На мене покладено до біса важливе та відповідальне завдання: живим і неушкодженим доставити начфіна до кожного з решти трьох взводів нашої роти, аби він видав особовому складові зарплатню. Ну й вернутися без пригод назад. Оскільки всі чотири наших підрозділи розкидано мало не по всьому Михайловському району, це завдання на цілий день. Рушаємо.
Возити начфіна – робота-мрія. Сміхотун і баляндрасник він впродовж усієї подорожі розвеселяє мене нескінченними армійськими, й не лише, анекдотами, чи правдивими, чи вимудруваними байками про колег-офіцерів, а то горлає українські народні пісні, яких знає безліч, причому такі їх видозміни, що аж вуха від тих словес в’януть! Розважаємося, словом.
А розвага мені якраз до речі. Після нічної покари шпигає під боком, варто лиш поворухнути рукою, нидіє щелепа, тупо болить голова. Воно, власне, дрібниця, бо ж я справжній не тут, а там, біля неї; мені аби ТАМ не боліло – решту витримаю, а однаково ж нормально, коли тебе розважає, розважаючись сам, офіцер. І болить наче вже не так. Слухаю начфінові ляси, думаю про Ларису, милуюсь краєвидом.
Якось не помічав я досі краси навколишньої природи. Все мряковина, грязь. А сьогодні сонечко й берізки в насіяних доокіл іграшкових гайках наче вбралися на гуляння: білі, мовби вимиті стовбури, рясні сонячнолисті крони тихенько похитуються, наче журяться за чимось. За літом... Берези в цих краях скрізь: і праворуч і ліворуч – березова безбережність. Це ж десь тут неподалік народився Єсенін? Між гайків річечки, струмочки, болітця, все прегарне, строкате. От хати тільки в селах похмурі, це людина приносить у навколишню красу смуток, а сама земля чудова. Їхав би нею та їхав, милувався й милувався. І думав про Ларису. Це її край. Я вже й землю цю люблю, як Ларису.
– Біда з нашим замполітом, – не вгаває старший машини. – В нього, безкебетного, милоданочка – щодня листи відсилає. Кожнісінький день, уявляєш – о ненормальний! А це дивлюсь: никає, наче в багно тутешнє опущений. „На пошті, – питаю, – відмітився? – А він фізію верне: – Женщина, – каже, – то є найпіднесеніше й найчистіше творіння, але ж часами... яке воно буває відворотне... – аж тремтить, сердега, увесь. – Що, – питаю, – роги навісила?” А він лиш рукою махнув. Не офіцер – пацан, тьфу! Нічого, скоро збіжиться зі своєю зазнобою – з дня на день зриваємось! Чекаємо наказу сьогодні, або завтра. Все, можна сказати: відвоювались!
Обслизла холодна жаба оживає десь мені в животі. Відвоювались? А Лариса? Що, з Ларисою теж? А як... полишити все к бісу? Драпонути! До Лариси. Й палай воно все чортячим вогнем! Житиму з нею. Паспорт? А нафіга? Кому потрібен він у цьому закутні? Піду в колгосп, аби біля неї... Бо без неї не зможу. Раптом я виразно відчуваю, що не зможу без неї жити. Я здатен проіснувати день, лише знаючи, що ввечері піду до Лариси. А коли її не буде, тоді що?
У розташування повертаємось надвечір. Ряба мармиза Васі Чорного сяє ясніше, ніж його вічносяюча чуприна:
– Чув? Команда надійшла згортатись. За два дні виїзд.
Це кінець. Треба летіти до неї. Кинутися в обійми, вчепитись, уп’ястися... Аби назавжди. Аби ніхто не зміг роз’єднати. Аби щось вигадала, вирятувала. Вона зуміє. В неї вийде. В неї все вийде. Для мене. Якщо схоче... Так, якщо схоче... А коли ні? Тисяча – мільйон – стонадцять мільйонів дияволів, треба до неї! Будь-що!
Але прапорщик Писанко має стосовно мене інші плани. Його пухкий, наче сарделька, перст кілька разів поспіль згинається, підкликаючи мене до свого червоноликого господаря.
– Щас мотнемося в одне місце, – відчуваю могутній струмінь горілчаного чаду. – Тільки щоб нікому, поняв? Бо як узнаю, що прозвиздівся...
Хвилин за десять, залишивши сержантам якісь настанови, взводний вмощує тушу на сидіння і я рушаю.
– На Іваньки. Гальмонеш біля крайніх хат, – встигає віддати розпорядження командир і звично засинає.
