Ярок відчував, що його щось вабить. Вабить кудись далеко і при цьому близько, до чужого і при цьому до знайомого, невідомою силою, яка була йому відома.
Все в душі перемішалося, і голова гуділа, немов киплячий казанок в якому вариться просяна каша. Він відчув, що може… Літати. Як він хотів.
Хлопчик любив уві сні літати. Але розплющивши заспані очі Ярок Тихо вислизнув з під ковдри. Йому було біля восьми років. Каштанове волосся і лагідні очі немов на тебе дивиться сірий журавель. Легко ступаючи, трохи не біжачи, Ярок вийшов з кімнати. Його тягнуло, як квітку до сонця, як птаха в небеса. Він чинив опір, але чи може, самотній очерет встояти проти урагану? Він відчував, що це не добре, що може бути краще за те, куди його вабило? Що?
Ручка скрипнула, і хлопчина вийшов з будинку. Небо було ясно-чорне, жодної хмарки, жодної зірочки, тільки рогатий місяць і крик пугача. Вітер сидів притуливши до стовбура молодої вишні своє вусате обличчя. Все спало, лише деколи пугу-пугу порушувало солодкий сон природи.
Його звало туди далеко, до далеких сусідів – до відьми...
Ярок чинив опір, але потяг був сильнішим за нього. Його душа палахкотіла весняним багаттям і солодко терпкий запах калинового диму лоскотав серце.
«В них в коридорі стоїть мішок з кукурудзою. Ось би вкрасти декілька жмень отого золотистого зерна – сам собі, дивуючись, подумав хлопчик»
Ярок взяв маленьку торб із червоними маками які для нього на полотні вишила мама, і вийшов в старенький сад. В саду було темно, світло від місяця сріблястою павутиною покривало гілки яблунь, а їх тіні казковими лісовиками падала на густу траву в якій грав на скрипці сивовусий цвіркун. Хлопчик на повні легені вдихнув свіже повітря, наповнене ароматами материнки, м'ятою, звіробоєм та ромашкою. Нічні метелики пурхали в темряві, посипаючи простір сріблястою пилюкою…
Яркові здалося, що більше йому не дихати вільно. Що цей аромат свободи більше не дадуть вдихати і слухати оту пісню старого цвіркуна. Серце билося, обливаючи голову жаром, а руки примушуючи тремтіти. Як мурашку вабить в свій мурашник, так хлопчика вабило до страшного будинку...
Він легенько перестрибнув через дерев’яну огорожу і потрапив в чужий сад. Тут вже не било аромату материнки і цвіркун не пілікав на ясниновій скрипці, на мить зупинившись Ярок прислухався до тихих голосів що виринали із далекого і чужого саду. Ти мій, ледь-ледь чути було оті ласі для вуха слова. Стрепенувшись, наче від осінньої прохолоди ярок побіг далі по мокрій від роси траві. Чим ближче він підходив до будинку, тим сильніше зникала його воля. Воля маленькою сірою мишкою втікала від Ярка, вона поверталась до старенького саду де в кущах малини сумні пісні про кохання та зраду співав соловейко, а сивовусий цвіркун підгравав на скрипці. Він дурманився з кожним кроком все сильніше і сильніше. Хлопчик втрачав контроль над своїм духом, над тілом і рухи ставали вимушеними не його. Немов Ярок став лялькою в чужих руках і це йому подобалось, якесь дивне відчуття насолоди та радості зеленими зміюками оповили його серце.
Чим ближче Ярок підходив до заповітної території, тим частіше билося його серце в грудях розпареним раком. Він тріпотів немов метелик, що летить на вогонь. Ось будинок – великий і чужий – ось вогонь від чорної свічки.
Хлопчик тремтів, дзвонячи всіма гранями своєї маленької душі. Його серце танцювало під black metal, обливаючись вчорашньою свободою. Та Ярок, боячись п'ятками на ногах, прошмигнув біля сплячої псини, біля її будки. Біла вівчарка, вся в бруді та соломі, притрушена старістю, підняла свою патлату морду. Очі хлопчика зустрілися з очима пса.
