На всю Верхнянку, та що я говорю на всю Верхнянку?.. Мабуть на всю Мараморощину не знайдеш таких порядних, чесних та богобоязливих газдів, як Іван Чіріпкало та Ілько Цвірінькало. Одним словом – газди та й годі!
В неділю в церкві любо дивитиcя на них. Дивишся та не надивишся, а на серці так весело, що аж... А повертаючись додому з церкви, тобі стає тепло на душі, що ти народився в селі, в якому живуть такі порядні газди, як Іван Чіріпкало та Ілько Цвірінькало. А вже коли тобі випала несподівана честь, десь захованому поза тином, прислухатися до їхньої газдівської розмови, то можеш уважати себе одним з найщасливіших людей села. Ну й розмовчка у них – масненька, маснісінька, як каша з салом.
Буває, весняним ранком Іван Чіріпкало йде з граблями на плечах у поле, а тут йому перетинає дорогу з порожнім відром, йдучи по воду до криниці, Ілько Цвірінькало.
«А перетяв би тобі Господь дух, з помийняком паршивим! Ну і знайшов собі таки переді мною перейти вулицю з порожнім відром. Тепер мені не буде йти добре цілісінький день, йшло би му черево з рабровом остатнім!» – проклинає в думці Іван Чіріпкало, низько кланяючись Ільку Цвірінькалу:
– Добренького вам здоров’їчка, газдо!
«Дивись, як рано несе його нечисте у поле, у всьому хоче випередити мене, несли би го п’ятами навперед!» – завидує Цвірінькало, чемно відкланюючись:
– Дайбожечку і вам здоров’їчка та щасливенької днинки, газдо! А куди це ви так ранесенько?
«Завидує бітанґа, нехай завидує, хай пукне зі заздрощів, як кліщ, бо куда йому рівнятися зі мною!..» – радіє Чіріпкало і відповідає:
– Та ади, на Кременище чистити, бо лазочок, слава Господочку святенькому, як полониночка, сінокоси вже за поріжком, а чистити мені ще треба й на Підпогір’ю, та в Кривому Лазу, про Стижерет вже й не згадую, бо волосся дибом стає з перестраху, що не вспію. А тут ще й оранічко наступає, нивочки орати треба на Переході та на Зарінку.
«Хвали мене, роте, бо тя годую. Та хіба я не знаю скільки в нього лазів та нив!.. Ой знаю, добре знаю... і то знаю як він їх придбав: Кременище від старого Зозуляка за корчагу горівки, Підпогір’я, Кривий Лаз та Стижерет від Онтіїхи у спадщину отримав – дотримав бабу ще ні цілих два роки і померла, може й сам її... І ниви теж за ніщо від волохуцників купив. Та ж такого помийняка та шахрая, як він, не знайдеш на все село» – подумав Цвірінькало і до Чіріпкала:
– Ой, хоч не напоминайте, бо і в мене стільки землички, добре, що волики молоденькі та дуженькі, а то до літечка б не виорав всі нивоньки, бо всі вони широчесенькі та довгесенькі, як у нотариша Чіча.
«Мав б ти широченьких та довгеньких нивочок Лайдаку, як би був не дав за тебе Ялинюк свою глуху та горбату Варвару. Дивись, як гордо теше! Ніби з газдівського коліна, а дід його з торбою попід хатами жебрачив. Чорт би тото забрав з такими газдами!..» – міркував Чіріпкало і лагідно до Цвірінькала:
– Що ж нам робити, газдо?.. Земличку треба доглядати, як зіницю ока, інакше ніякої хосночки з неї не буде!
– Ой, треба, газдо, треба! – відповідає Цвірінькало.
– Ну, всього добренького вам бажаю, газдо, – здоров’їчка, щастічка і силоньки, щоб земличку змогли обробити!
– І вам так само, газдо, щасливої днинки і всього найдобренького! – чемно відкланюється Цвірінькало.
І так собі побалакавши, порозмовлявши по-християнськи, розійдуться кожен в свій бік, а тобі на душі весело-веселенько, бо, що ж не говори, не кожен щастить день почути такої милої газдівської розмови.
