Рецензія на фільм «Штольня», Україна, 2006 р. Реж. Любомир Кобильчук.
Кажуть: перший млинець – завжди нанівець. От і ні, не завжди. І фільм «Штольня» - вітчизняний трилер 2006 р. випуску – цьому підтвердження. Як для першого українського трилеру – фільм дуже навіть. Щодо фільму як просто фільму – про це далі.
В принципі – я вважаю, що фільм вийшов. Історія Тома Сойєра і Беккі Тетчер, мабуть, надихатиме ще не одне покоління майстрів хорору. Інша річ –кіно дає явний крен в наші улюблені 80-і, коли знімалися класичні фільми жахів. Щоправда, коли знімаєш за канонами двадцятирічної давності – є сильний ризик нашинкувати вінегрету. І режисер таки його нашинкував, хоча вінегрет і вийшов смачний.
Найперше: «Штольня» - атмосферне кіно. Атмосфера загубленості, безвиході, страху, паніки на рівному місті і готовності одне одному вчепитися в горлянки чи тікати не озираючись (куди?) – вдалася з точністю до 1/25-ї. Тому фільм таки неслабо вантажить психіку, особливо якщо його дивитися в темний час доби із вимкненим світлом. Звісно, не страшно аж ніяк, але напружує. Друге: автору все-таки запраглося зробити класичний хорор. І лякає він глядача, як уже мовилося, в стилі 80-х: різка зміна кадру, часта тривожна музика, прискорення плівки в певних місцях… Словом, кіношний баян. Але атмосферу підтримує, тож нехай буде. Але спроби налякати тягнуть за собою проблеми з фактажем. Власне, лякати за задумом має сама штольня, це почуття відрізаності від світу, перебування під землею, в могилі. Режисеру цього видалося замало – відтак з’являються щурі, що вилазять з колодязя (хм…), хробаки в консервній банці часів війни (хм, хм… як то вони не поїли всієї тушонки за 60 років?) і – ну як же без цього? – фігура у чорному плащі з каптуром. Справний радянський ПКД з набоями – це вже явний «рояль у кущах» - адже від підземної сирості металеві предмети іржавіють удвічі швидше. Є й спроби жартувати – коли роботяга, заклавши вуха затичками, пиляє дерево, в той час як п’ятірка дружно волає з-під землі у вентиляцію «Допоможіть!» - це викликає посмішку, хоча гумор чорненький, як вуглина.
Тепер щодо героїв (нашого часу). Актори стараються (що видно), але не завжди у них виходить (що видно ще краще). З усіх персонажів найяскравіше виписаний Мальок – закомплексований окулярник, який по ходу дії виявляє свої приховані здібності і постає ледве не homo universale. Образ, звісно, клішований, але вже краще так. Бо решта групи – цілком банальні тинейджери, фактично жодного цікавого характеру. Неясно, чому Мальок піддавався такому пресингу – ну слабак, не може за себе постояти, але ж і герої наче не школярі, серед яких авторитет встановлює об’єм біцепса. Мальок-то якраз міг заробити авторитет своєю головою, але чомусь вважав за краще триматися в тіні. Професор у фільмі з’являється аж тричі, говорить усього кілька фраз і взагалі залишається «темною конячкою». Той, хто бував у археологічних експедиціях, знає, що ніякий професор не поїде на розкоп сам-один з п’ятьма підлітками. Смерті у штольні також якісь надто екзотичні. Біта помирає від банального бажання спорожнити сечовий міхур (на його біду поруч виявляються дроти під струмом), професора ж застрелюють з автомата, коли він вибігає з-за рогу і біжить до своїх підопічних якимись зигзагами, не подавши голосу, не махнувши рукою, не зробивши жодного заспокійливого жесту. Незрозумілим лишається, що за один той Ренат, якому намагається додзвонитися з шахти Мальок – невже режисер Любомир Кобильчук вставив цього персонажа лише задля того, аби засвітити у камео себе улюбленого? Про те, що в кінці живими зостануться Мальок і Катя і про любов між ними режисер явно натякнув ще на самому початку (зарано, ой зарано…). Загалом п’ятірка студентів справляє досить пристойне враження, бо говорять живою мовою, а не вичесано-вилизаною літературною, і кличуть одне одного «Катя» і «Ден», а не «Катруся» і «Дениско». Характер, як зазначалося, в компанії один: Мальок. Інші, схоже, не заморочуються і грають самих себе. Тому Мальок і викликає повагу (але викликав би ще більшу, коли б хоч раз дав по пиці гопнікуватому Біті).
А от фінал підкачав. І підкачав таки сильно, трохи не зіпсував усе враження від фільму. По-перше: явний гон на язичників (що прикро). За що, питається, чим вони так режисеру не догодили? Криваві жертвоприношення язичеським богам – тема окремої оповіді чи навіть лекції, зауважу тільки, що про ці жертвоприношення ми знаємо здебільшого з візантійських джерел та літописів, писаних вітчизняними чорноризцями, що ставилися до язичників відомо як. Криваві жертвоприношення Перуну (ототожненому ж Одіном) були запроваджені Володимиром Великим (який згодом згорнув це діло, навернувши усіх добровільно-примусово у візантійську віру). Втім, це ліричний відступ. Друге: університетський викладач фізкультури в ролі слов’яно-сатаніста, що обладнав собі требище в покинутій штольні і мститься тим, хто зрікся Перуна (тобто всім підряд) – виглядає тупувато (щоб не сказати тупо). Нащо він розіграв таку складну комбінацію з купкою підлітків, чи були в нього поплічники (участь професора у цій веремії так і лишається нез’ясованою) і чого він, власне, прагнув досягти – не розкрито. Ну і хеппі (нібито) енд, коли двоє вцілілих вибралися зі штольні на світ Божий – явно неприродний: під землею лишилося троє мертвих товаришів, застрелений професор, прохромлений фізрук – а вони ідуть собі весело, побравшись за руки, і навіть вибух з-під землі для них – що подув вітерцю. Одразу ж лунає попсова пісня, Потап, який тоді всім набридав своїм «В натуре» як зараз набридає «Ау, я тебя найду» (фраза ця, до речі, гарненько спіонерена з однойменної пісні «Ляписа-Трубецкого») співає про штольню, де спершу було весело й прикольно, ну а далі самі знаєте… Чи повернулися герої до штольні, де лежать їхні друзі, і як взагалі вони далі житимуть після перенесеного кошмару – то вже «розфарбуй сам» для глядача.
Загалом, на фоні сучасних бездарних римейків класики хорор-кіно, нашпигованих комп’ютерними спецефектами, «Штольня» справляє дуже навіть позитивне враження. А якби перезняли фінал – то справляла б іще краще. Перший млинець таки вийшов не нанівець, за державу не «обидно», лишається чекати інших ластівок. А крила їм хай приладнає наше красне письменство – при сучасній моді на містику кладезь сюжетів, думається, буде невичерпним.
Порада: дивитися пізно ввечері без світла. Можна з друзями. Можна з попкорном і кока-колою.
