Вітя пішов до школи. Він чекав на цю подію.
Бо Петро Федорович, лікар-травматолог з мамчиної роботи, розповідав, що в школі він, Вітя, взнає багато цікавого і нового. Набагато більше, ніж з книжок. А Петро Федорович знав точно, адже саме він навчив Вітю читати.
Тож Вітя читав, читав… Вже майже з рік. Мамуня навіть у дитячу бібліотеку його записала. Щоб книжки брав. Бо купувати йому книжки за мізерну платню санітарки провінційної районної поліклініки, змоги не було.
Вітя читав, проте не в голос. От якось літерки самі складалися у голові у слово, а слова у яскраві картинки. Тільки як то його вголос проказати – складно.
Та ще слів багато невідомих…
А в школі навчать. Обов’язково!
І от першого вересня Вітько у хвилі першачків нарешті закотився у клас та хлюпнувся на передостанню парту. Ледь окуляри, товсто перемотані медичним пластиром на переніссі, не загубив!
Почали писати палички, лічити… Вітя як не крутив головою, все одне не бачив, що на дошці написано. Ну не бачив, і усе! Ще й сусідка по парті якась вередлива попалася – вперто ховала за своєю маленькою долонею списаний невідомими закарлючками зошит.
І так один тиждень, другий.
Один місяць, другий…
Вчителька, Катерина Миколаївна, раз-пораз робила Віті зауваження:
- Половинка, - тобто, таке прізвище у Віті, - Чому ти плигаєш, мов жаба на болоті?! Сядь на місце! Не заважай сусідці! Не крутись! Дивись на дошку! Встань постій, бо сидіти спокійно ти не можеш! Он, поглянь на Віталика – як він старанно пише. А ти неначе їжака осідлав!
Віталик був кращий! Ні – НАЙ-кращий! Катерина Миколаївна весь час приводила чепурненького зазнаваку за приклад. Віталик вже вмів сяк-так читати та жвавенько рахувати, випереджуючи клас, тож його на річницю жовтневої революції обов’язково приймуть до жовтенят.
А от Вітю взагалі вряд чи приймуть. Це сама Катерина Миколаївна сказала, коли Вітю брехуном назвала.
А було це так.
Вони на уроці перемальовували до пропису склади та коротенькі слова, що були написані вчителькою на дошці. Вітя не писав. Ні, взагалі то він писав, але потім, на перерві, коли можна було підійти до дошки або попросити зошита у однокласників, щоб вдома все спокійненько перенести до пропису. А тепер Вітя утаємничено читав, тримаючи на колінах товстелезну, як на першачка, книгу, з захоплюючою назвою «Острів скарбів».
Він не чув, як Катерина Миколаївна, що поважно ходила класом, спостерігаючи за роботою учнів, підійшла ззаду.
- А, Половинка, - шарпонула вона Вітю за плече, що аж книга об підлогу ляснула, - картинки розглядаєш, коли всі працюють?! Встань, коли до тебе звертаються!
Вітя, який поліз під парту доставати книгу, рвучко підвівся, боляче вдарившись лобом об парту. Окуляри впали, тільки скельця дзенькнули. Клас захіхікав.
Вітя підвівся весь червоний, тримаючи запилюжену книгу та окуляри з тріснувшим скельцем. Третьої руки, щоб потерти гулю на лобі, точно не вистачало.
Та рука появилася – Катерина Миколаївна з силою вихопила книгу.
- Хто тобі дозволив дивитися картинки, коли я … Яке я завдання дала, Віталику?
- Переписати по п’ять разів те, що написано на дошці, Катерино Миколаївно! – запобігливо проторохкотів Віталик.
- Я не дивився картинки… - ледь чутно втиснув на свій захист Вітя. – Будь-ласка, віддайте книгу, вона з бібліотеки.
- Як ти можеш казати неправду, коли дивишся мені в очі?! – засичала як кажан вчителька. – Може, ти читав?
- Так, читав. – похнюпився Вітя, колупаючи парту носком черевика.
- Так, Половинка, жовтеням тобі не стати. Ось Віталика днями приймуть до дружнього кола жовтенят, інших приймуть, а ти так без зірочки і будеш ходити. І знаєш чому?
Вітя мовчав.
Проте вставив Віталик:
- Тому що брехунів до жовтенят не приймають!
- Молодець, Віталику, - похвалила Катерина Миколаївна. – А ти, Половинка, скажи, про що написано отут?
І вона тицьнула пальцем з величезним нафарбованим червоним нігтем у сторінку.
Вітя дивився. Клас гигикав. Вчителька мовчала.
- Тут капітан Флінт звертається до юнги Джима, щоб той… - ледь почав Вітя переказувати своїми словами, бо прочитати вголос… не міг, та вчителька його перебила.
- А ти й справді брехло, якого світ не бачив! Тобі ж хтось прочитав, тому ти знаєш. Йди за двері, Половинка, подумай про свою ганебну поведінку.
… Проте книгу віддала.
З того самого дня Вітя став доволі часто проводити уроки за дверима класу. Сидів собі на підвіконні в коридорі і читав, або слухав скарги на життя баби Явдохи, шкільної прибиральниці.
