Він шарахнувся і обернувся. З великої будки вийшов пес, білий, патлатий.
- Ти теж тут?
- Тут завжди всі переможені, а ти біжи звідси, тобі тут ще не місце і не забувай, і пам'ятай – відьма теж смертна. Убий її, і ти врятуєшся, або вона вб'є тебе і врятує себе. – Говорив собака, підтискаючи хвіст – Біжи, біжи, і чини опір, та спершу забери свою душу, волю, свій мішечок залишений в неї, біжи - поки живий, поки ще дихаєш, і вогонь горить ось тут.
І лапа собаки доторкнулася до грудей хлопчика.
- Біжи. Біжи. Чини опір і нагодуй мене, коли будеш у відьми. Біжи, поки живий!!!
- Ще живий – додав тихо щур.
Ярок побіг туди, куди показав йому пес. Побіг серед чужого лісу.
- Ти наївний – проказав щур.
- Може і так, зате я вірю в світле.
- І за це ти вічно голодний.
- Не вічно.
- Як не вічно?
- Хлопчик мене нагодує, і я втечу.
- Як втечеш? Від відьми не втікають.
- А так – помру і втечу...
Він стрепенувся від холоду і вогкості. Він відчув що тоне, але як відчув, він не знав. Він просто знав, що тоне. Розплющивши широко очі, хлопчик побачив, що лежить в калюжі, в калюжі, в лісі, і дощ хльостає водою по його тілу. Ярок встав на коліна і почав молитьсь. Дощ падав з розірваних небес, батожив йому дух і душу. Холод проймав до кісток, і лише блискавки на мить освітляли темні небеса. Краплі капали з носа.
- Боже допоможи...
Втомлено хлопчик волочив ноги, до крові, обтерті об чагарники. Хотілося спати, хотілося до мами, хотілося жити...
Сльози Вперемішку з краплями стікали на землю. Ноги хлюпали в старих кедах, вода холодна пропалювала розжареними голками йому легені, і серце тремтіло від холоду. Холод і тремтіння, тремтіння, тремтіння, тремтіння, тремтіння, холод. Холод. Три дні без їжі – це багато, три дні без сну – це вже вище за його сили. Але потрібно було йти, йти, вибратись з цього проклятого лісу. Йти...
Немов робот Ярок простував між лініями старих сосен, які потроху почали відступати дубам. Крутилось в голові, тремтіли ноги, і бурчало в животі. Він падав, чіплявся за коріння. Але піднімався, повз, продовжував свій шлях – шлях жертви...
Чому він? Навіщо? Адже він нічого поганого не зробив!? – плакав хлопчик. Плакав, але в душі...
Адже почалась битва, битва на смерть!!! Дихати, щоб йти, йти, щоб жити, жити, щоб дихати. Боляче, важко. В рани потрапила грязь, і тепер вони почервоніли і розпухнули. Жахливо боляче, самотньо, розпухнули, боляче. Сонце схилило свою яскраву голову, і останнє волосся заіскрилось в лісових локонах зелені, і потонуло в смолі, на стовбурах старих сосен, що програли. Вітерець тихо колисав листя на деревах. В серці щось стукало, сильно, боляче. Перед його поглядом з’явилась дорога. Знайома серцю дорога. Моя дорога. Дорога, яка вела до його села, в рідне вогнище, до будинку, до мами.
- Ура! – радісно кричачи , побіг Ярок по ґрунтовці. – Я вижив.
На останніх силах летів по ґрунтовій дорозі хлопчик. Летів, летів, він злетів...
Він опустився на землю, ноги тремтіли, в голові гуділо.
- Я злетів – прошепотів Ярок – я летів, летів.
Краплі поту окропили його чоло. Що з ним робиться, ким він стає, навіщо він міняється? Якщо я не хочу. Я Хочу бути самим собою, тим, ким був до того. І Ярок вже трясучись ,похнюпивши голову, прямував по дорозі, вдихаючи аромат скошеного сіна. Вдома нікого не було. Двері були відкриті, і немов язик, висіли на старих петлях. Пес подивився на хлопчика і бадьоро махнув головою, патлатою, як хмара. Це додало Яркові трохи хоробрості, і він вбіг в будинок. Будинок відьми...
