…Про Данцю люди казали різне. Ніхто не знав, скільки було їй років, якого роду, та й звідки вона.
Переказували, наче була Данця якоюсь далекою родичкою старого Поліщука, який по смерті залишив їй хату та обійстя, в якій і жила до теперечки. Була вона знахаркою на всю округу! Ішли та йшли до неї люди: і болящі, і каліки, і навіть такі, що мали здоров‘я крепке, а щастя – ніц. Геть усім раду давала: кому трави в торбинки в‘язала, кому добре слово вміла сказати, а до кого – й кожуха могла вивернути… Боялись про неї люди язики розпускати, бо знали – як не дай боже якого горя, то по рятунок до Данці йшли.
Ото колись так і малу Тетяну до неї принесли майже неживу… Не догляділась її нянька – упало дитинча у криницю, а поки витягли, то вже й не дихало. Майже добу Данця над дитям упадала, а таки змогла до життя повернути. Ніхто не знав, що та знахарка вже робила, але няньці старій наказала: «Мусить носити дівча ось цей капшучок, - вішаючи на шию дитини малюсіньку шкіряну торбинку на чорній грубій нитці, - бо в ній її рятівниця, оберіг». Ніхто не знав, що в тому капшучкові було, але носила його дівчина, не знімаючи.
З того часу й прибігало дівча до Данці. А знахарка і не боронила: молитов незвичайних навчала, у ліс брала з собою трави цілющі збирати…
- А що, мала, чи так зробила, як веліла тобі?.. – спитала Данця Тетяну, як та тільки-но переступила дівчина поріг її хати.
- Так, Данцю, - мовила дівчина, - ще удосвіта маківки відюка до хати внесла і свічки перед образами запалила.
- Добре, доню, добре… - озвалася жінка, - а тепер розказуй, що казав Мефодій тобі.
- Не казав він нічого… Дивився так страшно, що стояла я каменем, навіть поворухнутися не могла, - сідаючи на лавку, хвилюючись, мовила дівчина - тільки й промовив, що розмову до мене має.
- Знаю, про що він з тобою говорити хотів… Та не сказав би однак нічого. Купальської ночі чекає він… Чуєш? Купальської ночі чекає! – різко повернувшись до дівчини, мовила Данця, - то ж мусимо поспішати… Тоя сьогодні розквітла – її сила саме тепер, як в цвіту. І ніч яка гарна видалась: тиха та світла… Ходімо, доню, не гаймось, ходімо… До лісу дорога не близька.
А ніхто і не відав, що частенько Тетяна вночі до Данці ходила. Нічого лихого знахарка її не вчила ( як то люди люблять ляси розпускати про відьомські ігрища). Влітку часто ходили вони трави незвичайні збирати, що розквітали тільки вночі та силу неабияку мали. А взимку – навчала знахарка дівчину як зілля варити та хворі з людини виганяти.
Ось і тепер, тихо ступаючи по землі босими ногами, ішли вони по квітку незвичайну до лісу, по тою…
- А що ж то за квітка така, Данцю? - поспішаючи за жінкою, запитала дівчина.
- Ох, дитинонько… - тяжко зітхнувши, мовила знахарка, - воліла би ніколи не розповідати про ту квітку та не рвати її для тебе. Але бачу, як обманула я доленьку твою раз, то вже не вдасться мені надурити її вдруге…
- Та про що це ви?! – Аж скрикнула дівчина.
- А про те, що як була ти малою та упала в криницю, то з того світу тебе вертала…
Почувши такі слова, Тетяна зупинилась. Про те, що вона ледь не втопилась, малою, у криниці, ніхто їй не розповідав. Тільки й знала вона, що ту криницю, яка на подвір‘ї колись була, батько велів закопати…Та й на річку її ніколи з дітьми не пускали, все вдома плакала, коли татко суворо наказував няньці вдома з нею сидіти.
- То навіщо ж цю пригоду в таємниці від мене тримали? – Здивовано запитала дівчина. – Сама чула як люди розказували, що діти малими до тих криниць падають…
- Еге ж, падають… Та не всі з того світу вертаються, доню, ой не всі… - Тут знахарка підійшла до Тетяни та й потягнула легенько за мотузочок, що був на шиї у дівчини. Прямо в руки їй упав той незвичайний капшучок, який носила дівчина з дитинства. – Це я тобі, малій, цей вузлик на шию повісила, а хочеш побачити, що ж там усередині?..
- А покажіть, - ледь чутно озвалась Тетяна.
Жінка обережно розв‘язала торбинку і висипала те, що було у ньому… Зовсім крихітна суха ящірка упала на її долоню. Дівчина не могла повірити у те, що побачила. Вона до смерті боялася усього того, що повзало та жило у землі. Було, в дитинстві, як зловлять Антін з Юрком ящірку чи вужа, щоб їй показати - ото вона тікала від них і за батька ховалась… А тепер виявилось – що з самого дитинства на шиї носила ту, яку боялася найдужче!
