- А в моїй торбини все сумне, повтікала радість і веселощі великими зеленими кониками, залишились самі мокриці, та пацюки.
- Шкода, але розкажи тоді те що знаєш не дуже сумне.
- Гаразд – і Сер Листочок вийняв із своєї торбинки старенького пацючка.
Дівчинка вмостилась перед пеньком на якому сидів пацючок і лапками продирав своє заспане обличчя. Його чорні оченята виблискували на сірому хутрові.
- давни, давно, коли жив ще мій прасотий прадід, на високі горі стояла маленька хатинка, де жив син і старенька мама. Навколо хатини розкинувся по схилу великий виноградник. Цілий день трудився син біля нього а мати коли лоза вродить возила на старенькому як і сама віслючку виноград в місто на ринок. Та одного разу мамка, занедужала і син сам повіз ягоди на ринок. День був хорошим, сонечко всім подорожнім посміхалось і сонною рукою вітерець торкався травички. Вона тихо немов пастухова сопілка співала тиху музику. Сину повезло і він дістав хороші гроші за виноград, на які купив ліків матері і велику салатову хустку. Дорога була ж довгою і лише вечором він повернувся додому, вже підходячи до огорожі його серце затьохкало і заболіло, щось не хороше сталось. Не співала йому пісню більше трава і вітер тихо завив десь далеко шакалом. Сонце заховалась за горизонт, а місяць сидів в своєму хмаркуватому палаці, і боявся вилазити на небо. – пацючок замовк – дайте буд ласка шматочок грушки геть горло пересохло.
- Тримай – подала йому дівчинка і почула як солодко захрумкотів пацючок. – але скоріше, мені не терпиться почути продовження твоєї розповіді.
- Нусс – потираючи велике пузо продовжив пацючок – він побачив поламаний виноградник і кинувши вуздечку побіг до хатини, а там – пацючок розплакався і сльози полились на пеньок, дівчинка подала йому хустинку – ааааа! Ве!! Смрююю, біля хатини на старій маслині висіла його мамка, вітерець тихо погойдував її ногами, як маятник. Тихо не чути соловейка, не заглядає більше місяць в шибку, і вогонь і облизує мідний казанок. Лише двері на хатині, як язик повій рухається скрипучи старими петлями туди, сюди… він впав на землю і обійняв мамині ноги. Чому? Чому? Чому? Прийшов ранок. Сонце закрилось від сина мертвої мами великою сірою хмарою. Ніжно немов тендітну троянду опустив тіло матері син в могилу, і земля закрила свої траурні вуста орошені гіркими сльозами. Син стояв над урвищем і дивися в низ де люди сиділи біля людини в білому уважно слухали, що він розповідав, навіщо жити на цьому світові, де все неправильно закінчується де є горе і смерть, камінці вирвались з під його постолів, і вони відбиваючись від великих виступів створюючи звук смерті полетіли вниз, до білої людини. Його погляд летів за тими камінцями, що скотились до ніг людини. Той що розповіла, замовк, схилився і підняв два камінці із землі. Людини в білому випрямилась і подивилась у верх де на краю високого схилу стояла сумна людина. Він бачив за його спиною сіру постать яка щось шептала тому на вухо. Чому злодії прийшли тоді коли мене не було вдома, чому я не залишився біля хворої матері, і навіщо злодії її стареньку повісили? Навіщо? Один крок і він там внизу в ногах білої людини, що лагідними очима дивиться на нього. Він зробив єдиний крок і його тіло полетіло в пекло…
- А кінець буде хоча б веселим Сер Листочок?
- Я не знаю, я ніколи не слухав розповіді сивого пацючка.
- А ти не думаєш, що це не зовсім казочка для вух і розуму маленької дівчинки в якої теж померла мамка?
- Чому ти ж сильніша від того сина, хоча і віком молодша, давай дослухаємо до кінця а потім поговоримо, тобі ж і так скоро потрібно повертатись до свого татка.
- А він і не помітить що мене немає, головне щоб в холодильнику був великий шприц.
- Він тебе теж любить, йому тепер дуже важко.
- Більше НІЖ МЕНІ! Більше, бо він більший, а дорослі люди слабші за вас маленьких, вони вже сліпі та німі, а ви ще бачите світло і чуєте спів соловейка, ранком і ввечері, але це інша історія, давай слухати далі.
- Гаразд…
- Ви своїми дитячим розмовами заплутали мій старий язик так, що я його ледь не відкусив собі – надувся пацючок – але гаразд слухайте, неслухи! Перед білою людиною він впав, і кров потекла з його губ та багато ран відкрились на його тілі. Сумом покрилось обличчя в білої людини і Він опустився на коліна перед самогубцем. Люди почали шептатись, а один в чорному підійшов до нього. «не гоже допомагати людині яка себе сама вбила! То є гріх», « що ви знаєте про гріх! Ви стадо сліпців, що продаєте свого Отця, блудницям і золотим телятам! Ви які стільки раз відвертались від його обличчя і вбивали його пророків! Намагаєтесь МЕНІ вказати, що є грішно, а що ні? Піднімись заблудна вівця і живи новим життям, я прощаю тобі твої гріхи», « ніхто не в силі прощати ГРІХИ! – заговорив знову людина в чорній сутані», « встань!». І син мертвої матері підвівся на ноги ,а рани зникли на його тілі. Він стояв і дивився на білу людину. І сум в його очах змінився злом. Люди здивовано дивились на чудо, а потім впали на коліна перед Людиною в Білому. « встаньте, будь ласка, як тебе звати юначе?», « Юда з Іскаріота…».