Порожньо, тільки порожнє повітря, сперте, просто важко дихати, не має чим дихати. Ось мішечок, його мішечок. Але може цей, а може...? скільки їх? Цілий ряд був збудований мішечками, не великими і однаковими, але де його? Який з них? Хлопчик в розгубленості почухав рукою голову. До нього прийшли і постукали в душу - тремтіння безнадія, страх, смерть, поразка.
- Впусти! Впусти! – кричали вони.
- Вона непереможна! ВІДЬМА непереможна – звучав, як дзвін в неділі на церкві, голос трупоїда, щуря. – Тому, що ти переможний, переможний.
- А так все легко виходило.
Але, може, як знайти? Сюди, туди, немає, сюди, наліво, за шафу, попереду, ззаду, під столом. Піт капав. Кап, кап, кап...
Ш, ш, ш, ш, ш, ш ш ш ш ш ш – шарудів страх шматками душі. Хлопчик носився, по кімнаті, щось шукаючи. І він знайшов, знайшов свиток, старий, покусаний часом, готовий розпастися на шматки, на пісок. Ярок вибіг з будинку і впав, впав на коліна перед псом.
- Песику, песику, – плакав Ярок. Мама, мама, мама. Його сльози обливали морду собаці. Він терся головою об голову пса, тріпотів руками її вухо. – Допоможи, допоможи, допоможи...
Пес спрямував очі на хлопчика. Вони довго дивилися один на одного.
- Спасибі, - прошепотів хрипло хлопчик, і вибіг на сходи, і знову Ярок в коморі.
- Вона непереможна! ВІДЬМА непереможна.
- Пішов ти! – закричав хлопчик на щура, Він знову шукав. Серце йому прошепотіло «шукай свиток», він знайшов, а пес підказав який його мішок.
- Той, який заплаче в твоїх руках.
Мішки летіли в різні боки з рук хлопчика.
- Не той – проказав Ярок, кидаючи черговий мішок.
- Ось це мій, - прошепотів він, побачивши, що краплі сліз виступали на тканині.
- Я знайшов!
- Віддай сюди – почув він дивний голос.
Двоє людей увійшли до будинку, в кімнату. Горбаті, з довгими носами, покритими бородавками, виразками, та з довгим сивим волоссям. Монстри, виродки, і вони йшли до нього.
- Не віддам! – прокричав хлопчик, втікаючи на кухню.
За ним понеслися упирі. Він оббіг стіл, а вони за ним, він кидав в їх сторону все, що потрапляло під руки, від каструлі до вилок. Все летіло, а вони немов вовки снували по його слідах, вискаливши довгі ікла і жовті очі.
Один став на дверях, а інший бігав за ним по кімнаті.
Блиск близькості, безпорадності жертви палав в їх очах, слина капала з рота і стікаючи по підборіддю, падала на підлогу.
- « От і все» - подумав хлопчик, загнаний в кут.
Кінець, дзвеніло повітря, ура, ура, ура гарчали стіни, і скрипів паркет!
І тут він пригадав, що може літати. Цікаво, а упирі? Зараз побачимо. Упир схотів схопити Ярка, що летів, за щиколотку, але один з них отримав стопою по морді. При цьому хлопчик перевернувся в повітрі, потрапивши ногою по лівому вуху монстра.
Упир впав на підлогу, підминаючи під себе стіл, через вікно, як ядро з гармати, вилетів Ярок. Впавши на траву, та кілька разів перелетівши через голову.
Не було більше сил, щоб летіти. Щось йому не давало летіти.
- Треба бігти – подумав хлопчик і кинув в бік пса шматок хліба, а сам вибіг на вулицю. Ноги несли його самі, а за ним бігли упирі, гарчавши, як вовки. Їх довге волосся, що пожовтіло від старості, розвівалося на бігу, довгі нігті прикрашали їх пальці і сіра шерсть покривала тіло. Очі горіли, немов нічні ліхтарі. Очі його наздоганяли. Хлопчик вибіг на головну вулицю.