Все життя холодною риссю промайнуло, як вихор спогадів і картинок з коміксів. Сад, річка, літо, зима, санки, скелі, сніг, вітер, сніжинки, МАМА, очі сестри, брат, отець, будинок, ліс, високі сосни, гори, його лісовий замок. Все, як в бурю вітер проносив в голові гортаючи дитячі спомини грубою рукою. Собака опустив морду і закрив сумні очі.
Тремтячою рукою Ярок схопився за дверну ручку. Його ще не покинуло то відчуття холоднечі та остраху яке навіяли оті лагідні псячі очі. Холодний метал, віддав зимою, той реальний холод вирвав хлопчика із полону спогадів і він побачив тінь. Тінь будинку, що немов дракон, нависала над ним, погрожуючи, чорною поволокою хмар, що скупчилися над дахом будинку.
Ручка легко опустилася, тужливо скриплячи, і двері тихо немов примара, відчинилася, відкриваючи перед хлопчиком нутрощі будинку. Із страхом в руках Ярок дивився в темні покої звідки дитячими страхами та бабаями вилізало щось слизьке і похмуре. Він зажмурив очі і замахав перед собою руками намагаючись відігнати темряву від себе. Душа тріпотіла у вогненних лещатах, серце стукало, стукало всіма тридцятьма двома зубами.
- Дороги назад немає. – Почув він, сумний голос.
Від несподіванки серце у хлопчика впало на підлогу і розбилося на шматочки червоного бісеру. Вони розбіглись по брудній підлозі зникаючи в липкій темряві кімнати. Жах затулив спотілими долонями його очі. Він трохи не заплакав, так важко, так страшно стало на душі. Очі бігали по чужому подвір’ю, але нікого, окрім старого пса там не було.
Вдихнувши пареного повітря Ярок не сміливо рушив вперед. Його тіло потонуло в теплі будинку. Так стало хороше, що навіть жах відступив і всі його страхи повилітали чорно-синіми метеликами із тіла. Демідроловий аромат залізав в ніс і лоскотав легені великим гусячим пером. Щось додало хлопчику бадьорості, і він сміливо з коридору увійшов до комірчини.
Сиро, темно, не затишно. Швидко, швидко. Шукай! Де кукурудза? Шукай мішок! Побачив! Знайшов, підійшов, руки трясуться, язик прилип до гортані. Навіщо воно йому, він і сам не знав. Він просто відчував, що треба, і розв'язав мішок. А для чого треба? В Ярка на це більше не було просто сил.
Взяв Торбинку, занурив в зерно руки. Золотом віддавала кукурудза і теплом, так і хотілось залишитись стояти біля мішка зануривши руки в сонячні відлуння. Закукурікав півень. Золотисті зерна, свіжі, запашні. Кілька разів сипнув собі в торбу.
- Я чекала – почув він голос – Ти відтепер мій!
І страшний сміх побив тишу великою дубовою палицею розриваючи її навпіл. Поволі, неначе помер час, летів мішечок з декількома жменями зерна на підлогу. Золотисто червоні, як шматочки розпеченого вугілля посипалося зерно і розбіглося по соснових дошках.
Страх і Жах великим павуком обійняв дитяче тіло. Він став серцем тремтіти, як осиковий лист на вітрі і душа плакала вербовою сопілкою в руках ВІДЬМИ.
- Ти мій! – Кричала стара відьма, стоячи на порозі.
Її довге сиве волосся розвівалося в різні сторони, хоча вітру не було. Вона, як примара була вся в білому, як смерть.
Піт градом котився по обличчю і по душі, злипнувся язик в роті і посиніли руки, коліна задзвонили, ударяючись, в один одного. Поволі немов уві сні Ярок обернувся на голос.
Ще більший жах обволік його душу, і тут хлопчика осяяло. Він наче прокинувся від не приємного сну.
Ярок зрозумів, що потрібно бігти, потрібно бігти!
