Присутні чекали початку зустрічі. Перемовлялися, стиха віталися зі знайомими - до презентації залишалося всього кілька хвилин. Аж ось з’явився він. Безстрашний мандрівник, що наважився відвідати таку глуху місцину, про яку звичайні туристи й не чули.
Усіх захопила розповідь сміливця. А він умів причарувати аудиторію:
“Я гадав, що мені гаплик! Уявіть собі таке: ви застрягли у темному лазі, котрий звужується! Повернутись уже не можете, треба рухатись уперед. І ви звиваєтеся у тунелі, який вібрує, час від часу судомно стискається, намагаючись вас роздушити.
Витримати важко, проте то - лише початок. Ледь живий вивалююся назовні… І! Нічого не бачу, нічого не чую... Холодно, страшно! Відчуваю присутність поруч якихось великих істот. Моторошно, аж млоїть. Починається паніка: я - малий слизький хробак, загублений у чужому середовищі! Безпорадний сліпий та глухий шматок плоті...
У голові вибухає розпачлива думка про те, чи вартувало переживати таке страхіття? Навіщо я сюди припхався?! Істерика, одним словом. У твоє крихітне тільце вперше вдирається чуже, пекуче повітря – то шок, услід за болісним ковтком нестримно ридаєш і кричиш. Врешті-решт, зусиллям волі змушую себе заспокоїтися. Кажу собі: «Ану ж бо тримайся, не розкисай!» Бо знаю, що попереду буде гірше. Підбадьорюю себе тим, що кордон я перейшов. Уже не абищо! Але не треба розм’якати, це ж тільки перший етап.
А от другий… Справжній жах. У геть безпорадному стані я провів чимало часу… Поволі до мене повернулися зір і слух, та немічність нікуди не поділася.
Ти повинен вижити у негостинному світі, де буває дуже зимно. Білі кристалики прилітають зверху. Досить побути трохи поза житлом назовні – все! Тулубові, в який ти потрапив, кінець! І надаремне ти подолав на початку подорожі той тунель, в якому клаустрофобія – це божевілля, що з’їдає твою душу. Проте перше випробування було хоча би коротким, а тепер доведеться довго-довго терпіти власну безпомічність перед усіма зовнішніми обставинами. Як вдається пережити таке? Ну... Про тебе піклується інша душа, вона також в тілі, тільки значно більшому і не настільки немічному. Їх аборигени називають дорослими.
А потім, коли ти помалу навчаєшся володіти своїм незграбним тулубом… Ви, мабуть, зараз осудливо й гидливо сіпнетеся, але довелося… ну щоб продовжити свою мандрівку… Розумієте... тут або я, або мене. Отож… треба споживати… живих. Тіло вимагає їжі… Інакше не можна. Я був змушений їсти… організми різних істот.”
Перед ошелешеними слухачами розгорталися неймовірні описи чужинського дикунства, первісні жахи шкірили ікла із привезених мандрівником свідчень. Затамувавши подих, присутні всотували у себе розповідь про пригоди відчайдуха.
Він розказував про те, що тубільці часом загортаються у хутра, пошиті з місцевих тварин. Якась невинна душа несміло запитала: “А ці звірі... Їх стрижуть, мабуть?..” Коли прозвучала відповідь мандрівника: “Ні... Тварин вирощують, забивають, знімають їхні шкури та шиють такі спеціальні чохли для власних тіл”, - зала заніміла від жаху. У цій мовчанці були і огида, і жаль. Більшість думала: “Вар’ят! І він добровільно зважився на таке… Я б - нізащо!”
Згодом на відомого дослідника, який не злякався і побував на екскурсії у суворому світі первісних створінь, котрі живуть закутими у тілесні оболонки, посипалися запитання.
Ніхто з присутніх не помітив, що мандрівник радо би вшився звідсіля від їхніх захвату та змішаного з дрібкою огиди співчуття. Проте досвідчений турист мужньо відбув презентацію до останнього гостя.
Щойно все закінчилося, як немилосердна пам’ять витягла обтяжливі спогади на поверхню свідомості мандрівника. І не вистачило у нього сил, аби відігнати привидів останньої подорожі. Укотре він прокляв той день, коли зважився на екскурсію цією мало вивченою планетою.
Завжди шукав гострих вражень. Описував їх і вони розходилися світами багатотисячними накладами. Перший бестселер «Щоденник Мрії», другий - «Мандри Пупом Всесвіту», та пішло-поїхало. От і зараз шанувальники із нетерпінням запитували, коли очікувати звіту про цю подорож. Він мало не зламався та не видихнув: «Ніколи…» Але ні, опанував свій відчай та надміру бадьоро збреха… повідомив, що невдовзі.
Менеджер «Галактичних мандрів» згідно процедури, однакової у всіх турагенствах, попереджав його про невелику, та все ж імовірність зараження... Розповів, що щеплення нема. Як же він сказав?.. А-а-а… «Від цього вакцини не існує». Мандрівник тоді знехтував пересторогою, вважаючи, що менеджер перебільшує небезпеку, та й хоче заробити більше, бо, як альтернативний варіант, запропонував значно дорожчу екскурсію на Дарбілон… Ех! То на кого тепер нарікати?..
