Ми бачились, а вишні ще не цвіли, лише вкривалися пуп'янками і мерехтіли зеленим. Я думала - як хочеться засинати на твоїх грудях, і вмирати, і слухати, як ти дихаєш, моя найніжніша, найрідніша і найчужіша зозуле. Але знав би ти тільки, як мені боляче без тебе.
Як мені далі жити і дихати? У шафі після зими пахне пилом. Як подолати власний страх, знайти себе, і що робити самотній, покинутій закоханій дівчині у холодному весняному місті? Як почуватися нікому не потрібною? Навіть собі? У якому з напрямків втомлено і авітамінозно просуватися? Над ліжком - список того, що планується зробити найближчим часом. Я викреслила звідти його. Його вже там нема. Нема його фотографії. Нема його любові. Нема його зовсім. Зовсім його нема.
Кожен день мовчання - ще один день ненависті до когось, кого я колись дуже любила. Я тебе ненавиджу. Я знаю, що ми ніколи-ніколи більше не будемо зустрічатись - фізично не відчуваю більше тяжіння. Ще під час зустрічі мені було зовсім байдуже, не хотілось тебе ні обіймати, ні цілувати, навіть коли ти тримав мою руку. Але я думала, що це через твоє ставлення. що варто тобі бути приязним, ввічливим, ніжним як колись...
І ніколи більше не будемо дружити.
Бо я справді тебе ненавиджу. Жоден хлопець у моєму житті так зі мною не поводився.
Я не вірила, що колись близькі люди можуть відчувати один до одного щось подібне. Я не хочу розчаровуватись в тобі. Іноді сподіваюсь все ще отримати лист, в якому ти мені все поясниш, обґрунтуєш свою поведінку і я знову повірю, що мій минулий коханий - ввічливий, уважний, благородний, і ти так поводився лише тому, що дуже вразливий і сором'язливий.
Мені не дивно, що твоя колишня дівчина почала зустрічатись з твоїм другом. Мабуть вона також за чотири роки тебе зненавиділа і хотіла тобі якнайболячіше помститись.
Мені навіть дивно, як я могла тебе любити.
Тіш себе думкою, що тебе хтось любитиме за те, як добре ти до себе ставишся.
