„Додому” повертаємось аж під ранок. Удвох. Цієї ночі добряче приморозилось, а головне – землю ретельно вистелено щільним стерильно-білим простирадлом снігу й від того все навколо видається химерним, незвичним, а триндався ж цією дорогою вже бозна скільки разів. І з Ларисою вперше їхав цим таки шляхом...
Справи з колишнім її „колишнім” виявились невтішними – той втратив багато крові, негайно слід поповнити її запаси, за цим вона й повертається в Огибалово: піде по родаках, по сусідах, проситиме. Поки що зголосився один донор з-поміж нічного медперсоналу, але терміново потрібні ще. Їдемо мовчки, обоє зморені, я докладаю зусиль, аби пильнувати за дорогою, але перед очима все рясніше мигтять, перебігаючи мені шлях, безтілесні сірі тіні втоми. Вона, здається, дрімає... Ні:
– Все не спитала: там, удома, в тебе дівчина є, чекає?
– Дівчина? – вибухаю, відволікаючись від надокучливих тіней. – Яка дівчина? Нема в мене ніякої дівчини й не було ніколи!
– В тім то й лихо, – зітхає. – Ти мене стрів і вирішив, що я така одна. А це неправильно. Таких багато – ще знайдеш, а мене забудеш. Забувати не боляче, повір.
– Знаю, вже забув!
– То й добре, – знов зітхає. – Бо я все наче перед тобою винувата...
– Ні! – втома враз відсахується, наче й не було безсонної ночі. – Ти ні в чім не винувата, ні в чім! То все я. Ти ж попереджала, а я... Дурень... Все в мене не як у людей! Але, – ковтаю глевкий кавалок, – якщо раптом виявиться, чи раптом не складеться, то знай... знай...
Не слід було цього говорити. По тому, як вона відвертається, як невтішно зводиться до чола її долоня, розумію: не слід було. Але що я можу вдіяти? Й так стільки терпів... Вона відхиляє голову назад, розстібає ґудзики пальтечка...
– Боже, – полохається несподівано, – хрестик!
– Що?
– Хрестик, мій хрестик! Нема хрестика! Це він, він, сволоцюга, здер його, коли лапав мене тут своїми ручиськами! Поганець, сволоцюга: й обручку вкрав і сережки, так і вабить його до блискучого, мов сороку! Та те нехай, але хрестик! Це ж Тетянчин оберіг!
– Оберіг?
– Вона дуже слабіла й нічого не помагало – гасла моя свічечка. Але добрі люди нарадили в монастир поїхати, у Владимир. Я тихцем гайнула, щоб у школі не знали, сам ігумен мені цього хрестика висвятив і сказав ніколи не знімати його з себе, ніколи. І молитися щовечора до нього за Тетянку. І знаєш, їй одразу відпустило, на одужання пішло... А це ж тепер... Боже, негайно, зараз же треба вернутись! Але... Господи... Ти й так цілу ніч... Завтра в мене контрольна – після уроків полечу... Господи, бідолашна Тетянка! Чому, чому я така нерозумна, нащо я його прийняла! З ним он стільки клопоту, та мені будь-який клопіт заіграшки, а от хрестик... І нащо...
І нащо ти відчужила мене? – підхоплюю подумки. – Чи ти гадала, що я забуду тебе, щойно від’їхавши від цього хмурого забрьоханого села? Чому? Я ж присягався, я ж плакав... Погано, виходить, присягався, непереконливо... Втім, тепер уже однаково. Поїдеш до нього, відбереш свого безцінного хрестика, простиш... Раз же простила. І буде Тетянці батько.
Авто вона залишає мовчки. Бачу – хотіла щось мовити, либонь: „прощай!” Та чи подих перехопило, чи хтозна. Я теж мовчу. Вчепившись долонями в кермо й силкуючись дивитися не на неї. Негоже чоловікові виказувати свої почуття. Надто коли він усіх переконує, що їх, ті тристоклятущі почуття, забув. Навіть себе переконує.
Минає шоста ранку. Ще темно, та ось фари вихоплюють із чорноти вишикувані одна за одною взводні автівки, водії за кермом, усе готово до маршу. Попереду, як і належиться – командир. Розстебнута шинеля, шапка в руці, вимахує нею й кричить щось, важко сунучи снігом мені назустріч. Зупиняюсь, рвучко відчиняються дверцята, він висмикує мене з-за керма, наче кіт мишу зі шпари, в якій та марно намагалася врятуватись. Лечу в сніг, прапорщик хапає мене обіруч за груди й трясе так, що я ледве не вивалююся з бушлата.
