Дихання творчості - найщасливіше щастя, яке дано людині. Коли пишеш, все що пишеш - видається геніальним, а наступного дня, щойно сонце пролягає рожевими доріжками на снігу - хочеться топитись в ополонці від безнадії - таким безнадійно вульгарним, примітивним і невдалим здається все, щойно створене. І ненавидиш себе та творчість, і думаєш - як би краще відмовитись від власної творчості і хотіти як інші - достатку та білих або рожевих перлин у шкатулках, червоних автівок або ще чогось. Як би відмовитись від власної творчості? А потім розумієш, що день тягнеться так довго - дихання спирає. І потім, під вечір, з'явиться можливість сісти зручно з філіжінкою кави за комп'ютер, і закохуєшся так само, як і пишеш. Наприкінці дня, коли ніхто тебе не чує і червоні ароматичні свічки скапують на долоні гарячим воском, чи може парафіном, рожевим і м'яким - ти пишеш так само, як і закохуєшся у хлопця, який колись давно подарував тобі ведмедика. І найбільший парадокс полягає ось в чому - щокраще тобі живеться, то депресивніші пишеш тексти. Але варто почуватись на грані відчаю - і тексти ніжні, свіжі та щасливі. Так може писати лише дівчина у рожевих окулярах. Кажуть, рожеві окуляри - привілей підлітків. Але ти кажеш, що рожеві окуляри - це світогляд і навіть трохи пишаєшся цим своїм світоглядом.
