"Напитись голосу твого, того закоханого струму,
тієї радості і суму, чаклунства дивного того"
Ліна Костенко
Ранню весну зустрів у підмосковній лікарні, вірніше уже в реабілітаційному санаторії, де фахівці-масажисти намагались розворухобити мої пальці. Територія санаторію в підмосковному ліску, де усі реабілітанти полюбляють прогулюватись.
Ступаю обережно – боячись розчавити пухнасті пучечки сон-трави, що наче новонароджені курчата розсипались невеличкою галявиною, а іще щоб не розполохати кількох загулялих бджіл, що очманіло кидаються від квітки до квітки. По небу бездумно пропливають прудкі, мов білки, білі хмаринки. Безпечні мчаться по небу, зливаючись одна з одною в обіймах, пустують, дуріють, мов школярі на перерві. Такі грайливі вони лиш ранньою весною. Зрештою, не лише хмаринки, в невеличкому ставку на території санаторію вода аж закипає від срібного блиску - десятки пічкурів і пліток, наче в якусь гру граються - водночас випліскуються із води, підстрибують притьма вгору, ковтають озон, що не згірш чудового, хмільного вина, запаморочені падають назад у воду, і гуляють, крутяться й витанцьовують свої риб’ячі танці, видати водяні й русалки їм за хореографів, бо видовище напрочуд гарне, й органічно вплітається в картину весни. Весело перегукуються найперші перелітні птахи – вівсянки, на всі лади виспівують шпаки, вихваляючись перед майбутніми коханими своїми справді пречудовими голосами. Люди теж ходять, гейби причмелені трохи, їхні здивовані погляди запитують: «Що з нами відбувається? Чому ми стали іншими?»... З’єднав усе це - звуки, кольори, рухи живих істот в уяві, якби карти збив в одну колоду. То була повнота, яку лиш можна усвідомити в стані абсолютного спокою.
Уже звечоріло, й мало б усе – і природа, і люди успокоїтись, між тим і там, і сям - рух, сновидьга, і неспокій. Весна... Уже другий день із зачудуванням спостерігаю за юним створінням із сусідньої палати з незвичним для галичанина іменем Неоніла. З певністю, як висловлюються поети, вступає в свою першу дівочу весну... Іще не квітка, лиш пуп’янок, та напучнявілий, готовий нині–завтра вистрілити. Уже налились груденята, припухли устоньки, округлились стегна, і ніжка оформилась жіночими зарисами. З жадобою спраглого за справжніми, неукритими людськими емоціями спостерігаю за збентеженням, викликаним в розбудженому серденьку дівчатка Весною. Воно пульсує, не вміщається в середині, погляд її з пожадливістю звертається НА ВСЕ - лікарів - молодих і старших, відвідувачів, пацієнтів, бродячого пса, який прибився до закладу, і вже й забув, що воно таке - людська ласка, раптово ожив, і вертить туди-сюди в її трепетно-ласкавих руках мордякою, що враз стала навіть симпатичною. Таким бавом чудо весни не оминуло і його. Дівчинка ж сп'яніла у своєму шалі - не від вина, від себе самої, бо то хмільний трунок бродить по жилах її, замість крові, прекрасна! У цій весні уміщається зміст її сьогочасного існування – томління... Тієї неповторної пори в житті дівчини, яка іще не знайшла того єдиного, до якого мала б приліпитися... Збоку могло видатись, що когось прагне упізнати, віднайти, щось на кшталт, коли в чужій країні шукаєш в аеропорту незнайомця, який має тебе зустріти... Той питально-довірливий, і врівночас повний надії погляд зупинявся й на мені, та я поквапливо опускав очі - не поспішав заводити знайомство, як не як, уже був «старшим кавалєром», то ж знав - дівчинка в такому віці зовсім не цікаве створіння, усі її мрії й переживання надумані, відтак, будь-яка розмова знудиться мені, добре не розпочавшись... Хоча у неї абсолютна переконаність, що не існує чогось неможливого, когось такого, хто б не підпав під її чар, й сама собі здається аж надто значною... Дивним чином ті дівчаточка усвідомлюють незбориму силу своєї вроди, яка іще лиш в натяку. Усе це дозволила мені розгледіти звичка уважно спостерігати, вироблена за карточним столом – «картяр» і в буденному житті полишався картярем... Взагалі спостерігання стало для мене окремішнім заняттям, прологом до подальшої дії... Давно впіймав себе на тому, що не вмію жити, як мої ровесники – спонтанно, ні над чим особливо не задумуючись. Гра увійшла в моє життя, стала новою складовою частиною, як високий вміст алкоголю, чи якого іншого наркотику стає необхідною частиною крові узалежненого, без якого організм відчуває дискомфорт. Закортіло «завести» дівчисько, «розкрутити», довести до шалу, словом, зіграти з нею не відкриваючи себе, таку собі шулерську партію - поглянути на події, якби вони насправді могли розвиватись, тільки збоку...
