Окурок-Кортнєв зовсім не заспаний. Він злий і розтривожений:
– Нарешті, ваша загульносте! Повзи, повзи, бля, нагору – ждуть-с!
Я метелик. Я просто п’ю нектар. П’ю собі й п’ю. І що вам до того?..
Здираюсь до клубу. Місяця катма, як і зір на замащеному, схожому на мокре рядно, небі, але з двох вікон та розчинених дверей казарми нехотя повзуть мертв’ячно-бліді клапті світла і я одразу все розумію: Перевірка! Простий, як усе геніальне, винахід капітана Воровського. Непривітна мовчазна шеренга втомлено топчеться в ледь зашерхлому на ніч місиві. Я на віддалі відчуваю її ворожість.
– Товаришу прапорщик!..
– Стать в строй!
Заповнюю собою єдине вільне в щільній лаві місце.
– Ну Гайд, ну флегмат, – чую позаду чиєсь роз’яріле сичання. – Ти труп, до ранку не доживеш, поняв?
Писанко гавкає: „Струнко!” та понуро човпе доповідати капітанові (виявляється, тому набридло мерзнути надворі й він пішов, ліг собі в клубі), що особовий склад на місці, за мить визирає:
– Розійдись!
Важка, шкарубка наче терпуг, долоня хапає мене за шию, штурхає, чую знайоме верблюдяче гугнявіння:
– Дуй-дуй, с-салага, я твоя мама імєл! Січас тебе...
Заштовхують за ріг, оточують мовчазним півколом. І одразу удар, і ще... Юсуф відводить душу, як хоче. Ще й перед глядачами. Он Соччина ногата постать, он Федя Самітов, он Гудумак, Зубарєв. І навіть Кузя, й навіть Вася Чорний... Вони мене судять. Всі. Мені в роті вже кров, мені вже забило дихавку, мене вже хряснуло потилицею об цегляну стіну, мені вже різонуло під ребра... Втім упасти не дають – болото. Жаліють. Суд суворий, але справедливий. Тільки... за що? Я ж просто метелик, просто знайшов собі квітку та п’ю з неї нектар – і мені добре й їй. І якщо, попри погрози, я таки побачу завтрашній день, то знов полечу...
В казармі я ще отримую від Калини. І від Давида. Лише тоді падаю й укриваюся з головою шинелею. А вранці прапорщик Писанко заводить мене в кінобудку:
– Ти що, с-сикун?! Це я через тебе, наче молодий... цілу ніч?..
– От одного не допру, – ділився якось наболілим Попруга. – Начорта замполіт? Ну дивись: зампотех завідує технікою – ясно, зампотилу – тилом, начфін грішми, а нафіга замполіт – не пойму!
Дійсно, зрозуміти було важко, надто спостерігаючи за нашим ротним „політруком”: молоденький рум’янощокий купідончик-замполіт відверто нудився, не знаходячи, чи не бажаючи знайти собі бодай якої забави. Колеги офіцери те бачили й ставилися до нього з певною, сказати б, дражливою байдужістю, як ото до копійчаної накидки в магазині: ну нехай уже, мовляв, буде! Дехто підозрював, що замполіт мусів би опікуватись моральним станом особового складу, але хлопчака-офіцерика, чия шкіра на щічках не поступалася в ніжності дівочій, наш моральний стан турбував мало, з солдатами він взагалі не спілкувався, чим викликав у тих зрозумілу осторогу й підозру в нелюдяності.
Тим неймовірнішою виглядала пригода, що сталася назавтра по тому, як керівництво районної споживспілки, страждаючи либонь від напруги з виконанням плану, спустило на бідолашних огибаловців невситимого „зеленого змія”. Про те, щоби їхати на буряк, не могло бути й мови, взвод перебував у розташуванні, кілька солдатиків пиляли позмінно дрова, решта крутилися в парку, й саме туди (вперше!) попхався раптом замполіт!