Рідкісна недуга у такій глушині чигала на нього, на мандрівника, котрий навіть із Найгеельді з його душогубами, що висмоктують вітальну силу, повернувся неушкодженим... Ота невелика планетка без назви (лише з номером), яку він відвідав – одна із небагатьох, де можна підхопити цю небезпечну заразу. І йому не пощастило. Таки ж захворів!
Ніякі техніки корекції душі не допомогли. Найкращі спеціалісти теж не подужали здолати болячку, хоча запевняли, що, як правило, вона лікується. Нехай довго, нехай рецидиви мордують ще якийсь час, але можна одужати. На консиліумі ескулапи розмірковували, що найчастіше душі атакують різні типи вірусу, які загалом характеризуються схожими симптомами. Та, навіть якщо й не лікувати, усі прояви хвороби минають згодом.
І лиш один, із поетичною назвою «Вогонь душі», призводить до незворотних змін особистості. Іноді й до загибелі. Світила медицини, котрі оглядали його, погоджувалися в одному: «Вогонь душі» - надзвичайно рідко трапляється, але визначити, чи у хворого саме він, на ранніх етапах недуги неможливо.
Чи він підчепив власне цей різновид, мандрівник не знав. Але передчуття, що ніколи його не підводило і завжди рятувало у незліченних небезпечних подорожах, зараз просто горлало: кінець! Це він, він – «Вогонь душі»! Розум намагався заперечувати, але пам’ять знову і знову повертала його у минулу подорож:
- Любо!!! Любочко! Не йди, як же я без тебе?! – кричав у розпачі, потім падав на коліна, чіплявся за поділ сукні худий розпатланий молодик.
- Дістав! Ану відпусти, козел! – вродлива білявка гидливо хвицьнула його ногою, - Та ти не чоловік, а якесь… якесь чмо! Мар-ма-ля-да! – ще й презирливо проскандувала останнє слово по складах, просто у нещасне обличчя бідолахи.
- Я люблю тебе! Не кидай мене… - раптом захлипав, заскавулів, згорнувшись на підлозі калачиком.
- Ти би себе бачив! Шмата, а не мужик! Вірші в голові, літаєш у хмарах! Та нащо мені твої вірші?! Пушкін, блін! А їсти що?! Га?! Я пашу, як коняка, а він строчить! Та Ігор за тиждень має з базару більше, ніж ти за рік за свою базгранину!
«Пішла… До нього… до цього гада… Машина в нього. І будинок за містом. Бізнесюк! Падло!» - Олеся аж підкинуло від огидної картини, що йому привиділася. Той здоровило загрібає Любу й впивається масними губищами в її шию. Господи… На ніжній білій шкірі коханої безсоромно жарів той слід від чужого мерзенного писка! Немов клеймо, котре ставлять, як печатку власності, на худобі! Як вона дозволила?! Сука!!!
В потьмареному люттю мозкові хирлявого молодика яскраво спалахує образ. Ще пацаном колись знайшов ту рушницю. І хто його знає, чия то забавка лежала у стодолі діда Северина? Може й старого… Діда поховали, а родичі з міста віддали сарайчик сусідці у користування в подяку за те, що нагледить за хатою.
Бабуся й задала тоді роботу Олесеві, котрий влітку прибув до неї на канікули, звільнити від мотлоху дідову стодолу. Енергійна бабця планувала хлівець заселити поросятами, ніби мало їй було корови та індиків з курми. Хлопець взявся хвацько розчищати міні-подобу авгієвих стаєн, але два дні збігло, поки майже впорався XPAGE. Аж тут надибав ґвера. Обріз був у доброму стані. Наче немовля пелюшками, дбайливо вкутаний шматтям. Ще й набої у коробці поряд знайшлися. Він нікому не розповів про свою знахідку. Переховав надійніше. Вночі тихцем переніс у дупло груші, що росла в кутку їхнього подвір’я.
У дитинстві дорога до бабусі видавалася Олесеві страшенно довгою. Автобусом до вокзалу, потім електричкою, далі до села пішки шість кілометрів з гаком, або, як трапиться, то колгоспна вантажівка підвезе. А ще й човгати однією довжелезною вулицею – центральною та єдиною - ген-ген до хати бабусеньки.
Зараз він і незчувся, як опинився на рідному подвір’ї. Шляху сюди наче й не було, увесь час лише маячив перед очима ґвер: дуло, цівка, відполірований до блиску приклад, гачок курка.
Бур’яни стояли зеленою стіною, стара хата сиротливо сліпала чорними вікнами – над усім, таким занедбаним, висіла тиша пустки. Олесь знав, що давно повмирали старенькі сусіди, останньою на той світ пішла з їхнього кутка села якраз його бабусенька.
