«- Правда ли, что когда-то, давно, пожарники тушили пожары, а не
разжигали их?»
Рэй Брэдбери. «451 градус по Фаренгейту
В давніх, прадавніх роках, на землі жили Білі Діви, вони були надприродної красоти, їх оспівували кельти, гуни, готи, германці. Вони немов примари, лісові духи блукали земними просторами допомагаючи тим х то заблукав в темряві і виводять на дорогу, предворюють прості камені на чудодійні амулети, передбачають майбутнє, втихомирюють бурі. Вони доброзичливі і бояться кольорів, хтось боїться синього, червоного, а хтось білого… і але і вони можуть бути злими і тоді вони карають кривдників, о тоді вони занадто жорстокі, але це не завжди правда…
Їм важко, їх ніхто не бачить і вони блукають разом із Сірими постатями по нашому світові, і ні з ким їм заговорити, поспілкуватись. Сірі люди у своїй гордині їх не помічають та це мабуть на краще, поганий співбесідник вийшов би із них. Поганий Втім, але подеколи народжуються дітки під знаком демона і тоді, ці істоти, яких все життя буде переслідувати горе, і які самі приносять горе, біль та навіть смерть оточуючим, бо несуть вони хрест за всіх блукаючих в темряві, можуть їх бачити. Білі Леді з’являються їм жінками чи дівчатками неземної, сліпучої краси з довгим світлим волоссям, в білому платті з мереживами, чи в чорних шатах…
В давніх літописах існує дивна легенда про білу пані та хлопчика…
Одного разу хлопчик забажав дістатись до неба. Він виліз на найвище дерево що росло в батьківському саду та до неба не дістався. Тоді він вирішив, що завтра піде до лісу і вилізе на високу ялинку і тоді обов’язково дістанеться того неба. Так він і зробив та лише вороняче гніздо він знайшов того дня. Та хлопчик побачив в далині образ гори і вирішив дістатись до неї. Йому здалось що вершиною гора торкається того неба до якого він не міг дотягнутись із тої землі.
Довго він йшов, до тієї омріяної гори, хлопчик нікому не сказав про те куди пішов, щоб з нього не сміялись дорослі. Хлопчик знав, що це погано ,але так на його думку було краще. Та він і так був ображений на батька, та і на мамку деякою мірою. Ну ось він йшов, довго йшов невідомими дорогами, лісовими стежками, а то і навпростець через ліси, річки, скелі…
І на решті він дійшов до тієї гори і забрався так високо як лише міг, та виявилось, що небо ще вище стало і до нього так далеко ,що хлопчик сів на камінь і заплакав з горя та безнадії. Скільки він витратив часу на пошуки неба а тепер, тепер коли мрія була так реальна, вона знову стала недосяжною. Та на його сльози прийшла дівчинка. Вона була дуже красивою - з яскраво-зеленими очима та її голову прикрашав вінок з анемон та гірської сон трави. Її золотисті кучері спадали на оголені плечі, розтікались по них немов пісок на долонях. Хлопчик ще не бачив такою чарівної дівчини. О, вона була не така як всі, не така, він неї віяло чистотою та білю…
Вони довго грались разом на отих високих полонинах, і виявилось, що до неба можна дотягнутись рукою, потрібно її лише простягти. Та хлопчику тепер було вже не до неба, але час, час.
Час - він завжди від нас втікає великим зеленим змієм, і хлопчик зрозумів, що потрібно повертатись, повертатись до своєї рідної оселі, яка подеколи ставала такою чужою, що хотілось взяти крила і полетіти сірим журавлем, далеко світ за-за очі, щоб не бачити отих обрізаних дерев, чи материнських очей. Чому материнських? Та мабуть тому, що в них подеколи було стільки горя, і жалю, що можна було в їх синяві втопитись…
На прощання дівчинка в білому вирішила подарувала хлопчикові декілька камінців, що підняла із трави, вони були ще мокрі від його гірких сліз. Вони прощались. Він гадав, що знову її побачить, а вона, вона бачила мультфільм про чорну курку і знало що це не так…
Коли хлопчик повернувся додому то побачив, що оті камінці перетворились на дорогоцінності, чи то гранати, чи то сапфіри Він не знав. Пройшло багато часу з того випадку і хлопчик вже став молодиком і не пам’ятав про ту Білу Леді, а роки минали. Прийшов час і гроші які він дістав за ті камінці зникли серед одягу та вина. І одного разу молодик вирішив із своєю подругою піднятись на гору, щоб під тим небом, їх тіла з’єднались навіки. Так тоді він говорив отій дівчині, тоді він їй казав на віки…
І там під тими холодними небесам, під яким їх тіла ставали єдиним цілим він сказав дівчині, що любить її, але щоб одружитись на ній то вибачай. Він не хотів сім’ї. Він не хотів, того що було в нього. Він не бажав мати дітей, щоб перед ними відповідати, відповідати за чуже життя. Він цього не бажав. Він так їй і сказав – не хочу. І знову, як багато років назад прийшла, з’явилась Біла пані.
Вона чула всі його слова, слова які він говорив тепер і ті що говорив тоді, давно коли вони кохались на отих високих полонинах посеред сольданель та гірської сон-трави. Біла леді може приходити і в чорних шатах, заквідчена квітами арніки та конвалії. Вона своїми тендітними руками зіштовхнула юнака з кручі, на яку він виліз і руками пестив сині небеса, а дівчину поцілувала в чоло, і її пекельні вуста випекли знак шестелисника на дівочому обличчі. І цей знак з’явився потім і на чолі діти тієї дівчини, яка намагалась вкрасти чужого нареченого, так само і внуки і правнуки. носили на чолі шестилисник.
Але Біла Пані була не вгамована у своїй жадобі до помсти і не пройшов і рік як вона замучила всіх рідних отого юнака який захотів досягнути руками то небо…
