| © Юрій Глухоманець, 19-03-2011
|
2.
Papilio zalmoxis
Було похмуро. Туман. Залишки снігу все ще нагадували про люту зиму, яку Він прокляв, яка лишилася у його пам’яті на все життя. Зима перетворила молодого хлопця на жалісну істоту, проте не змогла повністю переродити його душу, лише надала їй трохи спотвореного вигляду.
Ігор сидів на старому дивані, вся кімната, ввесь простір, що його оточував був просякнутий сигаретним димом. Тихенько грала музика, улюблений для хлопця РОК, не важкий, спокійна музика з хорошими словами. На столику, точніше на старому облізлому столі застеленому газетами стояла не допита пляшка портвейну, огидного дешевого портвейну.
Ось так Ігор прожив майже всю зиму. Сам хлопець зовсім не був схожий на себе. Замість того чистого і охайного парубка із синіми очима та світлим волоссям, який любив спілкування понад усе, якого любили і поважали всі без вийнятку, сидів пропитий і прокурений, позбавлений всякого щастя та радості чоловік з довгою бородою та розпатланим брудним волоссям. Лише своїми синіми очима він нагадував того Ігоря, якого всі раніше знали.
Був початок березня, 3 число, пройшло рівно три місяці з того моменту як він попрощався із своєю коханою…. .. назавжди. Ігор сидів на дивані, ще не було і 12-ої, а він сидів під хорошим градусом і прокленав той злий день, який забрав у нього кохану, проклинав винахідників автомобіля, проклинав навіть Бога за те, що допустив ту трагедію, ту смерть……
Раптово Ігор почув скрип дверей, він обернувся і побачив те, чого взагалі не очікував, у дверях стояв його старий друг, - можна до Вас, - почув він і немовби прокинувся від сну.
- Можно, можно, звісно можно, заходь мій старий друже, не стій у дверях, -промовивши це Ігор відчув якесь тепло у своєму тілі, немовби іскра, яка майже погасла знову почала жевріти у його душі.
- Та я бачу ти тут ввесь таки помінявся, бороду відпустив, давненько ми з тобою не бачилися, зустрів би де, то не впізнав би!!!
- Так мій старий друже, змінився я, змінився не на краще, горе мене змінило,- і Ігор опустив очі в підлогу немовби соромлячись дивитися в очі другу.
- Так друже, я все знаю. Вибач звісно, що не зміг тебе підтримати в тяжку годину, не міг я покинути експедицію і прилетіти сюди, не все зараз так просто. Проте тепер у мене часу вдосталь, - і він дістав із свого рюкзака пляшку хорошого коньяку, - поговоримо?
Роман пройшов в глиб кімнати, подивився навкруги, - Да Ігорьок, як же все запущено, яка прекрасна хатинка була у твого діда, а яка вона стала після тебе, - промовив він. Пам’ятаю в дитинстві ми стобою часто приходили сюди, дід Василь був мені як рідний, яблуками нас пригощав, такими смачними, солодкими червоними яблуками, таких я більше і не куштував ніде, не відчував я більше такого аромату і смаку. А ще чаєм нас поїв, з цукерками і розповідав нам свої чудернацькі історії про великих істот зроблених з каменю про далекі невідомі країни які він буцімто бачив, про героїв там різних, магів, та воно і не дивно казки він любив та і сам писав багато. Пам’ятаю ми йому з його трактором допомагали, отой такий невеличкий, червоненький, різні ключі подавали, гайки. А як ми з ним на рибалку ходили, на озеро, по гриби у ліс нас водив він, чесне слово як зараз пам’ятаю, в мене то діда не було, помер як я малим ще був, іншого ще після війни на Соловки відправили…. А пам’ятаєш як твій дід нам зробив два дерев’яні мечи, пам’ятаєш? З того все й почалося, добився б ти того визнання, яке зараз маєш, як би не твій дід?