Їду. Знов мжиця. Вітер, дощ і склоочисники спільно витворюють на вікнах автівки похмурі вітражі, дратливо лопотить під колесами незмінна калюка, фари вихоплюють із пізніх сутінків бліді стовбури всюдисущих беріз, але зараз вони знову видаються мені потворними, холодними, наче контури мерців. Чому я тут? Чому не з нею? А от якби взяти й кинутись на один із тих стовбурів? Благеньку кабінку розчавить, водієві зламає ногу, його покладуть у лікарню... і вона до мене приїздитиме, привозитиме ситро та мандарини, й ми триматимемось за руки, і в палаті буде тихо й пахнутиме ефіром...
На околиці села спиняюсь, прапорщик прокидається, щось невиразно харамаркає (від сну його розвезло ще дужче), гепається чобітьми в ґлей, важко суне до крайньої хати. Вертається, коли двигун устигає вже захолонути:
– Знать так, салага: зараз сюди дама підтягнеться, ти ж щоб нікому, поняв?
– Та поняв, поняв...
– Салаги дзьобані. Знаю я вас, вам би тільки з блядями замандавошеними по гнидниках різних тертися! Що вам до справжніх витончених почуттів, до справжньої романтики? Солдатня товстошкіра! А Володя Писанко має тонку, витончену душевну конституцію й уміє з дамами витончено... І вона... ти її побачиш, тільки щоб нікому! Ех Гайденко, така дєвушка! Світла, невинна, чиста наче сльоза! Ангеля! І це створіння, це витончене алегантне енгеля... тобто... елегантне ангеля погодилося щас... о... о щас... ощасливити старого солдата крихітною щади... щи де... дещицею... Ти не дивися, ти ще молодий, шмаркач, хоч і бігаєш... І щоб нікому!
Цієї миті відчиняються дверцята й до кабінки (прямісінько Писанкові на коліна) впурхує не хто інший, як нещодавня наша „бойова подруга”. А вона, так би мовити, в „цивільному” нічогенька: звабливе личко, загадкові очі, схожа таки на таємничу даму. Писанко зразу кидається обслинювати їй руки, пнеться цьомкнути, вона спершу віднікується, та ось він лізе десь уже ручиською їй під шубку, щось гарячково хавчить, вона хихотить і я знов чую її прозорий, дійсно ангельський, голос...
Їдемо в інший край села, до тутешньої лазні. Їдемо й Писанко, на диво, не спить! Біля мийні „голуб’ята” вилазять.
– Жди! – обдаровує мене короткою командою прапорщик і, вхопивши в оберемок Чебурашку, зникає за великими дощаними дверима освітленого зсередини приміщення.
Жду. Жду довго. Зиркаю на годинника: перша ночі, друга... А Лариса лежить зараз сама в холодній постелі й думає про мене; вона не знає, що за два дні я від’їжджаю, що нам залишилося було всього три ночі й що одну Писанко в нас украв. Паскудник, крашанка тхнулий! Відпустив би, сказав коли приїхати, я б змотався до неї. А що, може взяти та й ломонути собі на Огибалово? Що цей кнур мені вдіє? Ну заведе в кінобудку, подумаєш – витерплю! Не стане ж він хвалитися, за яких обставин я його кинув! А ми мали би ще одну ніч. Одну, наступної він би точно мене вже не пустив. В кінобудку б укинув, а не пустив. Зціпити зуби...
Дрімаю, скоцюрбившись на вузенькій сідушці, думаю про неї: От якби долинули раптом сюди якимось робом її слова: лишай свого „прапора” та мчи до мене, помчав би? Помчав. Якби сказала: вбий, убив би? Вбив. Довгі-предовгі роки страждає людина, або просто скніє в порожньому сірому знебарв’ї, аби колись, невідомо коли та невідомо, чи й узагалі, отримати ту летючу мить блаженства. І якщо ти доп’явся розкоші – тобі нічого більше не треба, правда ж? Це вже все. Край. Не всі цього досягають. Не всім таланить. Ну перепхнеться Попруга, чи Вася Чорний у запаскудженому, закіптюженому наметі з Чебурашкою й що, отримають блаженство? Чорта! Вони й близько не підступляться до того, що відкрилось мені. Мені пощастило. Й сам не втямлю чому. Це мабуть якась помилка. Малося пощастить іншому, та пощастило мені. Я розкошую в блаженстві донесхочу. Варто лиш увійти мені до її хати, варто лише торкнутися її, лише глянути зблизька. А тоді притиснути, а тоді роздягти... Сто тисяч знесамовитілих нечестивців – яка це насолода – роздягати Ларису! Хіба й інші відчувають таке з іншими жінками? Бути не може. Це тільки мені... Ось плече, ось шия, ось груди, ось я ховаю в них обличчя... труся, наче писком кошеня... цілую... Опускаюсь на коліна... Перед нею... Обіймаю ці незрівнянні стегна, злизую з них терпкуватий жіночий дух... А вона ж усе знає, все вгадує: кожне моє бажання, кожен порух! Оце найнеймовірніше! Ми наче одне. Чому „наче”? Ми й є одне. Єдина плоть, єдина жага, єдине почуття. Залиште мене з нею до скону й мені анічогісінько більше не треба! Залиште, ну хіба я так багато прошу!?
