Зелень, тиша, повна тиша, що наповнює тебе дивними відчуттями. Небо розрізане на шматки клаптиками хмар померло. Його рожеві рани світились на їх сірому тлі. Сірий морок здіймався із зелених гір. Обнімав вершини, пестив, цілував у їх хвойні губи і танцюючи із полонинами піднімався в небо. Ніби через поволоку було видно чорно-зелені смереки. Шумів струмок переливаючись між сірими каменюками геть покритих лишайниками і мохами. Лишайники створювали картини жовто-зелено-чорних мініатюр. Камені у своїй гордій старості і величі виступами поміж темно-зеленого моху, що покривав все навколо: каменюки, воду. Вода срібним холодом текла поміж каменями і кущами ялівцю.
Тихо. Все потроху згасало і втрачало обриси. Все втрачалося і малина, що росла не далеко від струмка і дивне відчуття.
Величаві гори, наче недосяжні небесні імператори стояли над обрієм підперті стальними скелями якими вони виблискували серед туману. Вони були старими. Вже старі. Де не де проскакували праліси із сіро-гарячого каменя, а десь навіть зберігся сніг. Густий, зернистий, брудно-білого кольору.
Чорти б забрали комарів, та думаю їх звідти і вигнали.
Гори. Плечі сутулі і вічно нахмурені брови. Наче говорячи навіщо прийшов до мене? Потурбувати і скидає із себе у простір сіру мантію виткану із туману та оздоблену кришталями льоду. Вона кричить і блиск її зубів осліпляє і страшить, але це не тепер, а тепер вельможі стоять натягнувши на себе білу шубу молочно-водяної пари. Гори сплять лише де не де пролетить кажан і почується голос тетерева. Сіро і тихо. Зелено і меланхолія проникає в тебе. Спокій і втрата реальності, втрата буденного.
Переспів незнайомих птахів, а навіщо імена. Нехай так і все залишається чимось надзвичайним, зеленим, далеким і загадковим. Навіщо гола буденність, неприкрита навіть фіговим листком.
на прикрийся, а краще заберися….
Темнішає. Відчувається, як ліс, полонини, камені дарують, віддають тобі своє тепло. Таке приємне і солодке, наче парене молоко. Очі самі закриваються, але і далі ти п’єш оте тепло облизуючи до крові стоптані губи.
Хмари налітають, напливають одна на одну і розчиняються в небі. Розчиняються і знаходять себе у собі, у іншій.
Природа засинає лише струмок і далі співає симфонію мертвого моря і лише ти сидиш між сірими каменями і дивишся, як помирає небо, як воно червоними струмками стікає за обрій.
