Марія витирала носа, який із солідарності з очима, теж вирішив поплакати. Для того, аби витерти очі, їй треба було зняти свої великі окуляри, але вона вирішила не робити цього, тому просто просунула хустку під них і витерла сльози. Марія ніколи не знімала окуляри і ніхто ніколи не бачив її без них, хоча по всьому було видно, що під ними ховається досить мила і симпатична особа. І щоб там не казали, що красу ні чим не зіпсуєш – брехня, вона така ж мінлива і непередбачена як погода чи настрій – ніколи не знаєш, що буде за півгодини. Зараз, настрій і погода в Марії була хмарні і без прояснень і причина цього була їй відома. Єдине на що вона зараз сподівалась - це розказати про все іншим і отримати план дій.
Марія вперлась на подушки і витягнула ноги. Інші вісім учасників сиділи поруч по колу. Вони сиділи в новому кабінеті шкільного психолога. Сьогодні Марії пощастило зайняти почесне місце на канапі. Канапа була дуже старою, але в доброму стані і мала всі права називатись раритетом, а тому всім своїм виглядом показувала свою незалежність від часу і простору. Канапа була ображена на час який витріпав їй оббивку і здер лак на дерев’яних ручках, а тому довірилась простору який перемістив її з львівської квартири до свіжопофарбованого кабінету з оптимістичним майбутнім.
Кілька місяців тому, психолог, чи то добра фея Наталя Михайлівна сльозливо вимолили в директора кабінет для психологічних занять, адже проводити свою роботу у вчительській було вже просто неможливо. Директор довго опирався, мабуть тому, що не хотів миритись з тим, що ще одна людина в школі, крім нього, буде займати окремий кабінет, тому пані Наталя зіграла на найбільшому страху всіх директорів, який в двох словах можна описати приблизно так – «у всіх інших школах є, а в нас нема». Приклади з Америкою чи з Європою завжди лишають директорів байдужими, а порівняння з сусідньою школою в момент б’є по їх самолюбству і потрапляє в ціль. Саме така тактика і спрацювала тоді, коли звільнилось одне з приміщення біля кабінету праці. Раніше там був склад, в якому старий завгосп складав всякий мотлох. За сорок років його роботи в школі там назбирались такі речі, які в сучасних економічних умовах можна розкласти на чотири категорії: палити, склотара, макулатура, металолом. Звісно для завгоспа кожна річ мала свою історію, адже йому треба було прикласти багато зусиль щоб її дістати, списати, притягнути, і з якоюсь невідомою метою зберігати протягом сорока років. Звісно, згідно фен-шую, весь непотріб слід викидати, щоб свіжа енергія заходила в приміщення, але завгосп не розумівся на фен-шує, а тому думаючи що володіє неоціненним скарбом, насправді дозволив речам заволодіти собою. І коли він несподівано помер, і залишив без нагляду свою комірчину, то наступний «спадкоємець» виявив в цьому приміщенні лише купу мотлоху. Звісно така розв’язка гідна самого Бальзаківського Гобсека, але насправді слабкість завгоспа мала більше спільного з банальною любов’ю старих людей до накопичування непотребу, ніж з прославленим дідуганом.
Залучивши кількох школярів, весь мотлох винесли на свіже повітря і вже на другий ранок, виявилось, що на шкільному стадіоні лишились лише предмети однієї категорії, які можна було лише спалити. Завдяки ПП «Стимул», яке розташовувалось неподалік від школи, і дозволяло перевести в грошовий еквівалент, принесений папір, пляшки чи металеві дрючки, розчинення майна шкільного Гобсека відбулось швидше, ніж їжа в шлунку собаки Павлова.
Після очищення кімнати і ритуального вимивання шваброю підлоги, виявилось, що приміщення має вікно, чотири стіни, які соромились свого вигляду і лампочку, яка, прокинувшись після тривалого сну, навіть не підозрювала, що її покоління вже давно визнано не ощадливим у використанні і потребує утилізації.
Після того, як директор дозволив забрати це приміщення під кабінет психолога, лампочка ще деякий час наївно світила, допомагаючи робити ремонт, який затіяла пані Наталя, залучивши кількох учнів одинадцятого класу. Звісно бюджет школи, який, як завжди, був розрахований лише на випадок руйнування даху у наслідок посадки на нього НЛО, не міг забезпечити меблями новий кабінет, тому Наталі Михайлівні було почесно виділено один стілець з вчительської. Дякуючи за банку фарби для стін, її вже попередили аби далі вона все інше шукала сама. Звісно вона знала, у яких випадках можна щось просити в директора, а в яких ні. І якщо від того, кому перепаде кабінет, директору було ні холодно ні жарко, то попросити замовити його ще і меблі, було б просто поганим тоном.
Проблема з меблями розв’язалась досить швидко, після того як попросили учнів і вчителів принести непотрібні меблі і речі, які могли б бути корисними в кабінеті. Їй потрібні були килимки, подушки, крісла, іграшки, шафа для паперів, стіл, маленькі столики тощо. І тут почалось, хтось привіз крісло, яке давно хотіли викинути, хтось пуфики. Канапу, на який зараз сиділа Марія, привезла сама пані Наталя. Ця канапа їй дісталась в спадок від своєї бабці. А бабці вона дісталась від одного поляка, якому вона варила їсти і прибирала. Поляк, втікаючи зі Львова після другої світової війни мало що узяв із собою, лишивши всі меблі і речі в квартирі. Бабці втікати було ніде, тому вона продовжувала варити їсти і прибирати, а в той час цю велетенську квартира розділили на дві чи на три квартирки і бабця залишилась в кількох кімнатах з його, тепер своїми меблями, серед яких була і ця канапа, на який любила сидіти бабця, поляк і сама пані Наталя. Канапа завжди нагадувала пані Наталі про бабцю, але все ж такі вона давно мріяла придбати більш сучасний розкладний диван.
