїв – жидами!
Я нічого не маю проти росіян чи євреїв, у мене багато добрих приятелів і друзів тієї й іншої нації, мені з ними є про що поговорити і про що випити, але ж вибачте, придумати таке кіно, яке я допіру переказав, і приїхати до нас його знімати, і залучати наших акторів – це ж просто відверта хуцпа! Це цинічна, нахраписта, безпардонна, свавільна, хамовита, не стримана ніякими морально-етичними нормами нахабність, після якої розводиш руками і не знаєш як себе вести!
Не можна спокійно дивитися, коли всяка наволоч тебе принижує, коли твою націю опускають нижче плінтуса, коли насміхаються над твоїми символами, коли гидять твої святині. Треба беззастережно відкинути оте дике, насаджене нам чужим народом: «Якщо тебе ударили по одній щоці – підстав і другу». Треба відразу давати здачі тим, хто цинічно, з єхидною ухмилкою на вустах паскудить тобі в душу.
Бо принижені ніколи не перемагають!