Роман стояв посеред кімнати і все його дитинство пролетіло в нього перед очима, через пару секунд він схаменувся, - ну що ж, давай на стіл накривати, а то так і простоїмо до вечора. Роман поскладав ввесь брудний посуд, позгрібав усі недоїдки, забрав не допитий портвейн і виніс усе на кухню. Ігор тим часом дістав із тумби святкову скатертину і застелив її. Роман приніс чистого посуду, потім дістав із своєї сумки трохи їжі, порізав ковбаси, сиру, свіжих огірочків, дістав свіжого запашного хліба, - Вибач друже, не густо звісно, але є шо є, - сказав Роман, - давай сідати…
Друзі сіли за стіл, Роман відкрив пляшку з коньяком і налив по пів чарки, - ну що ж, давай пом’янемо твою Лізу, Церство їй небесне, - промовив Роман і вони осушили рюмки.
- Знаєш друже, сьогодні доречі, я скажу хоч і сумний день та проте, я згадав знову про твого діда Василя, йому б сьогодні було б рівно 88 років, давай пом’янемо і його! - І вони знову осушили наполовину наповнені склянки. - Роман бачив ввесь біль і переживання Ігоря і хотів якось змінити тему, якось наштовхнути друга на інші думки, показати йому те, що світ ще живий і час не зупинився, йому було просто важко дивитися на старого друга. Роман розповідав про всі свої пригоди, про експедицію в Африці, про різні чудеса, про все що він бачив за останні два роки, але Ігор сидів мовчки, він немов би не міг сказати і слова, просто сидів і слухав свого друга, під кінець розповіді він нарешті промовив, - Рома, як я давно тебе не бачив…, - Ігор наче прокинувся від довгого сну, немов знову ожив. – Так, справді , давно, тихо промовив Роман. - От чорт, зовсім забув, я ж тобі подарунок привіз, з Африки, - вигукнув хлопець і швидко дістав із свого дорожнього рюкзака невеликий пакунок, - Ось, це тобі Ігорьок, на пам’ять про мене!!! Ігор розвернув пакунок і здивовано спитав, - Що це?
- Це? Це Papilio zalmoxis, Африканський кавалер, - в пакунку лежав дуже гарний метелик, синій із чорними кінцями крил, залитий у прозору смолу, - Я сам його спіймав, ну на експедиції, я розумію що ти таким особливо не цікавишся, але ж щось я тобі повинен був привезти на подарунок, мечів я там не знаходив. – Ігор одразу якось змінився, давно йому вже ніхто нічого не дарував, на душі у нього потеплішало і він відчув якесь піднесення, - Та який до біса меч, - промовив Ігор, - будьякий твій подарунок мені буде на багато дорожче, ніж якийся там меч!
- Доречі про меч, - мовив Роман, - я тебе поки знайшов так багато твоїх знайомих обійшов, кажуть важко без тебе зараз, багато нових хлопців з’явилося, без « Синього Променя» не справляємося, то що скажиш, не хочиш знову обладунки надіти та меча до рук взяти?
- Та я навіть не знаю, - тихо мовив Ігор, - дуже багато спогадів у мене з реконструкцією, спогадів про Лізу…. Та і не в формі я, але знаєш все одно тягне мене до меча, майже півтора року не змагався….
- То що тут думати, ось що я тобі скажу, через два тижні, 20-го березня буде збір, тебе там чекають, повір на слово, ото я тебе туди і забираю, засидівся ти у дідовому селі, треба продовжувати жити, а не сидіти і зпиватися у Богом забутому селі!
- Ігор посміхнувся, встав і підійшов до старої шафи та відкрив дверцята – там лежали його речі – обладунки, меч та стара товста книга, яку Роман ніколи не бачив, Ігор дістав меча, - Ну що ж, настав певно час, промовив він і змахнув клинком, - в напівтемній кімнаті Роман побачив сині спалахи, які за кольором нагадали йому метелика, що він подарував другу. Через декілька секунд він запитав:
- А що то за книга? – Романа мучило це питання з моменту, як він тільки її побачив.
- Та так, стара книжка, від діда залишилась, - тихо відповів Ігор і швидко вкинув меча і закрив шафу, не бажаючи говорити про книжку.
- - На цьому всьому вони й завершили, до того ж вже і коньяк скінчився, та і портвейн був допитий.
Ігор постелив постіль Роману на дивані, а собі розклав кресло на кухні
Друзі полягали спати.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
