Мертва тиша замовкла біля мого правого вуха. Загадковість немов біла наречена стояла і дивилась на мене через старе вікно. Невимушеність її рухів і ніжний погляд зачаровував мій розум.
Загадково, темно…мертво.
А насправді вічна ностальгія. Ностальгія ти де?
Правильно – тиша. Тебе завжди немає поряд. Тебе немає. Важко усвідомлювати твою відсутність. Загадковість, самотність.
Лише потім я зрозумів, що тебе немає – просто немає, лише шматочки засвіченої фотоплівки і не дописаний брусок крейди. Сліди від помади на вустах, сліди отих дорогих поцілунків, сліди, сліди, буквами стікали у слід за тобою через не прикриті двері…
Це немовби ти лускаєш насіння, а там порожньо. Находиш щось до болі близьке, і в дикому відчаї ти кричиш, і стрибаєш по колу високо піднімаючи ноги немов афро шаман.
Ностальгія це тоді коли виникає бажання вилізти на стінку і стрибати, стрибати в холодну воду, через міст, у ванну. Ностальгія це тоді коли серце плаче рубіновими сльозами і кров стікаючи із виколупаних очей боляче обпікає стоптане обличчя. Вириваєш собі вени із рук і вишиваєш ними рушничок. Він синьо-червоний виблискує в темряві смертю…
Це тоді коли хочеться заховатись під ліжко, а ти вже там, там під ліжком гризеш нігті і дико смієшся…
Ловити зірки ротом і намагатись чим довше протримати їх потім у роті, щоб не проковтнути…
Це важко…
Важко бути в ностальгії…важко…її покидати… важко без неї, бути в ній…
Важко сидіти на битому склі, і ліпити із сірої глини папуг без крил, а потім їх вчити говорити, і розповідати їм про небо, про те що вони могли б літати та крил не мають…
Важко співати і кричати від болі…
Важко…
А насправді тиша ріже ножем по вічному, і цей вічний дряп заплітає волосся, і залітає в голову роєм комарів. Кусає за очі, повіки, вуста. Я вдихаю тишу і вона випиває мою кров. Я засинаю, чорно плівчасті крила обнімають обгризене тіло і викидає в небо. Я сам серед безліч зірок п’ю самотність і співаю пісні-молитви…
Я безсмертний у своїй самотності…
Я смертний у своїй реальності…
Стою на сірій хмарі і плюю вниз, моя свідомість падає із краплинами мого я.
А де я?
де світ?
Де все?
Звичайно лише тиша. Тиша у відповідь і тиша у тиші. Сідаю і закриваю руками обличчя і і і і і і і і… мелодія старої річки, що стікає із неба до землі заколихує п’яну свідомість…
Лише ностальгія по ніжно далекій, по вічно бажаній сидить біля мене на хмарі і нюхає старий тютюн.
А мені самотньо…
Самотність синонім буденності рве моє тіло старечими рукам. Її покручені ревматизмом пальці боляче впиваються в тіло в серце виривають, витягають спогади, старі вицвілі світлини і кидають мені під ноги. Я боюсь відкрити очі, щоб не побачити цих речей, я боюсь спогадів, її образів, що колись поселились в стомленому тілі і виросло величавим персиком. Дерево красивоо зацвіло рожевими кольорами, і пелюстками відчаю обпало в невідомість, а потім, потім з’явились гіркі плоди…
Не смачні, малі тролі, вони сиділи на гілочках і сміялись , обривали залишки квітів, гризли гілки і саме деревооооо.
Ностальгія; береш старий холст і натираєш його желатином із білком, а потім вичавлюєш на долонь різних кольорів фарби і занурюєш пензель в кедровий лак, а потім у фарбу наносиш мазки на конопляну поверхню. Мазок за мазком лягає на полотно, зникає, розчиняється сірість серед темних кольорів ностальгії. Ностальгія, ностальгія.
Насипаю в руки різних пігулок, аж доти поки вони перестають поміщатись в мою долоню, вони різнокольоровими сферами спадають із неба на підлогу. Кидаю їх рот і запиваю великою кількістю коняку. Помирати так весело. Світ викривляється в твоїх очах. Хоча він і так викривився… ще тоді коли ти перший раз побачив ностальгію за старим вікном…