Дійсно – Вітя залишився єдиний, кого досі не прийняли до жовтенят. В останній прийом йому, можливо, урочисто б прикріпили до шкільного жакетика алюмінієву червону зірочку, та він в той день пролежав з температурою. Вже і мамця хвилюватися почала, бо не приймуть до жовтенят, потім до піонерів та комсомолу, тож і буде синок за життя лише сміття вантажити.
І що робити?
«Мирися з вчителькою!» - благала мама.
А тут як раз батьківські збори були. На них хвалили Віталика. Бо Віталик зробив гарний плакат, який називався «Жовтенята – справні хлоп’ята». З різних журналів та газет Віталік навитинав малюнків як проводять своє життя жовтенята, та приклеїв їх на величезний аркуш білого-білесенького ватману. А в центрі був зроблений напис через трафаретку яскравими фломастерами, - такі тільки в Москві купити можна, як і трафаретки, про які вже декілька тижнів мріяв Вітя. Адже на трафаретці букви більш знайомі, ніж ті закарлючки, що писали в класі.
Проте до Москви ні Вітя, ні будь-хто з його родичів чи знайомих, ніколи не їздив… Але плакат, який тепер урочисто висів у класі, наштовхнув Вітька на одну розважливу думку:
«А якщо зробити й собі таке?!»
В поліклініці, на роботі у мами, було багато використаних санбюлетнів, намальованих на величезних білих аркушах. З одного боку ці аркуші залишалися чистими, тож, якщо склеїти їх до купи, можна отримати цупкеньку основу. А безліч світлин та кольорових малюнків… є в старих журналах, що віддали йому сусіди, щоб виконати свій обов’язок зі здачі макулатури, як почесної справи радянського школяра.
Тиждень Вітя ліпив плакат, старанно підбираючи картинки. Потім в вивів центрі акварельними фарбами, хоча й корявувато трохи, напис: «Миру-Мир!»
Плакат сподобався мамці, а Петро Федорович, лікар-травматолог, навіть рейки знизу та згори прибив, щоб папір не вигинався.
І чого тільки не було на цьому плакаті! І голуби, як символ миру, і веселі діти, носії миру, і солдати, які чатують на охороні миру і спокою. А в центрі – напис, який вигравав усіма веселковими барвами.
Вітя його так і ніс до школи розгорнутим – зім’яти боявся. Зайшов до класу перед самим дзвоником, щоб однокласники не почали розглядати та не наставили брудних плям від пальців або випадково не порвали.
Заскочив перед самим носом вчительки і, тільки клас привітався, приніс плакат до її столу:
- Катерино Миколаївно, я … ось… Плаката зробив!
Вчителька, розкладаючи зошити на дві купки, скоса поглянула на витвір і промовила:
- Добре, постав там, у кутку біля дошки.
- Ой, він може забруднитися! – перелякався Вітя.
- Добре. – Раптом неочікувано погодилася вчителька, - Я віднесу до учительської, хай там побуде.
Вітя несказанно зрадів – його плакат побачать інші вчителі школи! Вони будуть питати – хто зробив таку красу? А Катерина Миколаївна задоволено відповідатиме: «Це учень мого класу, Вітько Половинка!»
Весь урок Вітя сидів чемно, ловлячи кожен погляд вчительки. Очікував – що вона скаже?
Мовчала.
Дзвоник на перерву.
І тут Вітя не побіг разом зі своїми однокласниками, щоб не отримати зауваження від вчительки і не зіпсувати такий хороший день. Він спокійно вийшов з класу, вирішивши замість чергового помити ганчірку для дошки.
Він старанно вичавлював білі крейдяні потоки, які неспинно фарбували й фарбували руки. Навкруги вирувала перерва, хтось штовхав та кликав Вітька. Тож він покрутив головою на всі боки і раптом…
І раптом побачив у сміттєвому бачку щось знайоме…
Свій плакат!
Він стояв сторчака, згорнутий трубочкою, бо дерев’яні рейки не дали змоги скрутити його або порвати. На білому папері вже появилися плями від залишків яблук, до яких прилипали обгортки від цукерок, інше сміття…
Вітя незчувся, як почав плакати, розмазуючи брудними руками крейду по щокам. Вже і дзвоник на новий урок відлунав, вже і в шкільному коридорі стишало.
Тільки баба Явдоха, шкільна прибиральниця, вовтузила ганчіркою підлогу. Побачила рюмсаючого Вітька, підійшла.
- То це твій витвір? – зрозуміла відразу.
- Я його тиждень клеїв, - крізь сльози порюмсав Вітя. – Віталік робив плаката, тож його в класі повісили. А чому мого – до сміття?
Баба Явдоха мовчала. Вітя намагався зупинити сльози. Не виходило.
- Вітя, а пам’ятаєш, ти днями питав у мене, що означає «гола правда»? – раптом згадала стару бесіду бабця.
- Угу, - мотнув головою Вітя.
- Тож гола правда те, що Катерина Миколаївна, вчителька ваша, знімає кімнату у родини Віталіка. І того плаката вона сама зробила. Так чи може бути твій плакат кращий за вчительчин? – сказала баба Явдоха і важко пошкандибала підмітати сходинки.
Отака вона, гола правда життя…