- Мама! Мам! Мама! – лунали крики в душі.
- Вона непереможна! ВІДЬМА непереможна.
- Ти що? - Закричав водій старенького «запорожця» хлопчикові, що вибіг перед його машиною.
- Відьма непереможна!
- Відьма непереможна!
- Відьма непереможна!
- Дядько, скільки коштує ваша машина?
- Багато синок, багато – відповів водій.
- Вона непереможна!
- Ти мій! Відьма непереможна!
- підвезете?
- Куди? Ну, сідай.
Ярок сів в машину і гудячи мотором «запорожець» покотився по дорозі.
- ТИ мій! ТИ мій! ТИ мій! ТИ мій! ТИ мій! Мій. Мій, мій...
- Скоріше можна? – дивлячись назад, запитав хлопчик. Його очі скажено рухалися, обсипавши повіки фарбою смерті.
Їх наздоганяли напівлюди, підлі тварюки.
- Я куплю цю машину
- Відьма непереможна!
- Не зрозумів?
- Я купую машину – сказав Ярок.
- У тебе немає стільки грошей!
- Відьма непереможна!
- Та заткніться! Ви, нарешті!!! – заричав хлопчик, ударяючи кулаками по голові.
- Хлопчик, з тобою все гаразд?
- Так, тільки дах їде, або вже поїхав, скільки?
- Ну, штука, але це смішно. – Поплескувавши Ярка по плечу, промовив водій.
- А я не жартую. – Серйозно відповів хлопчик. – Я розучився жартувати після Відьминого сну і її огорожі. Ось вам ваша штука.
І в руках у хлопчика з’явились купюри.
- Звідки це в тебе?
- Краще б вам цього не знати, спокійніше спати будете. – засміявся Ярок.
Враз машина стала чорною іномаркою і понеслась на шаленій швидкості. Але монстри не відставали. Вони немов голодні вовки мчали по шосе, перестрибуючи транспорт і штовхаючи в сторони зустрічні вантажівки. Люди кричали, коли на них падали перекинуті машини і будинки тряслись від вдарів мотоциклів, які в сказі кидали упирі в бік хлопчика.
- Ти хто? – весь блідий немов крейда прошепотів посинілими губами водій.
- Хлопчик. – Лаконічно відповів йому Ярок, кидаючи вогняну кулю в груди монстрові.
- Чим більше ти чаклуєш, тим сильнішає Відьма. – Прошепотіла голова пса, що з'явилась в кабіні.
Мужик закрутив кермо від переляку і врізався в машину, яку кинули ті, що біжать ззаду. Вогонь обійняв іномарку.
- Спасибі, песику – прокричав, вискакуючи з машини хлопчик.
Пішоходи, стояли з відкритими ротами, а упирі добігли до машини, з якою насилу вибирався мужик.
- Де хлопчик? Прохрипів, мертвим голосом старший з них
- Не знаю! – закричав водій, стираючи рукавом кров, яка сочилася з розбитого лоба, - і пішли ви всі на х...
Він не встиг договорити, як щелепа вилетіла з рота упиря і зімкнулася на його горлі. Почувся хрускіт, і кров хлинула з шиї.
Голова покотилася на зустрічну смугу прямо під колеса зустрічної Волги. Скрип і Волга врізалася в джип. Почувся жіночий крик і вогонь охопив обидві машини.
- Стояти!!! – кричав мусор, що біг до них, – або стрілятиму.
- Помри, прохрипів упир, прохрипіло навіть повітря між ними.
Прогримів постріл. Куля потрапила в груди монстру, але як в мішок з піском і лише білий прах, немов мука полетів з рани, якщо це можна так назвати.
- Дурень – почув він хриплі слова. Міліціонер так і не зміг зрозуміти, хто це вимовив – один з монстрів, або повітря.