Хлопчик побіг прямо на стару. Та від несподіванки не встигла оволодіти своїм тілом і впала на підлогу, збита хлопчиком, дзвенячи всіма своїми кістками, старе дитяче брязкальце.
Її руки скорченими пальцями упилися в його ступню. Проспівав півень. Залізною ставала ліва нога.
- Ти мій на віки! – Кричала заливавшись хрипотою відьма – МІЙ!
- Я не ваш – трохи плачучи прокричав хлопчик і зі всією силою смикнув ногу.
Ярок впав. Його обпалило, щось тепле текло по його ступні. Він звівся на ноги, і геть, бігти, і бігти, далі, від будинку, від ВІДЬМИ. А вона кричала біля його вуха. Він озирнувся, але її немає! Та крик переслідував його невидимим птахом
Хлопчик падав, ударявся об дерева, спотикався об пні, але піднімався і далі біг.
Ярок не міг зупинитися, адже вона його тоді наздожене. Холодні відчуття загубленого життя смикали його душу за невидимі нитки. Його серце немов в зацькованій лані тріпотіло на хресті. Та Відьма наздоганяє. Він це відчував, він її бачив в кожній калюжі на дорозі і хмари вимальовували на небесах її лякаючий образ. Навіть місяць і той кричав: ТИ МІЙ!!!
- Відтепер ти мій, мій, мій!!!! - і голодний сміх. Сміх відьми.
Проспівав півень.
Сонце давно вже зійшло на похмурих небесах.
- МАМА! – кричав хлопчик.
Він кружлявся на місці серед сосен, серед лісу.
- Боже, де я? – прошепотів він, тихо боячись розбудити Відьму.
Великі сосни, тягнули свої гілки з темною хвоєю до тихих небес, і лише маленький клаптик, немов синя ганчірка пропивався поміж зеленим морем жовчі. Він не знав цей ліс. Він не знав куди йти. Ліс був для Ярка чужий, він заплакав, і гіркі сльози окропили мертву хвою на землі...
Хлопчик не пам'ятав, з якого боку прийшов в цей ліс, але це не мало тепер значення. Тепер у нього з’явився ворог – Відьма. Він йшов пробираючись крізь чагарники ожини, дерну. Йшов весь в крові, весь обідраний. Чужий ліс, але я знаю в цій околиці кожне дерево, кожен листочок! Де я тоді?
Ярок вийшов на поляну, де була велика розрита могила. Сірий, лісовий ґрунт великим горбом лежав біля ями. Біля якої в землю був встромлений, великий тополевий кіл з табличкою, на якій кров'ю було накреслено «ТИ МІЙ».
Його облило потом і страхом, а потім Ярок кинувся бігти, весь в крові від колючок глоду, який виростав перед ним немов з під землі. Як куля він летів. Та Хлопчик вилетів на ромашкову поляну, і знову могила, і знову напис.
- Ти мій! – прокаркав чорний ворон.
Немов в заціпенінні хлопчик обернувся на її голос. Пригноблюючий запах пекла сліпив його очі. Все текло перед очима і танцювало дивний танець під пісню «подоляночка». Ярок не міг зібрати свою волю, що розбіглася по лісу сірими зайцями, щоб знову бігти. Навіщо бігти, шепотіли трави, відьма і так переможе...
Навіть його вуха шепотіли: «Ти мій».
Важкі хмари падали своєю важкістю хлопчику на голову, очі закривались і спалахували червоними колами.
- кінець, кінець! – пищало пошматоване серце, обійнявши його босі ноги. Душа, стиснувшись в грудочку страху ридала, зронивши сльози смерті прямо в дитяче сердечко.
- Кар. Кар, кар.
Зграї воронів, зграя пір'я чорних як нафта, як запах смерті, били його по обличчю, по очах, по голові, пір'я залізало у вуха і в серце, свист, розрізав душу на тисячі шматочків безпорадності. Зірки осипались чорними демонами, згораючи, доторкавшись до лісового ґрунту. Всюди зростали кущі диявольських троянд, які сміялись своїми пекельними пелюстками. Земля прогиналася під його тремтячими ногами.