- Який добрий був той чоловік в білому одягу, а що сталось потім?
- А потім пройшов час і Юда став одним з учнів Людини в Білому, та сірий чоловік і далі ходив за ним.
- Так як і за моїм батьком?
- Ні, я думаю ближче, але дай докінчити розповідь пацючку, бо він вже починає сердитись, а коли він злий то засинає.
- Добре, я мовчу, вже мовчу.
- Які ви люди не терплячі і не уважні! Біля вас можуть пронестись білі лебеді тягнучи золоту карету, а ви їх навіть хвоста не побачите! І хто вас таким не уважними створив?! Слухайте і якщо ще раз – піднімаючи лапку у верх заговорив пацючок – ще хоча б раз мене переб’єш то я! ЗАСНУ! Ну ось. Продовжую. В серці Юди посилилась замість вдячності, до рятувальника злоба. Він думав якщо він такий всесильний і називає себе сином божим то чому він допустив, аби померла його мати, і він не спитався його чи хоче він стати ходячим чудом, щоб за його спиною всі шептались « це той самовбивця якого Він воскресив», « о дивіться його одним лише словом оживив Він, промовивши встань, і той встав» чому він його оживив? Якщо я цього не бажав, мені і так було добре, я обрав свою дорого! Я сам творю своє життя!
- Яка не вдячна скотина, ой, мовчу.
- Вбрррр!!! І ось одного вечора він пішов в храм до первосвященика, і продав свого рятувальника за дев’ять золотих. – пацючок почав засипати і позіхати – я ж вас попереджував! А потім, потім Білю Людину піймали і Юда його впізнав, аааааааааааааа ппооотомі ві н, він побачив як розпинали люди Білу Людину на хресті і сміялись з нього ті які просили в нього допомоги і він їм допомагав. І жаль обійняв своїми сірими крилами серце Юди і кинув він ті золоті в обличчя вбивці Білої Людини і дико сміючись вибіг з божого храму на вулицю. Він біг і в дикому сміхові відчувались ноти відчаю і горя. Він плакав він, падав розбиваючи коліна об гостре каміння, але піднімався і далі біг. Світ втікав разом із ним розпадаючись на колоду карт, а перед очима падали на землю ігрові кубики і хтось закричав «плащаниця моя!», знову кості полетіли виблискуючи своїми стертими гранями, « я виграв багряницю»… а він біг вириваючи з голови своє волосся і розірвавши одяг на грудях. Він біг і бив себе в груди каменюкою до крові! До болі яка б його вбила. Він впав і зрозумів, що більше бігти вже нікуди, перед його очима стояло старе дерево з якого висіла шибениця. Підійшов до нього чоловік в сірому і промовив «встань» і встав Юда заливаючись сльозами. Взяв його сіра людина за руку і як маленького хлопчика якого спіймали на поганому і вели до ката, щоб випоров різками його тіло, повела до дерева. Юда йшов, плакав і тіло здригалось перед майбутнім. Він щось говорив та слова злипались на його вустах і мертвими жабами падали на землю. Він тремтів наче осиковий лист на вітрові, і холод немов великий гад оповився навколо його шиї, він закрив очі і все життя великим чорним птахом пролетіло перед його очима і лагідна посмішка матері і розумні та сумні очі Вчителя. Запалахкотіли його вуста і кров з’явилась солодка на губах. Ні! Ні! Намагаючись втерти руками вуста від крові, кричав в судомах Юда. А людина в сірому стояла біля нього і сміялась, над ним. Білої людини, ні! Ноги підкосились і він відчув як розійшлись руки сірої людини яка підтримувала в повітрі його тіло і шибениця сталевими лещатами стиснула його силу. Він почав ковтати жадібно повітря та воно не проходило, залишалось в роті. Очі! Очі! Мої! Він підніс до них свої руки і побачив в що вони всі в крові! Ні! І ноги забігали каруселлю в повітрі. Останній рух і спокій розлився по його тілу. Стало тихо і темрява як стояла навколо дерева зникла і сонце побачило його смерть, смерть… - і пацючок заснув, скрутившись калачиком на пенькові.
- Страшна і сумна розповідь – втираючи сльози промовила дівчинка – мені шкода Юду, і Людину в Білому.…
- Справді сумна – тихо відповів листочок засуваючи обережно пацючка в свою казкову торбинку. – можливо вечором я спіймаю світлячка який буде знати веселу казочку, але подивись на небо, сонечко скоро піде спати і тобі потрібно повертатись додому, а завтра поговоримо про сьогодні почуте, добре?