Зашкряботіло в дверцята. Відчиняю.
– Шо, зємєля, спиш? – щуплявий, невиразного віку (всі вони тут щупляві, всі невиразного віку) мужичок.
– Умгу...
– А твоєму не до спання – на всю баню реве, як ревун, м-да. Гарно я їм натопив – я грубником тут.
– Хай реве.
– Наша Люба така, з нею й колода зареве. Глиґасу буш?..
– Бу...
– Ну то давай, – мужичок проворно залазить до кабіни, – а то я знаю, як воно: „сундучару” на глядки возить – сам служив! Стакан є?
Натужно пхаю в шлунок смердючу бурячиху, зажовую кавалком безформного кислого глевтяка. Сидимо в мороці, гуторимо, цідимо нудотний „ґлиґас”. Окурок би сказав: ляпота! Мужичок поринає в спомини:
– М-да, зємєля, армія – це, я тобі скажу, школа жизні, м-да! Переоценка ценностєй! Армія таке може!.. От у нас був випадок: числився в роті армянчик один із нічним моченедєржанієм, і як його в армію взяли такого? Він і в санчасті лежав і по госпіталях – дарма. Медицина, казали, тут безсила! Шо з ним робить – ніхто не знав, думали вже на комісованіє подавать, м-да, а поки документи, те-се – в роту вернули. А в роті кому ж охота випари, понімаєш, аміак нюхать, то ми його за однісіньку ніч оздоровили, куди тій медицині! Питаєш як – елементарно! Вночі щокожні п’ятнадцять хвилин до армянчика підходив днювальний і будив того в туалет. І моченедєржанія наче не було, о! Він, правда, дезертирував потім, бідолаха. Аж у Єревані догнали... М-да, армія – це тобі, брат, сіла!
Сиджу, заплющивши очі, впіввуха слухаю теревені несподіваного співрозмовця, умгукаю вряди-годи, такаю й хмикаю. Зрештою добросердий гість іде, я знову сам. Плаваю в напівсні, від „ґлиґасу” легенько шелестить у голові... Лариса... Ні, це від неї мені паморочиться. Нехай...
У розташування повертаємось аж під ранок. Прапорщик лютий – щось там у нього з „ангелям” не склеїлось (а чого ревів?) Дорогою в мене летить зчеплення, ледве дотягую другою передачею.
– За день щоб зробив! – плюється Писанко. – Доповіси. Завтра огляд техніки! Фередо я тобі дам.
Береза навпроти КТП стоїть обважніла, посуплена, багатотонне віття невпинно тисне її донизу, здається, ось-ось вгрузне стовбуром у мочар аж по гілля. Нескінченним важким клоччям сиплеться мокрий сніг. Надокучливо липне до чобіт, до рук, до інструментів, лізе в вічі, пхається за комір. Щоб не качатися в баговинні, настягував якогось паліччя, лежу, відгвинчую гайки. Німіють задублі пальці, хукаю на них і кручу далі. Аби зняти важезну коробку передач, упираюся в неї ногами, обережно витягую зі шліців. Ломаччя грузне в мокравині, відчуваю крізь бушлат вологу. Паскудство! Підходять Гудумак, Зубарєв, Федя Самітов: співчувають, радять. Та робити однаково самому. Увечері з’ясовується, що в мене ні біса не вийшло – зчеплення „веде”, треба розбирати все наново. Писанко скаженіє – він намірявся ще сьогодні завантажити свої припаси:
– Поки не змантачиш – у казарму не приходь!
Що ж, немає лиха без добра: приречено вовтужусь під машиною, а коли зовсім поночіє – мию хутенько руки, позичаю в Окурка сухого бушлата й знайомими вже манівцями рушаю до Лариси.