- Не – НІ!!!! – розтягуючи слова, заволав хлопчик в непроглядній тиші, хапаючись руками за волосся - Н - і – І!!!
Ліс, дерева, гілки, рослини, як вітер проносились перед Ярком, він думав, що і вітер не може його наздогнати.
І знову він вибіг на узлісся...
Він сів, важко дихаючи на полянку. Його червоні очі від втоми і від сліз зустрілись із поглядом ворона.
Як алмаз вони міняли свій колір і тон. То червоні до почорніння, то жовті до блакитності неба. Зіниці – чорне коло, правильне, повелівало, то лінія смерті, пригноблююча все, все, все: розум і душу, серце і дух, тіло і волю.
Дрімота розтікалася по його тілу смоляними річками і олов'яними озерами, свинцеві віка як вітрила без вітру опускались на очі...
Ярка тягнуло, він бачив... він спав... він... вмирав...
Він розумів, що тільки біля відьми знайде бажаний спокій. Життя – ось що відьма може йому дати і силу, яку світ ще не бачив. Хлопчик плакав і благав богів вічності. Він чув, як вони крадуться до нього похмурими дорогами забобонів. Чорні птахи і серце в пір'ї, немов придворний блазень смішило і плакало перед троном, на якому сиділа ВОНА – Відьма. Перед її ногами танцював весь світ, а вона, облизавши чергову дитячу кістку, кидала потім її в натовп. Заливаючись металевим сміхом. А натовп гарчав і гризся на кістках, немов занепалі шакали.
Вмирав, вмирав, равликом проповзло в його підсвідомості. Боровся, щоб померти, померти, померти – відлунням гірським промайнуло в гаях його душі. Немає... немає... немає. Пищав слабкий Ярка голос. Але він тонув в каскадах смертельного грому. Грому сміху відьми.
- НЕМАЄ!!! – Вирвався крик з його грудей.
- Де я? – пищало щось в голові.
Очі ворона як скло від удару великої кувалди посипались тисячами різноколірних вогників в простір. Ярок відчував холод, холод і землю. Він лежав... він приходив до себе, ворон відлетів, він знову бачив і чув, бачив, бачив, бачив...
- немає! – хлопчик виплигнув, заливаючись криком з могили, яка вже до половини була засипана землею. Ярок сам себе хоронив.
Хоронив, хоронив, хоронив. Грудки землі сирі і кричущі – Ти мій! Спадали з його порваного одягу на траву.
- Я не ваш!!!! – заволав хлопчик, дивлячись в розбиті очі ворона. Він важко опустився на землю. У сивому волоссі Ярок знайшов ще декілька грудок могильної землі. Він знемагав.
- я ніколи ним не буду...
Хлопчик перевів подих і немов поранений звір, наповнений отрутою, побіг в ліс. Сонце поступилося місцем Місяцю, а хлопчик все втікав, втікав від своєї могили.
- не можу – простогнав він і опустився біля старої покритої мохом сосни. – не можу, полежу трішечки і далі по... по... по... оо... о...бі... бі...ж...у...
Голова впала на суху, смоляну і ще подекуди зелену, соснову хвою. Хлопчика опоїв птах-сон своїми широкими крилами. Сон, немов гірський струмочок, шумів в кронах чорних сосен. Місяць світив на багатоповерхівку, біля якої стояла дитина.
На території, прилеглій до будинку, стояла велика в людський зріст будка, вона стояла на верхівці півобгризених людських кісток, сморід душив і скупчувався в яскраво-червоні струмені туману. Час, висів на шибениці, яку почепили над будинком, на самий місяць, навіть вітер не колисав листя в калюжах напівзасохлої ще димлячої крові. Мільйони зграй жовтих мух хмарами кружляли, переплітались і розпадались, немов бедуїни в пісках, перелітаючи з одного місця на інше, поглинаючи людське тіло і кров.
По території, серед калюж крові, лежали гниючі органи і шматки м'яса. Купки з кісток нагадували приготовлені вогнища до запалювання.
Двір був захищений огорожею. Огорожею, від якої чорними потоками стікала смерть.