А працювали ж не лише солдатики біля машин – у поті чола, зі справді військовою дисциплінованістю, „вкалувала” й Чебурашка! На відвідання намету КТП кожному спраглому відводилось рівно двадцять хвилин (за дотриманням розпорядку пильнував Окурок), черга була давно впорядкована й години роботи, а також обідньої та двох „технічних” перерв невтомної трудівниці солдатського тилу давно визначені. До речі, як я потім довідався, про будь-яку винагороду, окрім харчування „завтраком туриста” й менш ніж скромною (в самих голо!) випивкою ніколи в переговорах з безкорисливою солдатською подругою не йшлося – сіромашна мозолилася фактично „за інтерес”! І от саме до шатра поліз раптом замполіт! Окурок і оком не встиг кліпнути!
Подальше стало відомо з розповіді Валієва, якого доля закинула тієї часини до центру подій: „Вона лежить – я над нею, хекаю. Пикою до лазу. Раптом відхиляється попона – замполіт! Я вилупився на нього – він на мене. Мовчимо, мовчимо, а Чебурашка раптом як верескне: – Ану злиняв отсюда, салага! Віш – зайнято! – Тут лейтенантик щелепу підібрав, – Мда, – белькоче, – красота – ето страшная сіла! – І змився!” Всі бачили, як купідон у погонах тихо вирачкував з намету й залишив автопарк, перебуваючи здавалося, в стані глибоких роздумів.
На те, аби вдягнутися, солдатові дається сорок п‘ять секунд. Чебурашку вдягли в запасне Окуркове „хебе” за тридцять. Ще через десять її вже вели, оточивши щільною ватагою, з парку, новоявлений „сержантик” тупав усередині, насунувши шапку на очі. За дві хвилини жодних ознак перебування на військовому об’єкті сторонньої особи не винюхав би й найдоскіпливіший нишпорка. Але ніхто нікого не шукав. Замполіт не „заложив”. Ані звуку, наче язика ковтнув! Це було потрясіння!
Цього дня ніхто нікуди не виїздив. І я, зрозуміло, не можу поїхати до знайомої мені вже до дрібниць і жаданої до дрожу хатинки, тому логічно вирішую йти пішки.
Одинадцята ночі. Підрозділ неспокійно спить.
По тому, як минули перші, шалені місяці служби, коли падав, висотаний за день, у будь-якому місці й засинав мертво, мене почало навідувати неспання. Армія – дивне утворення ще й тим, що тут ніколи не залишаєшся сам. Ні вдень ні вночі, навіть у сортирі, навіть у лазні, ніде. А людина ж таки відчуває час від часу потребу в усамітненні. Принаймні, я відчував. Бувало, лежав, прислухався мимоволі до звичних звуків нічної казарми й не спав. Щось не дозволяло заснути в товаристві близько сотні собі подібних, які риплять пружинами, хропуть, тихо матюкаються, охкають та подають інші ознаки свого одноманітного військового буття. Табунне існування мене дратувало.
Ось і тут: праворуч кумедно похропує Бос, по інший бік мурмотить крізь сон Федя Самітов, тихо стогне Зубарєв, на сцені важко пухкає прапорщик Писанко, куняє, скоцюрбившись біля грубки, Бек – черговий. Але сьогодні вони мені спати не заважають. Тихенько, не висовуючись із-під шинелі, звільняюсь від білизни (Вона вжахнулась: „Боже, що це на тобі за кальсони!? – Це не кальсони, – відказав я поважно, затуляючи долонею чималу діру на сідниці, – це спіднє радянського воїна!”), надягаю на голе тіло „хебе” й уже на нього – білизну. Все, можна рушати. Лінькувато встаю, пірнаю ногами в чоботи (онучі за пазухою) та, позіхаючи, човгаю до дверей. А що, в туалет захотів! Відійшовши на кількадесят кроків від клубу, знов перевдягаюсь, можна було б і так, та ще перелякаю когось, подумають – привид! В путь!
А місити багняк чобітьми куди важче, ніж колесами „шістдесят шостого”. І йти довше, ніж розраховував. До того ж я заблукав, утрапив не в той завулок. Вертався, чалапав знову, відбивався від осатанілого собацюри...
