«Я крашу губы гуталином,
Я обожаю чёрный цвет
И мой герой, он соткан весь
Из тонких запахов конфет.
Напудрив ноздри кокаином,
Я выхожу на променад,
И звёзды светят мне красиво,
И симпатичен ад.»
Агата Кристи
«Опиум для никого»
Розірвати груди сухими руками і викинути серце на смітник…
Навколо темрява …
Навколо ти…
Спіймати темряву своїми руками, а потім ніжно її пестити вустами, цілувати в найпотаємніші місця і торкатись кінчиком язика її зірок… темно, темно…
Летіти в темряві, лише чорний шарф шшшш.
Торкатись її своїми руками, відчувати її подих на своїх долонях і танцювати разом з нічними метеликами під променями старих ліхтарів.
Порожня вулиця, порожнє місто, порожні простори, парки, вокзали магазини неоновим світлом стікають по асфальту до ніг стареньких ліхтарів, а люди розбіглись по домівках залишивши мене на самоті, залишили ніч на мене. Заховались від темряви в мікрохвильових печах, холодильника, радіо FM, пральних машинах, в шумі побутової техніки вони заховались шукаючи настояної ТИШІ!
А тиша це темрява, це НІЧ!!!
Сама красивіша пора це ніч, ніч… темна і загадкова, ти відчуваєш її теплий подих на шиї, але не бачиш її, вона поряд, настільки поряд, що ти чуєш її шелест рук, подих, погляд… вона огортає твоє тіло приманливим теплом наповненим ладаном та корицею. Ти пробуєш її на смак, вона, як гаряче вино із гвоздикою, корицею та шматочками яблук, ніжно терпкий смак наповнює твій рот теплом і жадобою. Вона покусує твій язик маленькими білими зубками і втискається куцим носиком тобі в щоку. Ти відчуваєш, розумієш, що жадаєш її всім тілом і духом, зараз, тепер, на вулиці, на асфальті, на газоні і на зимовому листі, що опало з дерев в старому парку. Ти хочеш розчинитись в темряві, як цукор в чорній каві, не залишити ні кристалика… і потім випити каву…
Ніч співає тобі колискову погойдуючи старими гілками і місяць вишиває тобі сорочку сріблястими нитками…
Ти і Ніч.
На самоті, без сірих людей без того німого і страшного, що зветься – ВОНО. Бо всі сплять
Всі сплять навіть сірі люди…
Ти відчуваєш волю… воля слово значення якого ми загубили, закували в кайдани етики і соціуму. Ми в рамках законів кричимо – Ми вільні. Та чи ми вільні?
Воля на запах цукерок «Пан Коцький», «Ластівка», «Червоний Мак», «Кара-кум»… Від яких залишився лише фантик і смак на язику. Ти відкриваєш стареньку коробку від печива, і вибираєш фантики, акуратно розкладаєш їх на ліжку, і тремтячим руками підносиш по черзі їх до носа, і вдихаєш запах цукерок, шоколаду, карамельки та горішків, ти вдихаєш Волю!!! Намагаєшся згадати смак цукерок, і твій рот наповнюється слиною і майже смаком шоколаду, та омана проходить, і залишається лише повен рот слини яку ти не знаєш куди дівати… слину не приймають…
А ніч так жадана і пристрасна. Крок за кроком вона відкривається тобі поглинаю твоє тіло. Вона своїми вустами обнімає твоє тіло, палко цілує, ти розчиняєшся у вічному поцілунку, який не має початку і кінця. Оце воля. Вистрибуєш на міст і сміючись махаєш руками і темрява бере тебе за руки і ви ступаєте в небо. Все вище і вище і дивлячись з висоти ти кричиш – Я вільний! І Воля заплітає тобі кучері траурними лентами…
Та тебе ніхто не почує, всі сплять сховавшись від темряви і ночі в будівлі з бетону, крові і тіл. Вони мріють про волю все своє життя, але так і простоять весь час біля закритого вікна, так і не відчувши не кондиціонованого повітря.
Раби Свого Я. Раби сірих людей, що немов ляльками граються із нами, ставлять п'єси на своєму маленькому театрі абсурду. О ляльки, скиньте із себе нитки, що по начіпляли на своє тіло і станете вільні! Вільні!
А я вільний. Я Апостол Темряви. Темрява моя коханнка! Моя! Моя! Моя!
А ви залишайтесь сірими постатями, праобразами манускриптів та відчаю.
Розправити свої чорні крила і летіти, летіти. Лише шарф – шшшшш…
А ти вільний літаєш розчинившись в ночі. Ти і Ніч одне ціле. Тебе немає і немає ночі, лише срібні нитки на твоїй сорочці і сліди від чорної помади на вустах…