Огорожа з тисячі мертвої дітвори прибитих замість дошок.
Великий покритий іржею із засохлою кров'ю цвях стирчав з їх блідих лобів. На нім вони і висіли. Ніжки, покриті ранами і проказою, теж були прибиті. Біля капелюшків цвяхів почорнілих з потрісканою шкірою, з якою стікав темно-коричневий, як гумовий клей, смердючий, гнилий гній. Ноги теж були прибиті до стовпа.
Їх оченята повні жаху і болі вперемішку із сльозами дивились на небо, шукаючи свободу. Та там окрім повішеника нічого не було…
Нічого. і Волосся, сивими локонами спадало на їх сині перекошені від страху плечі.
Арка смерті. Руки скрючені намагались, коли ще в тілі жило життя витягнути цвяхи, так вони і завмерли. Гримаса відчаю і пекельної болі перекосило в дикому оскалі їх роти. Вони ридали і плакали, перш ніж померти на огорожі та ніхто їх не чув...
Ярок поволі пробирався між купами трупів. Біля вівтаря земля була просочена кров'ю до самих глибин. Маленька дитина гола лежала на холодному камені і підносила ручки до небес. З її очей вилазили дві сталеві змії, що лисніли від жиру, їх тіла звивалися навколо ручок, а дитина плакала і ридала. Хлопчик позадкував від цього вівтаря і спиною наткнувся на щось ще живе і тепле. Ярок закричав і побачив людину висячу вниз головою. Шкіри на нім вже не було, і мошкара разом з білими черв'яками копошилася в його плоті. Він ледве чутно стогнав.
- Допоможи мені
- як?
- Ти що тут робиш? – почув він голос із землі.
- Я? – озираючись, перепросив хлопчик.
- Але не я ж – почув Ярок у відповідь.
- Ти хто?
- Щур – почув він голос біля себе. – Подивися на землю і прибери ногу з мого хвоста.
- Пробач – збентежено промовив Ярок, піднімаючи ногу – Я не хотів.
- Всі ви не хотіли – бурчав товстий щур, погладжуючи хвіст скривавленим язиком – А все рівно на огорожі опинитесь.
Ш, ш, ш, ш, ш, ш – страх за лоскотав його серце постукуючи кісточками по розуму.
- Тук, тук, тук, тут, тупий, тук, тук, тук.
- Але... е вмирати... я... я... я не хочу – язик заплітався за зуби і важчав, покривався клейкістю. Як важко говорити, а дихати ще важче.
- Всі так говорили – проказав щур, задряпавши своїми довгими, жовтими зубами по гомілковій кістці.
Тиша, тільки ш... ш... цить ш ш ш .
- А подивися, що з ними, трапилось – розвівши лапками в сторони, знову заговорив щур – Їх Відьма перемогла. Всіх!!! З потрохами!!!
Клац, чавкання, печінка потріскувала, і бризкала залишками жовчі, і згустками чорної крові.
- Мене не переможе. – Він замотав головою – Що я говорю, що я не впевнений. Немає!!! Я впевнений!!! МЕНЕ НЕ ПЕРЕМОГТИ!!!
- Мене не перемогти, Мене не перемогти, Мене не перемогти – перекривляв щур, повністю трясучись від збудження – Вона непереможна! Відьма непереможна!
Пищав щур на всю потужність.
- Їй не тіло потрібне. Їй потрібна твоя життєва сила, щоб продовжити своє життя. І повір, мені – вона цього доб'ється, як, і багато, і багато раз назад.
- Але чому?
- Який ти дурний – повчально заговорив щур, відкидаючи не доїдену печінку вбік. – Якщо б ти міг жити вічно, то і ти б перемагав.
- Вічно жити не можна.
- Повір, їй можна все, на те вона і ВІДЬМА – із заздрістю промовив щур.
- Значить, я призначений ... померти?
- Так, як не сумно – трясучись від задоволення пищав щур - Проти відьми ти безсилий.
- Не слухай трупоїда –почув Ярок голос за своєю спиною.