- Але ти не бійся, мала, не бійся, - помітивши переляк дівчини, промовила Данця, - це дитинча ящірки… воно врятувало тебе, вигріваючи своєю вогненною душею… Не кожній людині, ой не кожній, та ящірка душу може віддати. А для тебе, ось бачиш, віддала…
Від почутого Тетяні моторошно зробилось. Тільце ящірки було схоже на сухий зморшкуватий листочок: зовсім крихітні лапки були сплюснуті та надламані.
- Вона мертва… - ледь торкаючись ящірки, прошепотіла дівчина.
- Ні… не мертва. То тільки тіло її всохло. А душа… її душа злилася з твоєю разом. Ви неначе сестри-близнюки, - жінка на мить замовкла, а потім продовжила, - тільки ніколи, чуєш, ніколи… ти не зможеш позбутися цієї сестри… - знахарка тим часом заховала ящірку до капшучка та знову на шию Тетяні одягла.
Взявши міцно дівчину за руку, Данця повела її у саму гущавину лісу, де і повинні були відшукати траву, за якою прийшли. Холодна роса лоскотала ноги, гілки дерев чіплялись за коси, гади земляні сичали їм на переляк, але знахарка не стишувала кроку і вела дівчину все дала та далі…
Нарешті, опинившись, на невеличкій галявині, жінка зупинилась. Вогники, що світилися у траві скидались на світляків. Але придивившись, Тетяна побачила, що то трава цвіла таким дивним цвітом. Здогадалась дівчина, що то за квіти:
- То це і є тоя?
- Вона, голубко, вона… Але не смій зривати квіти. Трава тобі не дасться – тільки руки вогнем попечеш. Я вже сама, бо знаю як… ти стій та дивись, - сказала знахарка.
Обережно відхиляючи вогняний цвіт, Данця зривала довгі стебла, на яких горіли квітки. Складала їх до плетеної корзини. Ледь трава прикрила денце козубка, жінка повернулась до дівчини й промовила:
- А тепер, доню, слухай… Ось так візьмеш траву додому, а удосвіта вінок почнеш плести. Квіти трохи прив‘януть, то й руки не попечеш… Як будеш квіти ті сплітати, то погаснуть геть усі свічки у хаті. Бо вогонь тече у жилах цієї квітки сильніший навіть за купальські кострища.
- То це і буде мій купальський вінок? – розгублено прошепотіла дівчина.
- Буде, голубко… буде. Але мусиш знати, що чекатиме тебе завтрашньої ночі, аби не боялась нічого і нікого, - вдивляючись у гущавину лісу, тихо відказала жінка, - а тепер час нам додому збиратись, бо йде купальська година і всяка нечисть лісна силу чимдуж набирає. Ходімо звідси, ходімо…
Вони хутенько подались до стежки, що тоненькою цівкою ледь проглядалась крізь густу лісову зелень.
Коли ліс уже почав потрохи відступати і в далечині можна було розгледіти рівнину поля, Данця стишивши ходу, продовжила:
- Ну ось, дитино, а тепер слухай мене уважно… Ніхто не знає, що завтра буде. Ніхто! Дві долі Господь поклав на терези. Одна – твоя, а інша – його… Серце твоє гаряче – вогонь! А в нього – холодне, черстве залізо: не знало ніколи воно ані любові, ані жалю, ані ласки, допоки на нього не впала жаринка вогню, що всередині тебе живе. Погано йому, він гине… Не відпускає серце залізне його до тебе, лещатами міцно тримає душу. То ж радше тебе він знищить, дитино, аніж дозволить торкнутись до нього теплом. Бо жар твого серця розтопить метал на воду… чуєш? І він стане тільки твоїм (собі не підвладним) рабом… Зійдетесь ви в танці купальськім у північ глуху! І буде він ніжний неначе і ласки просити твоєї. Але не жалій його, доню, не смій гасити вогонь! Не зможе він квітів торкнутись, благатиме слізно, аби твій вінок за водою пішов. Бо тільки тоді, як тоя торкнеться води, ти станеш слабкою!..
- Душа його буде живою, як серце розплавлю на воду?.. Він буде живий, скажи?!
- Господь прибере його, доню…
- А я залишатимусь жити… такою ціною?!
- Не зможете бути разом. Господь так задумав – це участь твоя і його. Ти знаєш, що варто робити, щоб жити… Але пам‘ятай – серце його твердіше за камінь. Не пожаліє тебе він ніколи… Ніколи! - в серцях вигукнула знахарка.
Ніч добігала до краю… Червоною смужкою кровилось небо. Тетяна припала до Данці і плакала, прощаючись ніби із нею. Знала знахарка, як вчинить дівчина, але чим ще могла зарадити?.. Втрутившись раз в її дою, не сміла втручатися вдруге. Та й не потрібно було більше втручатись у долю дівчини, оскільки, знаючи тепер про власний порятунок, мусила Тетяна сама вирішувати: на чию сторону перехиляться шальки терезів.
