А спомин – це таке щось неповторне,
Таке щось невимовне і сумне,
Що коли він крилом своїм огорне,
То це уже ніколи не мине...
Л. Костенко
Пізно вночі повернулася дружина з чергових посиденьок. Трохи збуджена й вдоволена, бо ж набалакалася та нахіхікалася досхочу. На дівич-вечорі зібрався добрий десяток подружок-колежанок, опасистих персон. Їх свого часу об’єднувала територія однієї фабрики і високий паркан, увінчаний колючим дротом.
Але то було давненько й фабричні випари вже вивітрилися із жіночих організмів. Сиділи, згадували молоді роки та кумедні історії і ніби поверталися в ту повноводну річку, що несла їх тоді життям. Хто скромно, а хто і хизуючись, розповідав про себе нинішню. Практично всі знайшли себе у новому житті, у новій “творчості” поза тим парканом. Найбільше вразило дружину захоплення колишнього економіста фабрики. Після стояння на ринку вона вечорами набирає-вишиває картини Рафаеля та ікони. Різнобарвним дрібнюсіньким бісером. Для себе, для душі. Півроку на один витвір, попри часткову втрату зору...
Чоловік відсторонено слухав розповідь і мляво реагував. Допоки не прозвучало ім’я Інги-литвинки.
– Так ви що, оце сиділи у неї вдома?
Дружина здивовано поглянула і... негайно пішла в атаку:
– А чого це ти прибрав стійку, як у мисливського пса? Люди! Погляньте на нього. Щойно дрімав, як борсук лепавий, а це вже оченята горять і ніздрі роздуваються! Знаю, начувана про твої стосунки з нею. Молоде, гаряче. Забудь! Сиди на своїй гілці та тихесенько цвірінькай.
Чоловік загадково посміхнувся, солодко потягнувся аж до хрумкоту кісток. Жінку це видиво роздраконило ще більше.
– Що, уже мрієш? Віртуальщик ти мій. Що ти можеш їй нині запропонувати? Забуте богом і людьми село? Свою латану байдарку? У тебе ж на пиці написано, що “від сохи”. До гузна розрекламоване тобою вміння приймати пологи у великої та малої рогатої худоби. Воно нікому не потрібне. А у неї, – не вгавала дружина, – не житло, а хороми. Там вишукані італійські меблі у чорному модерновому стилі. Там полотна Сальвадора Далі на стінах і екзотичні фігури-обереги з африканського чорного дерева. Тьху, й не вимовлю...
– Ебенового, серденько. Все чудово. Я уже радію, – він таки вклинився у монолог. – Але ти якась войовнича. Нащо так пострілювати по мені? Дуже великий калібр. Фугаси летять... Якесь килимове бомбардування. Не встигаю ухилятися. Коли парубком я знався з Інгою, то ми любилися, цукрена моя.
– Ні, ти спав із заміжньою жінкою! – прибрала пафосну позу благовірна.
– Усе не так. Литвинка покликала мене, молодого і захопленого, із любові...
– Досить. Проїхали. 20 років минуло. Ота, як ти кажеш, литвинка показувала нам усім світлини з останнього відпочинку. На них білосніжна яхта маячить, затишні лагуни Хорватії і дорогий пеньюар на палубі. У мене ж такого нема. По суботах у неї гра в преферанс і куріння кальяну.
– Та я ж нічого не маю проти, – буркнув той.
Але жінка вже досягла високого плато, отого рівня “викушування”, і не хотіла звідти злазити.
– У нас он у коридорі зі стелі бульба видулася. Скоро впаде на голову. А ти нічого не робиш. А під наше шлюбне ліжко запхано якусь залізяку! То що, слюсарські лещата? Я ними обчухрала усі пальці на ногах, – прибрала знову театральну позу дружина.
Чоловік весело поглянув на доглянуті та дбайливо пофарбовані пазурі на її ногах і запитав:
– А в отих хоромах, на кухні, ти часом не бачила золотавого дерев’яного ківшика у формі тетерука? Може, як сільничку?
– Бачила у залі. На видноті сидів... Майже на покутті, оповитий квітами... А що?
Благовірну кинуло в жар.
– От змій! Ти що, всім своїм жінкам ківшики дарував? А я все дивувалася, чого це при згадці твого імені Інгу виправляє і плющить...
Дружина ще щось говорила, стукотіла посудом, а він, блаженно посміхаючись, подумки був уже далеко...
Знову топтав м’який сніг на селі після війська, який здавався лагідним і теплим після полярного. Спрагло, зачудовано розглядав рідні краєвиди та хати, величного береста у дворищі і пса Пушка. Той таки дочекався... Стелився тепер, намотуючи кола, над землею, майже не торкаючись її від радості.
– І, нарешті... подивовано слухав (у котрий же раз) якийсь розгойданий, розпашілий, із радісним схлипом, такий переможний окрик-видих тої литвинки:
– Мій! Ти – мій!
Життя здавалося цікавим, багатосерійним фільмом, повним пригод. І ти ще тільки сів дивитися першу...
Занурений, утоплений у спомини, жадібно ковтав сигаретний дим на сходинковому марші та запитував себе: “Що ж змушувало тоді брести кілька кілометрів по глибокому снігу до лісу? А потім ще довго шукати “найдикішу” покручену грушу. Пиляти товсту гілку та нести те все назад. А ще поспіхом обтісувати цупке дерево, збиваючи в кров руки, які відвикли від долота та стамески. І дитинно радіти у передчутті, що Вона колись доторкнеться. Вона буде тримати щойно народженого дерев’яного птаха”.