– Ти!.. Ти... с-с-с-а-л-и-і-д-д-исбат! Клянуся – дисбат! От нехай тільки доїдемо до розформування! На два года зарию, згною! Вставай падло й розвертайся – ми вже на півгодини спізнюємось! А трибунал від тебе не втече!
За хвилину командирське авто вже стоїть на чолі колони, перш ніж рушити, прапорщик знаходить мить, щоб зазирнути в кузов. Побачене там його дивним чином розраджує й до кабіни взводний залазить умиротворений, майже лагідний:
– Ні, ніякого дисбату. Начорта той дисбат – я тебе просто вб’ю...
Рушаємо. Порядок розташування в колоні визначений іще на формуванні: одразу за мною котить Зубарєв, старшим у нього Шебек, далі Гудумак, за ним Попруга з Доником і з кухнею на буксирі, за Попругою Калина, далі Бос, Федя Самітов, Бек, Юсуф... У другому десятку теліжиться Вася Чорний, Валієв, Сочка, Маланець на бензовозі, замикає колону техдопомога – Кузя з Окурком.
– Перша зупинка в Михайлові, – промовляє взводний. – Бензину хоч до Михайлова вистачить?
– До Михайлова вистачить...
– Вб’ю...
Як не психував, як не шарпався наш героїчний командир, а непоборний загадковий інстинкт бере таки над ним гору: не минає й хвилини, як прапорщик засинає.
Колоною швидко не поженеш. Кочу потихеньку, розвидняється. Якось незвично бачити цю землю вкриту свіжими сніговими намітками; як славно сховали вони невикорениму, здавалося, брудоту й березові стовбури обабіч біліють на білому, мовби випрані; хатам тільки довколишніх сіл навіть сніг не в розраду, та величні церковні руїни зяють чорними провалами, наче старечі роти на знекровлених лицях. Я залишаю цю землю без жалю, залишаю назавжди. Мені ні до кого тут повертатись. Ось дістанемося розформування, Писанко запроторить мене до дисбату – яких іще земель не надивлюсь!
Михайлов. Зупиняюсь, не дотягши метрів п’ятдесят до перехрестя, прапорщик прокидається, незугарно вилазить із кабіни: чи не загубився хто, чи не відстав, поки він дрімав.
– Прибрав би хоч тут! – кидає. – Завів свинарник, гусяра!
Де він бачив свинарник? Втім сяк-так стираю ганчіркою пилюку, вилажу, витрушую гумового килимка з-під командирових чобіт... Що це?
А це хрестик. Золотий, а чи позолочений хрестик із розірваним ланцюжком лежить під килимком, либонь ТОЙ порвав, коли намагався її обійняти, а вона пручалася, сердилась. А може й справді хотів зняти, та згубив. До цього хрестика вона щовечора молиться за Тетянчине здоров’я. Й те допомагає. В крадіжці хрестика вона звинувачує чоловіка...
– Ну чого стоїш, наче штурпак? – повертається Писанко. – Машину заправив? Вантаж закріпи, вантаж! За вантаж я тебе, гада, сам задушу! Ось цими ось пучками!.. На роздоріжжі ліворуч і на Рязань! Швидкість та сама, дистанція та сама. Та прудче, прудче, не спи!
Рушаю, до схрещення залишається метрів сорок. Вона думає, що хрестика вкрав ТОЙ. Вона вважає його за негідника, навіть зарікається шукати донора. І коли б я, скажімо, написав... Чорт, я не знаю її адреси! На школу! (Двадцять метрів до перехрестя, голова прапорщика Писанка повільно, але невпинно хилиться на груди.) Не вийде – я й прізвища її не знаю! Приїхав би, просто приїхав би... через рік, через два... То можливо... Але Тетянка... Ну що Тетянка (десять метрів до перехрещення, прапорщик спить), я її навіть не бачив, таке ж либонь бісеня, як і моя люба сеструня. Лариса... Я б розбудив, розбурхав її почуття, я б її переконав, я б довів серйозність намірів. А хрестик? А що хрестик, ось візьму й пожбурю його за вікно, в сніг... Перехрестя. Виїжджаю на коловий рух, умикаю лівий поворот... а на закруті, на самісінькій клумбі, сидить навпочіпки, копирсається біля мотора сяючої в променях сонця, „Яви”, молодик; у куценькій кожушанці, шапка хвацько зсунута на потилицю, і як наважився виїхати в сніг мотоциклом, відчайдух! „Ява”... Ні, не критимусь я від неї з хрестиком, не брехатиму (вже раз брехав), і хрестика не викидатиму – хрестик потрібен Тетянці. А що ж? А нічого, просто треба його повернути. Чужа річ...
