Я не можу повірити, що завершилося, думаю - ще напише, колись ще напише. Колись. Тільки щоб дожити до того колись - а до того колись ще треба дожити. Можливо сьогодні він - підстрижене, обідране, невиспане - а може і не він - і погляд впав на мене цікавий - чи то я, і мало жива від любові - хотілося вийняти його з того тролейбуса - тільки б то був він - і поцілувати на снігу, воно б пручалося, виривалося, поламало б всі нігті і повивихало б пальці - хто кому більше завдав болю, хто кого сильніше образив, я думаю, що він мене, що він мені більше болю завдав, але це я так думаю, і можу помилятись. І чого б то йому сідати в тролейбус біля університету? Може і не він. А якщо він, то йому такому втомленому і перемерзлому ніколи не вистачить сміливості зі мною помиритися. А якщо то він - я відвернулась, він не привітався. А якщо не він, і йому до сліз і до мене байдуже. А якщо я дістала його своїми перепадами настрою і взагалі дістала, і йому просто хотілось помиритись, щоб я не тримала зла, щоб бути в добрих стосунках з усіма. І зі мною.
Хоч раз, хоч один поцілунок, один єдиний поцілунок. Хоч ще раз, боляче і назавжди, одна єдина есемеска, щоб написав, що не має ніякої дівчиним і що скучив. Щоб все простив і все забув, і щоб написав. Я люблю тебе, дурна, байдужа недовірлива істота, я тебе до смерті люблю, у мене є така шалена потреба любити і така шалена потреба щоб любили мене. Але не можливо, щоб любив мене хтось, кого люблю я. Неможливо, не реально, це закон, що найпалкіші почуття завжди залишаються невзаємними. Невже ти не розумієш, як безмежно я тебе люблю. Дурна, зла, зрадлива істота.
