Ні, це не казка про Іванка та короля, подібна до тих казок, які кожен з нас читав чи почув від старших людей.
Це істинна правда, вона трапилася кілька років тому у Верхнянці, коли через село проходив колишній король Румунії Міхай І та його дружина, королева Анна.
Як томугодиться, староста села разом зі своїми радниками приготувались зустріти королівську сюїту з хлібом-сіллю, піснями й танцями, а куховарки такого наварили та напекли, що запах доносився аж до сусіднього села – бідні коштільці тільки слину ковтали. Та куди їм бідним до королівського банкету, бо через їхнє село не веде дорога, якою проходитиме король, вже видно так Богом дано – одним з королем бенкетувати, а іншим слину ковтати.
Староста ходив гордий, як індик, з трикольоровою стрічкою через груди, потираючи руки і наказуючи своїм підлеглим то чи інше ділечко зробити, часто забігаючи до куховарок куштувати з смачних страв і міцної верхнянської слив’янки.
«Господи Боже, допоможи мені, грішному, збутися цього і я Тобі дванадцять свічок моцних, як літрова пляшка, запалю!» – молився і хрестився бідний, а потім заспокоювавсебе, що все в порядку, нема чого переживати, все вийде, як треба. Та враз нібито його хтось обухом по голові тріснув:
– Іванко!.. Господи, як я міг забути?! – скрикнув не своїм голосом і кинувся, як шуліка у двері сільради.
Але щоб читачі, зрозуміли чому староста так перелякався, коли здогадався про Іванка, треба сказати хто він такий.
Іванко Попадюк, Жан-Женепа, як звуть його верхнянці – син червоноармійського офіцера-ветерена Другої світової війни, колишній парашутист, начитаний до біса і закоханий по вуха у героїв Александра Дюма, Мішеля Зевако та Карла Мая, – з ранку до вечора вертиться у центрі села в подобі мушкетера Д’Артаньяна, лицаря Пардальяна, графа Монте-Кристо, індіанського вождя Вінету, чи ковбоя Ольда Шеттерхенда.
Тепер я впевниний, що ви зрозуміли чому староста так перелякався, згадавши, що забув кудись-то відправити Іванка, щоб, не дай бог, той не попав на очі королеві, бо Іванко страх любив вигравити свої ролі перед новоприбулими в село людьми, а тут, брате, приходить не будь хто, а сам король.
– Пане старшино! – гукнув поліцейського староста. – Пане Морару, заховайте де-небудь Іванка, та борзо-борзенько, бо тут король надходить.
– А де цього заховати, хіба в кишеню?.. – пожартував старшина.
– Не жартуйте, ой, не жартуйте, а побійтеся бога і заховайте його.
– Де? – знизив невинно плечима старшина.
– Не знаю, – під землю, в кишеню, арештуйте його, робіть, що хочете, тільки щоб він не попав на очі королеві, бо зробить нас сміхом. – грізним голосом звелів староста.
Старшина почухав потилицю і попрямував до корчми, де Іванко допивав чертветий келих вина, за бозна котрого з французьких королів.
– Слухай, Жане, – звернувся до нього старшина. – Я тобі куплю пляшку водки «Саніуца» і пачку цигарок «Карпати», а ти десь щезнеш на годину-дві і не появишся в центрі, поки не пройде королівська сюїта.
– А ти, про водку «Сталінская» чув? – запитав його серйозним тоном Іванко.
– Чув! – відповів старшина.
– А про цигарки «Кент»?
– Теж чув, – відповів, посміхаючись, старшина.
– Ну то запропонуй мені по дві штуки з кожного, то і духу мого не буде в центрі.
Що мав робити бідний старшина – купив Іванкові дві пляшки «Сталінської», дві пачки «Кента» і відправив його аж поза солончанський міст.
Та тільки Іванко перейшов міст, як зі всіх боків почулися голоси:
– Іде!.. Іде король!.. Король, король!..
Люди глотилися побачити короля, а староста з двома красунями, які несли на вишиваному рушнику хліб і сіль, став посеред дороги, зустрічаючи короля та королеву, які вийшли з машини і готувалися «причаститись» з верхнянського хліба й солі.
– Хай живе король Румунії Міхай Перший! – почувся хрипкий голос Жана-Женепи, який в той день був лицарем Пардальяном.
Староста і радники остовпіли. Повернувши голови тудизвідки пролунало вітання, побачили Іванка, що стояв, як зозулястий півень, на старому плетеному плоті Рускуванового подвір’я.
Іванко спритно стрибнув з плота і ступивши три кроки опинився перед королівською парою і по-лицарски ставши на коліно,мовив:
– Ваша Величність, лицар Жан-Женепа Пардальян Де Рона до ваших послуг!
Король, здавши собі справу в чім річ, посміхнувся і простяг Іванкові руку. Іванко поцілував королеві руку, а потім і королевій, після чого став між королівською охороною. Охоронці, хитро посміхаючись, зробили йому місце між собою.
Далі Іванко весь час мовчав, пильнуючи поглядом, щоб, не дай бог, хтось не насмілився підняти руку на короля. Навіть і до сільради на гостину не зайшов, бо його місце і місія були стояти перед дверима разом з королівською охороною.
– Як ти насмілився, дурню, наблизитися до короля, ти осоромив наше село! – почав горланити на Іванка староста.
– Я не зробив нічого лихого, ні соромного, я тільки виконав свій лицарський обов’язок, та звідки тобі знати про лицарські та дворянські обов’язки, коли ти не читаєш нічого, окрім дурних законів, – відповів байдуже Іванко і порямував до корчми, щоб вихилити кілька келихів вина за короля Міхая Першого.