Минаю рязанський поворот, спрямовую автівку тульським шосе назад. Колона дисципліновано прямує вслід. Я вже їду в зворотному напрямку, а вони до схрестя. Бачу зчудовані фізіономії Калини, Боса, Феді Самітова, Бека... Вони не тямлять, чому це ми повертаємось, але слухняно котять слідом.
А мені байдуже, хто там котить за мною слідом, мені начхати. З тої миті, як я вирішив, мене охопило невідане досі, пречудове, вітряне, прохолодне відчуття свободи. Я нікого не боюсь, я вільний у думках і вчинках. Ані прапорщик, ані Юсуф, ані хто інший не приневолять мене більше робити те, чого не хочу. Ось вирішив я повернути хрестика й повертаю. І нехай моя свобода, то свобода десантника, в якого не відкрився парашут, нехай... Незрівнянне відчуття! От якби ще вона була поряд...
А ось і видовжена мармиза мого добровільного „няня” Юсуфа пропливає повз за віконцем деренчливого „захара”. Не втримуюсь – нагороджую азіата зігнутою в лікті, зі стисненим кулаком, рукою. Від такої моєї витівки той мало не злітає з узбіччя. Тамую регіт – тихіше, тихіше! Їдь собі поволі й не провокуй ДТП, аби не прокинувся прапорщик. Я поверну хрестика лише за умови, що він не прокинеться, я й колискову йому співатиму, аби не прокинувся...
Він не прокинувся.
На місці нашого, вчорашнього ще, парку – лише береза. Он вона, сяє по той бік заболоченої місцевої річечки: всіяна інеєм, урочиста, наче церква, або наче смертник, котрого вивели на страту в білих одежах. А по цей бік – школа – довга одноповерхова, більше схожа на барак, будівля. Від шляху до школи кроків шістдесят незаплямованого ще нічим снігового простирадла, воно лише витіювато змережано тоненьким павутинням натоптаних дітворою стежечок. Звідусіль сходяться до школи діти й звідусіль в’ються путівці. Зупиняюсь навпроти одного з пішничків, миттю вистрибую з кабіни й поквапним кроком, майже бігом, прямую до школи.
Позаду глухнуть один за одним мотори, ляскають дверцята кабін, а ось і неминуче: долинає до мене щось середнє між останніми вибульками потопаючого й клекотом підстаркуватого чорногуза – це прапорщик. Я не озираюсь. Вже й від вогнища освіти помітили, що прибув до них, хоча й неозброєний, але справжнісінький військовий підрозділ: з’являються на шкільному ґанку спочатку діти, а затим і дорослі постаті – мабуть у школі саме перерва.
Виходять і виходять з відчинених дверей школярі, невпинно наближається ззаду засапане журавлине клекотіння... Я не озираюсь, я вишукую на присінку її. Нарешті! – Впізнаю картате, єдине либонь у гардеробі, пальтечко. Спершу вона стоїть з усіма, та ось... Упізнала! Збігає зі східців, робить кілька нерішучих кроків мені назустріч, озирається. Її гукнув отой невисокий череватенький чоловічок у темному костюмі з краваткою. Мабуть директор. Вона кидає йому кілька слів і знову йде. Ось вона вже майже біжить. З ґанку скочується директор та, злегка накульгуючи, кидається навздогін. Аякже, педагогічний колектив мусить знати, що відбувається!
Я теж біжу. Позад неї квапиться, накульгуючи все помітніше, директор, позаду мене все ближчає й ближчає тяжке, з присвистом і повискуванням, дихання та якесь, уже зовсім ні на що не схоже, схропування. Сліпучо сяє в променях випраного ранкового сонця сніг... Так незвично...
