Абсолютне Зло і абсолютне Добро. Між ними – прірва. А якщо Не абсолютне? Де кінчається добро і починається зло? Чи є та межа, що їх розділяє? І, взагалі, вона існує?
***
Неподалік маминого городу, та майже біля самого обніжка, ростуть американські клени. Їх пиляють, викорчовують, зрізують, а вони ростуть, ростуть, ростуть… Колись, а це було дуже давно, на цьому місці теж був город. Його обробляла наша бабуся. Потім перед нею постав вибір. Згідно якоїсь постанови, виявилося, що вона не має права на додаткову площу орної землі. Отже, город або пенсія. Так було законно, а, значить, правильно. Бабуся вибрала пенсію. Вона була така мізерна, така маленька, але треба було бачити, з якою гідністю бабуся тримала в руках гроші, повагом їх перераховувала, на хвилинку замислювалась, ворушачи тихенько губами і щось обмірковуючи. Потім ішла в магазин. Приносила нам то ласощі, то якісь кофтинки, то взуття чи інші подарунки. А якщо купували щось із круп чи борошно, то в магазині обов’язково давали, як те називалося, нагрузку: зіпсовані консерви, гнилу рибу, цукерки, що вже давно втратили свою форму і перетворилися на суцільне місиво із кольорових фантиків і солодкої липкої карамелі. За те все теж треба було платити, тож бабусина, хоч і маленька, пенсія була великою підмогою в сімейному бюджеті. Як бабуся могла від неї відмовитись?
Віднині город, на якому милувала око розкішна картопля, квітнули і ніби посміхалися всьому світу родичі великого світила, круглоголові соняшники, поступово перетворився на занедбану ділянку. Та невелика місцина, що нині була сумною пусткою, почала заростати американськими кленами. Тепер сюди, коли ховалося за обрій сонце, люди стали тихцем виносити різний мотлох. Дерева наполегливо і вільно розрослися, уже не криючись, непотріб носили та возили навіть в денний час. Гілки кленів надійно ховали людський сором від них же самих. Там, де був город, дуже швидко виник смітник.
