Як усі інші, не зупинена, послуговуючись найгарнішими в світі словами для безсенсих речень, прагнеш замінити власним красномовством порожнечу сенсів. Боляче крутиш в долонях смичок - трагедія предметів, яких ніколи не використовуватимуть за призначенням, трагедія слів, що ніколи нічого не називатимуть, трагедія серця, яке не вміє любити.
Врешті це те, чого ти ніколи не зробиш - від страху, так чи інакше не зробиш. Не зробиш хай там що.
Вслухалась, яка співмірна з тобою тиша, яка вона хвилююче нічия. Як облягає тебе щільно наче панчоха і не рухається, і ти також боїшся порухатись у тонкості її оболонки. Світло падає з вікон на твої не поціловані ним губи. Світло. У темряві. Твої непоціловані ним губи. Руки, змерзлі на кінчиках пальців. Долоні, що пітніють від протягів і передихів. Серце, наповнене по вінця щемінням і плачем і великий вологий розсміяний рот. Як завжди. Як колись. Як у майбутньому - незліченно і боляче, і ти ніколи до цього не звикнеш. Переконуєш себе не зациклюватись, не зосереджуватись, не плакати за мимобіжним дотиком ліктя і непомітним солодким запахом троянди, звислої з твоїх пальців. Переконуєш себе, що не сказала і не зробила нічого злого. У темряві стояла - непотрібна нікому і вперта. Не потрібна йому. Не потрібна навіть собі. Холодні ноги і холодні подуви протягу. Холодні руки і холодні почуття чужинця у думках. Запізніла полонянка власного - образливого - запізнення, бовтаєшся словами туди-сюди, бовтаєшся і боїшся замовкати, і боїшся слухати чиєсь замовкання, таке вагоме і довге. Я хочу солодко поплакати за собою.
Я хочу солодко каятися - втомлено і солодко, наче й не каятися, а так собі щось шарудіти тихенько голосом, і щоб ніхто не розчув, але каяття лишається каяттям. І незавершено якось, непомітно собі, виявляєш, що нікого важливішого в світі нема. Що світ зосередився в його білих руках - холодних, що все ще тебе не обіймають, що світ зосередився тут поруч. Чужинець-світ, і іншого світу не буває.
Смичок у пальцях. Пригадуєш - а я ж не вмію грати на скрипці...
