«в зеленому лісі жив був маленький коник стрибунець. Його домівкою був старенький пеньок що стояв посеред поляни на якій росли смачні суниці. Коник любив ласувати суниці, а потім стрибати по листочкам конюшини. Та одного разу прийшов темний вітер і багато поламав дерев. Прокинувшись ранком, коник знайшов біля свого будиночка пораненого дубового листочка. Листочок на диво був легенький і коник без зайвих зусиль заніс його до будинку. Помив, протер суничним соком розірвані частинки листочка і поклав його в ліжко спати, а сам пішов робити порядок на своїй полянці. Робото було багато, вітер накидав багато гілок, каменюк, на суничні поля, і коник не помітив як зайшло сонечко.
Зайшовши в будиночок він зразу підійшов до свого ліжка де лежав листочок. Листочок ще не прокинувся. Лише на третій день листочок відкрив очі, і посміхнувся. Коник від радості аж застрибав, по кімнаті. У великій чашці він приніс листочку солодкий чай із суничних квітів.
- дякую промовив листочок беручи чашку в руки.
Він пив чай, тихо, тихо, немов боявся, що знову прийде вітер і зірве його з гілок.
Вечором вони разом вилізли на пень, і посідавши на принесені коником стільці почали пити ожиновий чай із суничним печивом.
- і що мені тепер робити? – запитав листочок в Коника.
- Як що? Стрибати, співати, просто жити
- Але так не можна – це твоє життя, а не моє.
- Ну і що, будемо разом жити, доглядати за полянкою, збирати смачні суниці і кожен вечір милуватись зоряним небом.
- Я ніщо без свого дерева, я вирваний із свого світу, я не …
- Та перестань, що сталось, то сталось, потрібно далі жити, життя триває, і воно таке прекрасне.
- Ти правий, але кожен має своє місце і моє не тут, а на дереві, серед інших таких як я. ти не подумай, щось погане, але я так не можу, мені сумно без моїх товаришів по гілці, я відчуваю себе не впевнено на землі, не відчувавши підтримки дерева, розумієш, ми єдине ціле, всі листочки, гілки, корені, дерево. Ми єдність, ми допомагаємо один одному, ми сумуємо і радіємо разом, ми разом кохаємо і разом помираємо як і народжуємось. Я не можу так не відчувавши пульс своїх побратимів, їх думок.
- Я тебе розумію, але в тебе є новий шанс, стати особистістю, завжди навіть в найгіршому, що станеться із тобою шукай позитивне, добре для себе і тоді життя завжди буде цвісти для тебе бузковими квітами.
- Тобі легко говорити, а я не такий як ти, я ніщо, разом ми сила, а я сам…
- Подивись на зірки, вони так далеко від нас. Можливо нас вітер зірвав як і тебе із неба і кинув на землю. Кричачи живіть. І ми живимо, як би ми не бажали дістатись зірок, та вони завжди будуть далеко, ми піднімемось на зірки а з них побачимо нові зірки, і захочемо дістатись до них, і так завжди, а вони лише зірки, а ми сильні! Ми особистості! І це головне. Що радій своєму житті, радій кожній хвилині проведеній на цій землі. І живи одним днем.
- Чому? Завжди треба готуватись до зими.
- Навіщо? Хіба ти знаєш що станеться через годину, хвилину із тобою?
- Ні
- Тоді навіщо і думати про те що буде якщо не знаєш чи воно буде. Живи миттю, живи тепер ,а що буде потім побачимо. А тепер потрібно йти спати.
Листочок не міг довго заснути і змиритись із своїм становищем, він чув як його кличуть до себе побратими, як журливо бреньчат корені дерева. Але що він міг. Ранком коли ще коник спав листочок покинув його домик і попрямував до свого дерева. О ,яке воно велике і високе. Листочок довго дряпався, по старій корі, по гілках, поки не дібрався до свого черешка. Та він ніяк не міг знову прикріпитись до гілки, стати одним цілим з деревом, з побратимами, він вже змінився, він не той листочок, що був тоді до падіння. Він балакав обійнявши гілку, і сльози росою опадали на землю. Дерево теж плакало, плакав кожен листочок на дереві, плакав весь ліс… плакав листочок…»