- А ще, доню… - знахарка на мить замовкала, ніби не наважуючись сказати те, що ще не сказала, - не доказала я тобі про тою. Вогонь цієї квітки – не звичайний. Як обійдеш навколо людини, взявши квітку вогняну, тричі, то зітре її пам‘ять ім‘я твоє, а як ще тричі - то ніколи, чуєш, ніколи більше людина та не згадає про тебе… - промовивши це, Данця міцно притисла дівчину до серця, а потім перехрестивши, наказала поспішати додому, бо півні вже кричали тричі – день починався…
4
Ось і по Мефодія прийшов янгол чорний та й повів його до Бога в світлицю… Називали люди того янголя Смертю, а для Бога був він просто янголом, що людей до нього приводив.
Не боявся Мефодій смерті. Скільки вже приходила по душу його, а все назад верталася, без нього… Було, як із турком чи з поляком він бився, то вже й чигиче над ним, то в же й чигиче. Сміливим та відчайдушним він був козаком. Сам гетьман шанував його. А ще… переказували люди (а мо‘ й старі лірники таке придумали), що серце Мефодій мав не звичайне – залізне. Ото як з турком бився у Дикому полі, так і розпанахав йому бусурман груди - та у самісіньке серце ножа встромив! Пішов гомін по всенькій землі, що умирає козак… А смерть збиралась оце вже й душу його забирати, аж втрутився Бог та сказав: «Зажди… ще треба землі українській лицарів, не час, не тепер! Візьми якесь дитинча, якщо вже тобі так на часі душу людську увірвати, а на це серце ще знайдеться знахар, що порятує козака».
От і знайшовся знахар… Та такий, що з металу випалив серце та в груди порізані вклав. Навіть й сліда не лишилось на тілі від рани смертельної.
Як одужав Мефодій, сили набрався, ще дужче він взявся за справу свою військову. Так і рубав тої шаблею так і рубав! Було, як допадеться до селища якогось бусурманського, то різав усіх підряд, не роздивляючись: і жінок, і дітей, і калік (не зупиниться, доки все під корінь не виріже).
Стали боятись його люди. Слава погана по світі пішла про нього, а йому те байдуже. Знає свою справу, та й все.
Довідався про те Бог та й послав Смерть по Мефодія…
- Кажуть, Мефодію, гарний ти лицар та оборонець землі своїй, українській, - звернувся Господь до козака, - та наче жорстокий, лютіший за пса до людини зробився.
- Воно наче й так, Отче, але ж не своїх земляків, а чужих (іновірців) рубав, - похиливши голову, мовив козак.
- Але ж вони – люди. Хіба їх не жаль? Нехай іновірці вони, але між них - діти, жінки, старці, а ти їх під корінь різав. То чим завинили вони?
- Нічим. Але їх не жаль. Нікого не жаль.
- Нікого?.. А заповідь знаєш, що треба любити і ворога навіть? – дивувався Господь.
- Нікого не люблю. Та ближнього навіть не люблю, а що вже про ворога мушу казати… - Відповідав Мефодій.
Замисливсь Господь. Казав, як рубав цей Мефодій. Хотів покарати раба, та втрутилась Смерть:
- Дивися, мій Отче, за душу його віддав ти мені маленьке дівча: беззахисне, світле маля… Але, як прийшла по душу її, вступилась за неї природа, та й знахарка мудра була (зробила усе до пуття). І жаль мені стало дитини, яку вже й на руки взяла, але відпустила, пішла. Та борг залишився – на світі є зайва душа… Мефодій ще наче між небом й землею.
- Що ж будеш чинити.. візьмеш козака? – подивляючись на янгола, питався Господь.
- Ні. Мефодій вернеться на землю, - це воля моя.
Всміхнувся Господь, бо зрозумів намір янгола. Походивши по світлиці своїй, та у книгу буття подивившись, мовив:
- Що ж… Кажеш – не любиш нікого, Мефодію?! І воїн безстрашний? Здається мені, що слави гучної тобі додали кобзарі для ліпших пісень та мелодій. Вертайся на землю, дівча віднайди, що жити лишилось. А потім, як знайдеш, то мусиш для Смерті душу дівчиська віддати. Бо чув же – то зайва душа! Але – як не зробиш усе до пуття, і буде вона живою, каратись тобі, і в муках тобі доведеться самому віддати душу! Такий ти козак – коли те дівчисько обдурить тебе…
Аж до кісток пройняли Мефодія слова Господа. Але змовчав… Думав: «Як дівча, то навіть не буде великого клопоту. Один помах шаблею – і нестане її, чимало ж таких зарубав на своєму віку…»
Господь, поглянувши на янгола смерті, додав:
- Але на землю повернешся ти не в подобі лютого воїна, а покірного учня мого! Нарікаю тебе отцем Мефодієм: будеш ти править в церквах, по світу мандруючи. А як відшукаєш дівча та зробиш усе, як то мусиш зробити – тоді вже й лицарська шана та слава тобі повернеться.
- Отче, покірно приймаю участь свою, - мовив Мефодій, - але як упізнати ту душу, яку маю смерті віддати?
- А те, сину мій, вже серце підкаже тобі… А більше нічого не скажу.
Ото після тих слів і повела Смерть Мефодія на землю. Нічого йому не казала, а тільки замість прощання промовила: «Затям собі добре: із вас двох хтось мусить лишитись один». Та й зникла.