Вишиті подушки, килимки, торшери, пуфики вмить з’явились в цій затишній кімнаті і одразу знайшли своє місце. Деякі речі були однолітками канапи, тому одразу заприятелювали з нею і гармонійно розташувались поруч.
Як не дивно, лише переступаючи поріг цієї кімнати, всі одразу відчували, що потрапили в задзеркалля, а тому розуміли, що встановлені шкільні правила і ритуали, тут ніхто не виконує, і знявши взуття можна було сісти на килимок, попити чаю і просто поговорити про будь-що, наприклад, про канапу. Тут царював спокій і затишок.
Звісно в обов’язки шкільного психолога входило займатись переважно учнями школи, але, як на диво, все частіше гостями пані Наталі ставали вчителі школи. То історик забіжить, принесе щось смачненьке і запропонує кави, то вчителька української мови і літератури. Звісно, що вони заходили або після уроків, або лише маючи вікна, тому що п’ятихвилинна перерва не дозволяла вчителям навіть сходити до туалету, не те, що попити чаю.
Одного разу, коли в Наталі Михайлівні було день народження, вчителі, які найчастіше заходили до неї, вирішили зібратись разом аби її привітати. Пані Наталя ,яку легко, можна було назвати Наталочкою, адже ще не мала і сорока, гостинно прийняла всіх, розсадивши кого на килим, кого на пуфик, кого в крісло, а комусь пощастило сісти і на бабусину канапу. Всіх гостей було вісім, серед них вчителі: хімії, біології, української, історії, фізкультури, іноземної мови, географії та математики.
Наталочка поставила маленький чайний столик для китайської чайної церемонії, по середині так, щоб могли дотягнутись і ті, хто сиділи на кріслі і ті, що сиділи на канапі, звісно зручніше за всіх було тим, хто сидів на килимі. Звісно, що після сьомого уроку, ніхто не збирався обмежуватись чаєм, крім того і привід був і компанія. Випивши за здоров’я шановної Наталі Михайлівни, всі розслабились і почали жваво обговорювати все, що відбулось за день у школі. Того дня, засиділись вчителі до пізнього вечора і ніяк не могли розійтись по домівках. Завтра мали бути вихідні. В понеділок зранку кожен вчитель з компанії, яка збиралась у п’ятницю, забіг до Наталі Михайлівни і зауважив, що протягом вихідних, жодного разу не згадав про школу, а вчителька хімії, який чоловік обіцяв перерізати телефонний дріт, сміялась і казала, що жодного разу не зателефонувала вчительці з біології.
Але понеділок для вчителів школи ,був не просто першим днем в тижні, а ще був і найдовшим, незважаючи на всі розрахунки сходу і заходу сонця. По понеділках мали відбутись чергові збори. Директор любив багато говорити і підводити підсумки, одним словом, робив все, аби протриматись протягом педагогічної години, а це не менше ніж 45 хвилин. Правда директор міг і більше, тут нормативом виступали дві академічні години, як одна лекція, але на щастя це була школа, а не університет, тому біологічний годинник директора був більше розрахований на один урок, а якщо вже треба було когось посварити чи раптом дійсно було про що побалакати, тоді вже все, нарада проходила по повній програмі і до дому вчителі вертались так само пізно, як і всі працівники інших не освітніх організацій, але при цьому несли до дому зошити, конспекти, проблеми і образи, які отримали в школі протягом дня.
Вчителі, після сьомого уроку, без особливого ентузіазму, заходили до вчительської, шукаючи очима рідну душу з якою можна буде перекинутись кількома зауваженнями стосовна нової промови директора і внесених ним пропозицій, щодо покращення навчального процесу. Директор не поспішав розпочинати засідання і вичікував свої п’ять театральних хвилин, які для вчителів здавались втраченими годинами відпочинку вдома.
Директор втілював собою образ людини, яка геть не володіла лідерськими якостями, а тому робив все навпаки, ніж закликає підручник по психології управління. І якщо в підручнику чорним по білому було написано, що хвалити треба при всіх, а висловлювати незадоволення тет-а-тет, то директор, навпаки, нікого не хвалив, а любив всіх при всіх висварити. Причиною цього понеділкового буркотіння були не зрозумілі нікому, адже директор не обґрунтовував жоден зі своїх випадів в бік того чи іншого вчителя. На думку вчителів, він просто мав поганий настрій і мав час та натхнення зіпсувати його всім іншим.
Вчителька біології, часто обґрунтовувала надмірне слино та потовиділення директора під час своєї зло-промови імовірним накопиченням гормонів, які шкідливо впливають на діяльність нервової системи і організму загалом. Вчителька хімії цілком погоджувалась з нею, адже хімічні реакції в організмі і в природі часто призводять до вибухів, тому директор і вибухає щопонеділка, отримуючи більш-менш необхідну для людського організму розрядку. Єдине, що в цьому процесі їм не подобалось, що задоволеним лишався лише директор, а всі інші мали йти до дому з відчуттям, того що ніби побачили між дерев зайчика – «ексгібіціоніста».
Далі буде…