Вогняний смерч обійняв даїшника і людей, що стоять біля нього. Вони ридали, і немов солом'яні іграшки бігали по шосе, розносячи сморід м'яса, що горить, і гарь.
- Пішли, - Прохрипів під вибух джипа упир іншому упирю, і немов туман на сонці, розтанули вони.
- Мам, біжимо звідси! – прокричав хлопчик, увірвавшись в будинок.
- Синочок, - із сльозами промовила матір.
Сльози лилися з почервонілих і опухлих очей.
- Синок, я так боялася, що більше тебе не побачу.
- Матуся, біжимо звідси – шепотів хлопчик, узявши її обличчя в свої маленькі, і скривавлені долоні. – Біжимо, або помремо.
- Що ти говориш синочок?! – пестячи його волосся, промовила матір. – Все буде добре, ось побачиш.
- що з тобою мамо?!! - дивлячись на неї, прокричав Ярок – що з тобою трапилося?
- Все добре, синочок. Добре, що ти прийшов, ми так нудьгували, чекали і турбувалися.
- Ми? Мама, не розумію. Мама біжимо звідси, поки не прийшла відьма. Вона нас вб'є!
- Навіщо? Яка відьма? Ніхто нас не вб'є. Ось зараз прийде тітка Іра зі своїми двома синами і все буде добре.
- Мама! Вона ВІДЬМА!!! ВІДЬМА!!! Ти це можеш зрозуміти! – кричав хлопчик, складаючи шматки душі перед святими для нього ногами.
- Вони в нас житимуть, поки йде ремонт в їх будинку. – Спокійно продовжувала говорити мама. – Тобі її не варто боятись вона любить дітей.
- О, я вже випробував її любов! – засміявся Ярок – звільняючись з маминих обіймів.
Хлопчик почув, як на подвір’ю загавкала маленька дворняжка і скрипнула хвіртка. До двору ввійшли.
- Мама! Схаменись! – прокричав хлопчик, вискакуючи з будинку – Вона нам не тітка, вона ніхто, вона зло, вона ВІДЬМА!!!
Ярок втікав через свій сад. Ноги самі несли його розірване тіло. Відьма зупинилася. Зупинися! « ти Мій». Відьма рукою зупинила упирів.
- Він сам прийде до мене. Тепер в моїх руках життя його рідних – проказала відьма – Ти мій!
Хлопчик здригнувся і озирнувся. Але ніхто за ним не гнався.
Ярок вдихав повітря саду і злетів, злетів і полетів. Але тут огорожа почала рости, і перегородила йому шлях. Він впав на землю. Ярок відчував, як втрачає сили.
- Правду говорив пес, я слабшаю, а відьма молодіє.
Він розбігся і стрибнув. Огорожа впилась йому в спину сталевим дротом, обдерши шкіру до крові. Але перестрибнув! І стрімголов покотився по траві. Ярок переміг. Він відчував, що переможе і для цього не потрібно втікати. втікаючи, він втрачав сили, які вбирала в себе Відьма, і тому не хотіла його зловити, і тому пес програв...
Вона хотіла його зловити. Вона хотіла його змучити, знесилити. І він сів, і почав молитьсь.
- Убий відьму - пригадав Ярок слова пса – і врятуєш нас.
Наступила ніч, і завивання вовків розліталося від його будинку по селу.
«- І ніхто не розуміє, що це відьма, ніхто не бачить, хто вона – думав хлопчик, підходячи до будинку»
Він зайшов в сарай з віткою осоки в руці. Він відчував, що це вже хтось робив до нього, що він не один. Що жертв багато. Адже відьма стара, дуже стара, він це відчував.
« десь там далеко, де вітер замовкає, і час втікає назад, там, серед темряви жовтих пісків жила давним-давно жриця могутньої богині – Ізіди. Десь там, в пісках до неї приходили на уклін, приносячи хлопчика для кровної жертви. Це було давно, до правління фараона відступника, який хотів стати богом, знищивши всіх інших богів. Бог – Сонце».
Згадував хлопчик напис на папірусі, вирізуючи кіл.
