Іван втікав. Баварський університет лишився далеко позаду. Сіре кашемірове пальто тихо шурхало по нозі. Іноді він зупинявся, але лише для того, щоб послухати довколишність. Якщо все було тихо і далечінь не обіцяла жандармів в уніформах, то Іван ішов далі. Якщо ж хтось наближався, він ховався в заростях плюща і осичняка. Це вже третій день він отак іде – тиняється, потрібний лише самому собі. Це вже 72 години він нічого не їсть, а п’є лише забруднену і протухлу воду. Івану тільки 17, та він знає тонкощі життя більше за 50-річного чоловіка. Доля зле пожартувала з ним. Тепер, коли йому немає чого втрачати, може спокійно згадати події трирічної давності.
- Я хочу, щоб ти, мій хлопчику, виріс справжнім мужчиною! – писклявим голосом кричить на 14-річного Івана тітка Лілі.
- А Ви не запитали, чи хочу цього я? – з твердим наміром у голосі запитує Іван.
Тітка таки віддала його у той триклятий Баварський університет. Жандармерія добряче улещувала Лілі і таки отримала своє. На той час цей університет мав найстрогіші правила в Європі. Ніхто не хотів там навчатися, але заставляли лише тих, хто добряче провинився. Іван нічого не скоїв. Виявилось, що його батько заборгував велику суму полковнику жандармерії, а тітка, щоб не віддавати борг, вирядила свого племінника у Баварію на навчання. Вихідці з цього закладу уміли достойно поводитися в житті. Але Івана не можна було змінити. Тепер він ішов у Потсдам. Домовився з Анкелем – другом-одногрупником, який був сином ректора університету, про втечу. А там, у Потсдамі, на головній площі за старим будинком, куди ніхто не ходить, його чекає сріблястий ролс-ройс . Анкель випросив його у батька. Тепер він одвезе Івана в Краків. Там уже його не знайдуть баварці-університетники. Двічі хлопець тікав із закладу, а його ловили і били різками до кривавого місива на спині. Руки не чіпали, щоб міг писати. А Іван не мав батьків. Все, що він знав про тата з мамою – їх імена Роберт і Жанетт, вони загинули в авіакатастрофі. Його виховувала тітка Лілі. Але дивно, хлопець мав українське ім’я і таку ж зовнішність. В універі на нього спочатку тикали пальцями і насміхалися: «Німець з українським обличчям!».
Зупинивши поштовий диліжанс, Іван через 8 днів прибув у Потсдам. Опівдні зійшов на головній площі. Пішов до старого будинку. Оглянувся. Ніхто тут не знав його і він не знав нікого. Підійшов до південної сторони облупленого і пошарпаного дому і… побачив. Збулася його мрія. В голові стрибало: «Невже вдалось втекти?! Невже вдалось втекти?!». Швидко побіг до машини, кинувши на дорозі речі. Відкрив перші дверцята і… побачив жандарма з універу. Анкель зрадив. Іван раніше знав, що за третю втечу «нагороджують» тортурами. Тому почав втікати. Жандарм швидко, мов кішка, скочив на ноги, зітхнув, бо лише виконував наказ полковника, звів курок револьвера і вистрілив.
Іван упав. Баварський університет лишився далеко позаду. І тільки сріблястий ролс-ройс самотньо стояв і бачив Іванову далечінь.
