От лечу собі, лечу уві сні і думаю: ой, не на цвинтар, ой, тільки б не на цвинтар, ой, ради всього святого, не на цвинтар. І, звичайно ж, я лечу на цвинтар – як завжди… до тьоті валі, до якої мене ось уже вісімнадцятий сон як заносить. Я просто дуже сильно боюся, що мене колись занесе на чиюсь іншу могилу: а раптом там мрець якийсь... злобний? моя ж тьотя валя - не така, це вже точно, і тут річ не лише в тому, що на її пам*ятнику написано, якою чудовою вона була мамою, бабусею, жінкою, сестрою, двоюрідною сестрою, троюрідною сестрою, інженером-програмістом і прихожанкою якоїсь церкви… святого добра, чи, може, доброї святості – не пам*ятаю.
Ви б ото знали, як усміхається тьотіваліна фотка, коли побачить мене...так усміхається, що видно оці, знаєте, зморшки біля очей - і починає мені розповідати, як правильно вирішувати задачки з математики, мити посуд, чистити вуха і за вухами, варити кашу, плюватися паперовими кульками на портрет тараса шевченка і…пекти маковий струдель. «Значить, анька, береш обичну синю ручку за сорок копійок, виймаєш із неї стержень, а потом запихаєш туди пожовані кусочки бумаги – і дєрзай! - каже мені тьотя валя і весело підморгує лівим оком. Мила, добра стара жінка, вона кожного сну розповідає мені одне й те саме. І так виходить, що завжди десь між кінцем шевченка і початком струделя я засинаю уві сні, і мені сниться, що мені сниться, шо я лечу до цвинтаря...ну і, звичайно ж, прилітаю до тьоті валі, яка би так хотіла мене обійняти, та ось не може ніяк вилізти зі своєї фотографії. І в тому сні вона розкаже мені про те, шо кожної суботи вранці вона стає маленькою дівчинкою, такою, як я, і ми з нею граємося в піонербол, і валька завжди ловить м*яч частіше, ніж я, бо в мене сильно косить ліве око, аж на 15 градусів. А вдень ми з нею граємося в ляльки, і мені завжди так шкода своєї тонконогої красуні джесіки, бо вальчин ванька-встанька зовсім їй не до пари: товстий такий, нерозчесаний, та ще й ходити нормально не вміє.
валька – моя найкраща подружка, вона навіть подарувала мені свій старий тамагочі. В тому тамагочі нема однієї кнопки, але звірів там – штук десять. І леви, і динозаври, і собаки. Ото доглядаєш собі за тими звірями на уроках математики, а вчителька тобі навіть нічого й не каже – все одно ж ти (завдяки тьоті валі) вирішуєш задачки краще від усіх. Якось валька пригостила мене аж двома морозивами, і я розказала про це мамі: ну типу – бачиш, мамо, яка в мене класна подружка! А мама закатила мені істерику і сказала, щоб я негайно віддала вальці гроші за те морозиво: типу як так можна, в україні криза, а я подругу об*їдаю, як мені не стидно. Я, звичайно, віддала вальці ті вісімдесят копійок, але вона мені за них купила ще два морозива. Що я, винна, мамо, що валька в мене така щедра?
Ми з валькою вчимося в різних школах – вона в дев*ятій, а я – в третій. Я дуже сумую за валькою всі ті шість уроків, які я просиджую за однією партою з льошою. льоша – він якийсь дивний, він б*є мене ногами, обзивається на мене дурою і заганяє в хлопчачий туалет. Але одного разу, коли ніхто не бачив, він загнав мене в куток і поцілував. валька каже, що льоша в мене влюбився, але я їй не вірю. «Як у мене, таку страшну, можна влюбитися?» - думаю я постійно. Я колись навіть питала про це в тьоті валі, але мій сон не дозволяє їй говорити зі мною про щось, окрім математики, посуду, вух, каші, шевченка і струделя.
Скоро день народження у моєї вальки, і я знаю, що вона обожнює макові струделі. А тьотя валя не сниться мені вже третій рік, і вона так і не встигла мені розказати, як того струделя пекти.