- Кіл осики її вб'є, а хрест захистить мене. - Прив'язуючи щаблину в упоперек кола, шепотів хлопчик.
- Смерть Відьмі – проказав хлопчик, єгипетські вирізуючи ножем ієрогліфи, які відобразили його слова.
Звідки він знав єгипетську мову, він не знав, але знав одне – все, що захоче, він може, ось, тільки повернути все спочатку – він не може.
Все спало. Спала і природа. Коли Ярок увійшов до будинку – все затріпотіло, радіючи його приходу. Він знав, що упирі вийшли в село на нічне полювання. Поволі Ярок пробирався по кімнатах, шукаючи відьму. Ось вона спить на його ліжку, а він весь в ранах, грязюці, синяках, голод, як казан бурчав і кип'ятив кислоту. Сиве волосся наполовину вже почорніло, а він став сивим немов дідусь, зморшки покидали відьму і осідали на його обличчі.
- Жаба – прошепотів Ярок, і його рука змахнула увись.
- НІ! – прохрипіла відьма. Але вістря встромилося глибоко в серце – ні!.. іііі!
Її нігті впились в обличчя хлопчикові, і вона звалила Ярка на підлогу. Але кіл продовжував впиватись все глибше і глибше. Кров чорна, полилась з рота відьми і дрібним струмками потекла на підлогу, на хлопчика опікаючи його шкіру. Кров скапувала і пінилась на її губах; створюючи скориночку, що запеклась чорно-бурою барвою. Вона хрипіла, і зуби клацали біля його вуха.
- Ні! Ти мій! Мій! Мій! Мій! – гарчала відьма, на це пішли її останні сили.
Кіл увійшов по щаблину.
- В ім'я Отця, Сина і Святого Духу! – перехрестив хлопчик живого трупа.
- Ні – прохрипіла в істериці відьма, і її очі тріснули, як розбите дзеркало, тіло обм'якло і звалилось на підлогу, біля лежачого в переляку хлопчика.
- Що ти наробив! – зашепотів в страху батько увійшовши на крик до кімнату – що ти наробив!!!
Він схопив за плечі сина і сильно струсонув, а потім кинув на долівку і опустився біля трупу.
- вона тебе як свого любила! – закричав чоловік – А ти! ти! Вбивця!
Батько обійняв труп і заплакав. Його сльози стікали по обличчю і сивими лелеками сідали біля мертвої яку він притискав до своїх грудей.
- я, я – заікаючись заговорив Ярок – вона відьма.
- що ти сказав! – закричав піднімаючись на ноги батько!
Він був злим і вогонь палахкотів в його суворих очах, а груди були в крові.
- ти мій. –почув Ярок біля свого вуха тихий жіночий голос.
Щось холодне заповзло в його душу і поволі, як тоді коли в перше він побачив відьму Ярок обернувся. Біля нього стояла відьма, лише на 50 років молодша.
- А л е, - не вірячи своїм очам заговорив Ярок – я те…еб…е вбив.
- подивись – промовила ласкаво відьма і ніжно торкнувшись його обличчя повернула в сторону ліжка. Там на підлозі в крові із кілком в серці лежала. Ярок не вірив, не вірив. Ноги самі підкосились і він впав на коліна. Його руки торкнулись ще теплих пальців і Ярок заплакав. Там на підлозі лежала його мама…
- Навіщо ти це зробив? – прошепотів отець, обійнявши голову руками. З його грудей вирвався звіриний крик і він схопив Ярка.
Хлопчик не пручався. Він зрозумів, що відьма не переможна…
Батько відпустив ледь живого сина і повернувся до мертвої. Його пальці пестили закривавлене волосся а вуста цілували поїдені роботою долоні.
- пішли – тихо промовила Відьма торкаючись Яркового плеча. – я перемогла і тепер ти знову мій…
Сонце встало на ноги і пішло за нею, за своїм одвічним ворогом. Щоб знову народитись і щоб знову спробувати боротись, можливо колись воно і переможе. Переможе Чорну Темряву і світло запанує на цій забутій Богом землі…