– На! – простягаю їй хрестика. – В кабіні найшов, під килимком.
– Боже!
– Що тут відбувається? – це директор. – Ларисо Андріївно, я хотів би знати...
А ось, відстав усього на два-три кроки, й прапорщик; боковим зором вловлюю його здійняту догори, широко розчепірену п‘ятірню, яка ось-ось досягне моєї голови й, безперечно, вмить розчавучить її, мов куряче яйце.
– Познайомтеся! – звертаючись до директора (прапорщикова долоня завмирає), киваю врятованою головою в бік командира, – це прапорщик Писанко. Ми сьогодні відбуваємо, ось заїхали попрощатися з дітьми, майбутніми захисниками Вітчизни!
– О! – не знає, що відповісти на таке директор. Утім швидко оговтується, вправно ловить завмерлу прапорщикову долоню й енергійно заходиться її трясти. – О, то звісно, це для учнів нашої школи... з огляду на патріотичне виховання...
На нещасного Писанка страшно глянути: без шапки, зіжмакана шинеля встреленим вовком сіріє на снігу кроках у двадцяти позаду, кітель розстебнутий, з грудей рветься гіркий хрип загнаного огира, квасолини-очиці ось-ось бризнуть крівцею. Та що мені прапорщик – надивлюся ще, повертаюсь до неї: притисла кулачка з хрестиком до грудей... Мені так кортить розгледіти вираз її очей, що в них? Якщо навіть і не любов, не пристрасть, то може... може там надія, обіцянка, просто жалість до мене, безкебетного, пропащого?..
Ні, хрестика я повертав не для того, щоб вижебрати заплату, нащо мені якась нікчемна заплата? Не винагорода мені потрібна – повів, сяйність, глибінь... Її повів, її сяйність... Ні, ніякого біса я не забув, і не забуду, і не вигризу з серця й нічого себе дурити. І не задля хрестика я повертався, хрестик – то лише зачіпка, і „Ява” – лише зачіпка; я повернувся, аби знов її побачити, сказати слово, зазирнути у вічі, а раптом там... Я й іще повертатимусь, ще зазиратиму, і знов ждатиму...
Сонце. Незвично яскраве для цієї воложистої місцини сонце сліпить і мені нічого не видно в її таких знайомих, таких огрійливих колись очах. Ось і прапорщик Писанко вивільняє вже з директорових рук свою здуту долоню, ось повертається до мене, ось позад нього, бачу (а скорше – чую): суне до нас, навпрошки, снігом, верблюдопідхожа Юсуфова персона, ось і директор уже, здається, тямкує, що тут не ті метелики...
Ну скажи ж, ну скажи хоч щось! Ну пообіцяй, що можливо, що колись... Не тепер, а колись, пізніше. Збреши, просто збреши! Залиш хоч промінчик цього незміренного всесвіту світла, який обернеться зараз для мене на ніч! Ну скажи, ну хіба тобі важко?
Але вона мовчить. Притисла кулачок із хрестиком до грудей, поруч директор... мовчить. І я нічого не можу прочитати в її очах.
А прапорщик Писанко вивищується вже наді мною мало не на півнеба, насувається наче дивом уцілілий, червонопикий, із ручиською-хоботом, мамонт... І всього кілька скоків залишилося Юсуфові...
Оце нормально, оце звично... Якась доісторична тінь... і доісторичний холод... і ніякого сонця... І ніякої любові... Тільки мжа... Тільки вітер – яке в біса сонце! Нема нічого... Й не було... То привиділось...
Там, де немає сонця,
Тануть примари-тіні,
Тихо, як ніч, конають
В вишуканім знебарв’ї.
Там, де нема нічого,
Виникла дивна крихта,
Крапля вродилась раптом
З прілого листя суму.
Виринула із вітру,
Що то на темних шибах
Все вітражі виводить,
Плаче холодним пензлем.
Виринула й опала,
І пропекла долоню,
І протяла до зойку,
І пройняла до смерті.
І зазирнула в очі,
Наче спалила спогад,
Й тихо, як ніч, розтала
В вишуканім знебарв’ї.
Вітер дощем виводить
Щось на холодних шибах,
Студить навскіс у скроню
Там, де немає сонця...
