Порожня кухня.
Прибрана та охайна. Із милими шторками та вазочкою з квітами. Все в найкращих традиціях приготування до приїзду батьків. Світло. Просторо. Невимушено.
Тільки я не вписуюсь у загальну атмосферу. Чорна пляма на тлі ледь не святкового настрою квартири.
Кава та цигарки. Багато кави та багато цигарок. І напівпорожня пляшка з коньяком. Мовчки дивлясь на те, як дим неспішно підіймається до стелі і розсіюється так швидко, що я майже цього не помічаю. Так само і в мене всередині. Звідкись із серця виринає смуток, підбирається до мозку, але розкладається на десятки незалежних думок. Думок ні про що. Не хочеться думати про щось одне, бо зациклення призводить лише до вироблення настрою. А у мене всередині порожньо. Сірий листок паперу, на якому можна намалювати будь-що. Я добре малюю. Але зараз немає натхнення. Та й листок пожмаканий від постійного витерання негідного, на мою думку, малюнку. З нього вже не вийде того шедевру, про який мріють всі художники. Але я не художник.
Недопалок летить до попільнички. Промазала. Серветка починає горіти, але швидко згасає. Так і моя свідомість. Така палаюча ще вдень плавно перетворюється на ледь тліючий шматок серветки.
Тиша. Повна тиша. За пластиковими вікнами не чуть шуму навколишнього світу. Тільки безликі люди проходять туди-сюди по вулиці, поспішаючи з роботи додому. Але мені не видно цих людей. Сьомий поверх. Тиша давить гірше, ніж найважкіша музика. Хочу музики. Маю плеєр, але не маю навушників. Кава розливається по столі, забруднюючи світлу поверхню. Знову не стрималася... Завжди приховую свої емоції, а тут ні з того ні з сього зриваюся. Але ж тут нікого немає. Від кого ховатися? Не від себе ж... Кава повільно крапає на підлогу, утворюючи невелику калюжу.
Звук затихає. Знову тиша.
Тиша. Одна із друзів вічності. Вічність плине вперед, нікого не питаючи і не від кого не залежачи, а їй підкоряється все. Всі ми рано чи пізно зустрінемось з вічністю і назавжди залишимося у її обіймах. А в мене залишилася година до цієї зустрічі. Чому мені не страшно? Порожнина всередині з*їдає всі емоції... Якщо мені все одно, то чому б не...
- Ідиотка! - Від удару по обличчі випускаю з руки ніж, що так і не дійшов до вени, і той падає у калюжу кави. Мені все одно, а він біситься... Нелогічно.
Так чи інакше сьогодні настане кінець... Яка різниця, яким методом мені відкриються двері у вічний холод?
- Може, якщо я сама це зроблю, то...
Друга щока запекла від удару. Я відкриваю очі і все навколо на секунду прояснюється.
- Я НЕ ХОЧУ ПОМИРАТИ!
Вираз Семпая змінюється... Він не злиться. Він жаліє бідну дівчинку, яка зходить з розуму від нависаючої перспективи. Але я ненавиджу, коли мене жаліють! Попільничка падає на підлогу і з дзенькітом розлітається на шматки, перевернутий стілець зачіпляє вазочку на підставці... Колись світла та мила кухня перетворюється на звалище, пересипане попілом та облите кавою. Семпай стоїть біля стіни і дивиться на мене з таким болем, що я не можу стримати його погляду. Падаю на коліна і забиваюсь в істериці. Вже втретє за останні дві години.
Розуміння того, чого течуть сльози, немає. А також немає розуміння того, чого я не хочу вмирати. Мені ж зовсім не страшно... Перехід з одного стану в інший, немов сон. Але до того... Плече відкликається тупим болем - нагадуванням про те, як неприємно, коли тебе б*ють. Що я можу зробити? Питання, як уникнути смерті, перестає бути основним. Якби хоча б зрозуміти, як зробити смерть легкою?.. Важко ж буде не мені... Мені буде все одно вже через 36 хвилин. А всі інші будуть жити далі.
Я егоїстка. В одну мить скмну із себе всі кайдани, що приковують мене до цього світу, і порину у ту свободу, якої так прагнула вже багато років. Мені буде легко. Я забуду все і всіх... Але всі мене не забудуть. Вони залишаться в цій реальності, по саме горло поглинуті сірим в*язким туманом моралі та обов*язків...
- Я НЕ ХОЧУ БУТИ НІКОМУ ПОТРІБНОЮ!
Семпай намагається обійняти мене, але я встигаю схопити ніж, що валяється неподалік. Мені немає чого губити. Все вирішено за мене.
Это магнит, впаянный в мозг.
Фабрика грез. Фабрика грез.
Що це за дурна пісня? Які ""Звєрі?! Я шалено озираюсь по сторонах, але не можу знайти джерела, з якого лине звук.
- Виключи музику!!!
- Сетс... тут нічого не грає...
- ВИКЛЮЧИ ЦЮ ДОВБАНУ МУЗИКУ, ЧУЄШ!!! - кричу, ледь не зриваючи голос. Мозок розривається від несамовитих ритмів попсової дряні.
Эти мечты на фетилях.
Больше, чем ты, больше, чем я.
Осідаю на підлогу, затуляючи вуха руками. Барабанні перетинки не витримують. Я майже перестаю розрізняти слова... Все навколо зливається у один суцільний гул і загортає мою свідомість у туман відокремлення. Цей вихор однакової частоти роз*їдає мене... Вимкніть... Вимкніть музику, хто-небудь...
- СЛУХАЙ!!! ОТЯМСЯ І СЛУХАЙ!!! - Семпай насильно відриває від голови мої руки і вмикає бумбокс. Нічого не розуміючим поглядом обводжу все навколо. В голові дзвонять дзвони. Звідкись з того гулу, з дурної попсової пісні... Це мене поминають? Очі розтуляються настільки широко, наскільки дозволяють фізичні можливості...
... to say what caught my attention
Fixed and crazy - Aphid attraction
Carve my name in my face - To recognize
Such a pheromone cult to terrorize
- Сетс, ти мене чуєш?!
Не така, як всі... не така... Автоматично слухаю слова і роблю висновки. Висновки, що зовсім не в*яжуться зі змістом пісні. Може, це і є жіноча логіка?.. Музика пронизує все тіло наскрізь, змушує серце битись частіше, змушує легені розширюватись... Мене нудить.
- Ти нікуди не йдеш, - твердо заявляє Семпай, спершись на двері ванної, де мене вивертає. - Досить з тебе! Подивись, що з тобою відбувається! Заради кого ти хочеш кинутися до рук цим покидькам?!
- Заради себе... Заради того, щоб впевнитися, що можу захистити найцінніше, що є в мому житті... А я зможу. І не кажи, що я слаба на голову ідіотка, що мнить з себе Матір Терезу, приносячи себе в жертву. Я не просто дівчина... Я ненормальна. То чого ж ти хоч на секунду не можеш повірити в те, що я зможу. Що виживу і зроблю так, що все буде насправді добре?
- А ти сама в це віриш?..
- Так. - Маска повернулася на старе місце. Я не вірю в те, що повернуся додому. Але навіщо це показувати? Залишилося ще 7 хвилин. То ж нехай хоч хтось буде впевненим в тому, що я така ж сильна, якою була колись... Що не здалася... Що не програю. Що буду посміхатись на наступний день так само, як робила це багато разів, не дивлячись на те, що хочеться кричати від болю у побитому та знесиленому тілі... Семпай звик, що я завжди кажу йому правду... Пробач, не в цей раз... Так буде краще.
Ще 6 хвилин. Кава... цигарки... "Vermillion"...