Гілляста груша бовваніла в сутінках розтріпаним привидом. В дуплі ховалася ретельно вкутана і цілком реальна смерть.
Щойно витягнув згорток, випорпав і побачив наживо обріза, як ця картинка – рушниця - згасла. Перед очима на зміну образові вкороченої фузеї постала окремішнім кадром із кінострічки інша світлина: Люба лежить до нього спиною на ліжку. Гола-голісінька, гарна-прегарна... Тоді бузувірила немилосердна спека, і навіть уночі термометр уперто показував більше тридцяти. Ковдра сповзла на долівку, та Люба спала міцно, бо не замерзла ві сні. Аби він був художником, то намалював би тоді її. Але він – поет. Дивився на Любу, а слова складалися у Пісню Пісень:
Всі твої іпостасі хворіють. І невиліковно.
Богинею з піни бажань ведеш мене в море пристрасті.
Кішкою пазуристою кидаєшся, коли доля до нас хижо щириться.
Чарівницею сиплеш у став буденності зорі ніжності. Моєю втіхою -
Натуральною білявкою розвішуєш гірлянди безпричинного сміху.
Жінкою тихою увечері церуєш мого подертого на грудях светра -
Зашиваєш вхід для самотності, аби не заповзла вона у моє серце.
Всі твої іпостасі, кохана, хворіють любов’ю.
Цей хвилюючий вигин її дивовижно прекрасного тіла так і стримів перед його внутрішнім зором, коли Олесь повертався зо села в місто, викликав таксі, їхав уночі до будинку, розраховувався з таксистом, заштовхував набій, перелазив через цегляний високий паркан, стріляв у вівчарку, знову заряджав обріз, зосереджено та спокійно бабахнув у яскраво освітлений прямокутник дверей, в якому з’явився масивний чоловічий силует, ще гнав одного патрона у рушницю, переступав через непорушну брилу тіла на порозі, шукав її, методично відчиняв шафи, зазирав під ліжка, а знайшов у ванні на другому поверсі. Навушники на голові, піна.
Лише тоді ця неймовірно щаслива фотокартка Люби – сплячої красуні згасла і Олесь побачив перелякані очі коханої. Розвернув обріз до своєї голови та натис курок.
«Вітаємо Вас! Дякуємо, що обрали туристичну компанію «Галактичні мандри»! Сподіваємося, що ця подорож була приємною, повною нових вражень і ви ще неодноразово звернетеся до нас! Ми зробимо все можливе, щоб…»
«От заткнувся би ти, га?!» - мандрівник, котрий щойно випав із жахливої подорожі, скориставшись таким мерзенним способом, змусив умовкнути туристичного менеджера, що очманіло притих від неочікуваної агресивності клієнта.
Та що ж це таке?.. Боліло в грудях, пекло під ребрами! Але ж нема ніяких ребер! Все закінчилося! Тоді чому так гостро дошкуляє голка в серці? Серці?.. Отямся! Яке серце? Це там, на тій клятій планеті у тебе було серце, ребра, тіло врешті-решт, а зараз ти – вільна душа. І нема жодних органів, на щастя. Не допомогло. Однаково боліло, хоч вмовляв себе, що так не буває, це просто… гм, не вельми вдала екскурсія, але вона щойно залишилася у минулому. Спробував заспокоїтися, задурював себе вмовляннями, що все минеться, все буде гаразд. Проте що далі, то менше вагань залишалося: щось пішло не так. Не так, як завжди.
Минуло чимало часу, поки лікарі встановили діагноз. Мандрівник відчував, що вони марно заспокоюють його казочками, буцім більшість різновидів хвороби виліковна. Болячка вперто не вгавала. Він невимовно тужив за тою дивною істотою з плоті й крові, не міг спекатися бажання повернутися туди, на кляту планету. Хвороба помалу доводила його до межі, за якою починається божевілля… Розважливість не діяла, хай як мандрівник не переконував себе, що нема куди повертатися, він не знайде Любу… Та й не варте те недорозвинене створіння нічого іншого, окрім жалю. Адже вона - примітивна істота. Обділена. Не здатна відчути красу… І стогнав, скаженіючи від розпачу… Красу?.. Яке ж це недорозвинене, примітивне, обділене створіння прекрасне!.. Тут же всі розумні аргументи розсипалися, згорали вмить і дощенту.
Недуга висмоктувала сили… Він вже розумів, що це «Вогонь душі». І не знав, скільки ще витримає. Гарячково кликав на допомогу здоровий глузд, логіку, та, водночас, глибше і глибше заплутувався у минулому, слабнув у павутині спогадів про доторки, кипіння у жилах та шум крові у вухах, шалену ніжність від запаморочливого аромату її волосся. Що далі, то рідше траплялися рятувальні кола думок, котрі на мить висмикували мандрівника з пекельного моря, в якому він тонув: «Як же тубільці називають це?.. Оту страхітливу хворобу… дивно якось… а-а-а… Справжнє кохання…».