Цілком не важко було в цій атмосфері скомпонувати любовного листа, тим паче, що в серці муркотів, й крутився разом із цією кішечкою... То ж текст був натхненним, і цілком щирим. Підкладаючи його на накаслик біля ліжка, навіть винним не почувався, бо ж була дівчинка повна тужливого скніння, туги й бануваня за тим, хто мусив, мусив був з’явитись, та чомусь не появлявся…
Недовір’я, радість, раптовий страх – мінялись на обличчі коли читала моє послання, мов картинки в дитячому калейдоскопі. Врешті, прочитавши, з певністю не один раз, бо записочка була досить коротка, а читала вона її добрих декілька хвилин, заховала обличчя в халатик, оголивши стрункі, налиті, дівочі ніженьки, мабуть, аби ніхто не вздрів її щастя, і так сиділа довго, плакала, чи молилась – хтозна? Був вдячний долі бачачи усі ті прояви дівочих відчуттів!..
Вмить відмінилася наша Неля – іншою, гордовитою стала її хода, стриманішими рухи, здавалось, повсякчас знаходиться на знімальному майданчику, під світлом юпітерів - адже й гадки не мала, хто написав їй того любовного листа. Тепер їй належало відгадати хто це. Стала уважніше приглядатись чоловікам, на собі теж декілька разів ловив її уважний погляд, та намагався бути холодним, і непроникним, хоча, навіщо це мені зараз? Не картяр я більше, - мислив усе ще зі смутком. Можу будь-кого впускати в своє життя – тепер уже не завадять. Увесь час споглядаючи розвеснілу юнку, аж просякнувся веселою й чудовою музикою... Боже! Яке ж то невимовне щастя запалити той перший вогонь в очах і серці дівчини! Чому дію інкогніто? – тирлували голову думки. Це може зруйнувати мій спокій! – прийшло із підсвідомості. Закладене там тримало міцно, не відпускало.
Гра захопила! Звісно ж, не забарився я й з другим, іще палкішим, іще пристраснішим листом. Успіх навіть налякав мене - поведінка дівчини знову відмінилась – на обох щічках виступив рум’янець, який міг свідчити про гарячку, чи навіть серйозну недугу. Погляд її став вимогливішим, наполегливішим, так, що я вже не міг стримати посмішки, ловлячи погляд її настовбурчених, і тому смішних очей. Чомусь на мені концентрувала чи не найбільшу увагу, це тішило, й непокоїло водночас. Сиділа в підсвідомості настанова, що на серйозні почуття у мене табу! Не вільно! – стан свідомості не має бути затьмарений жодними глибокими почуттями! Та як було втриматись, коли сама юність стоїть у прочілі дверей, і ніяково тобі всміхається, показуючи чудові ямочки на щоках? Адже таке видиво може тільки приснитися, а тут на тобі, прошу, лиш слово скажи, чи бодай протягни руку... Розлив же весни такий щедрий, що тіло саме від себе наливалося юною бадьорістю, й так прагне впасти в обійми, і забути за все на світі... Непомітно гра стає дійсністю!
Неспокій, що його переживав у серці своєму, дуже мені подобався. Подобалось не спати вночі тільки від того, що раз у раз повстає в уяві – якби світлини переглядаю – он плигає, підхоплена вітром, пестить собацюру, водить ніжкою по воді, далі, як наливаються блиском її оченята, коли схвильовано читає моє любовне послання, далі спалах, осяяння – світлина засвічена... Аж під ранок рожева пташка сну спустилась мені на очі, і заслонила щасливе видиво своїми золотавими крильцями.
Дивне це - нараз відчув себе щасливим, щасливим від того, що там, за стіною, є дівчисько, яке небайдуже споглядає на мене, і до якої, тепер вже точно це знав – небайдужий я сам! Просто щасливий! Жоден, навіть найбільший виграш, не приносив мені такої радості, як оте просте, неясне іще мені самому болісно-солодке почуття. Чому усі мов найбільшого свята чекають його, а я мав би від нього ховатись? Відійняти у себе святе право молодості? Яка найвища мета це виправдовує? Раптово зачало нуртувати в серці відчуття свободи. От зараз встану, піду й відкрию Нелі своє серце!