... Знов разом. Ми скучили одне за одним, начеб не бачилися тисячоліття. І, наче бачимось уостаннє, стискаємо одне одного в обіймах до знетями. Вона моя, ця теплина, ця сяйність, ця пожадливість, ця волога, цей віддих, цей шепіт, цей стогін, це щастя, це забуття... Як хочеться, щоби так було завжди! Щоби не треба було залишати цієї п’янковитої оселі, кудись квапитись, когось боятись. Щоби не минав цей студений, просякнутий вогкістю, жовтень, щоби не тонули в безвісті роки, щоби ми не старіли. Щоби будь-якої миті я міг торкнутися цього раю, цього нескінченного й ненабридливого блаженства. Як страшно, як нестерпно усвідомлювати, що колись це закінчиться, вже не колись навіть, а зовсім скоро закінчиться. Як це немилосердно. І як неминуче.
Я повернусь. Ну певно – повернусь! Через рік, після дембелю. Хоч вона й старша, мені байдуже; мені до гузна, що подумають люди, що скажуть. Аби лиш це не минало. Ніколи. Бо таке, як оце зі мною, буває з людьми дуже нечасто. Таке трапляється з одним на тисячу, на мільйон. Таке не трапляється майже ні з ким. Це на мене, хтозна за яким незбагненним Божим промислом, зійшов цей посвіт, цей трепетний хміль і не знати, як я буду за це розраховуватись!
Вона розказує мені про Бога:
– Ні, ти не смійся. Ти ще зовсім юний і тобі невтямки: Бог, це не те, що сподівалися побачити на орбіті, але так і не побачили космонавти. Бог в нас самих. Бог, це наша совість, наше милосердя, наша неспроможність до зла. Розумієш?
– Не дуже. Для мене Бог – це бородатий дід на карикатурі. Лисий і з таким кружалном над макітрою.
– Не кажи так. Бог, це любов. От ти мене любиш?
– Люблю!
– То уяви, що я – тобі Бог!
– Оце інше діло – ти мій Бог! З цієї миті я віруватиму в нього до смерті!
І люблю я його до смерті, свого неперевершеного Бога-Ларису. Теплого, солодкого Бога. Щоразу вона відкриває мені нові глибини, нові тайни, дарує нові відкриття. Спершу я хапав їх пожадливо, нерозбірливо, а зараз вивчаю доскіпливо, пильно, наче справжній натураліст. Боюсь не помітити бодай наймізернішої цяти. Все, все тут моє: округлості й западини, освітлини й напівтіні; і ця усмішка, й це розуміння, і ці подушечки пальців, і маленький, золотий а чи позолочений, хрестик на ланцюжку, либонь єдина її цінність. Аякже – Бог! Один Бог та один вірний. І нікого більше!
Але навіть побачення з Богом колись закінчуються й ми злітаємо з позахмар на землю. Злегка пришерхло, згори нечутно сиплеться сором’язливий сніжок. Вона проводжає мене до хвіртки:
– Сніг. Скоро зима й Новий рік. Ти любиш зустрічати Новий рік?
– Люблю, – брешу. Терпіти не можу це дурне цілонічне безсоння з дурним цілонічним об’їданням та обпиванням.
– І я. Падає торішній сніг, так чарівно! Ми з Тетянкою виходимо надвір, підставляємо долоні й рахуємо: кому першому впаде п’ять сніжинок.
Який вона Бог? Вона наче дитина. І наче мама. Й наче єдине в світі стійбище... І як я обходився без неї, як витримував? Я, здичілий від нелюбові!
– Завтра знов?
– Питаєш!..
– Тобі либонь дістається за ці відвідини...
– Та нічого. Скажи краще, як будеш без мене?
– Завтра багато уроків.
– Яких уроків?
– Смішний, я ж вчителька!
– Забув! Ми наче з’ясували, що ти Бог...
– Ох Бог, Бог... Іди вже, передсвіт скоро...
Хто це там сказав, що найголовніше бачиться серцем, Екзюпері? Чого ж воно мовчало, моє нерозумне п’яне серце? Чого не волало, чого не рвалося на шмаття від болю, від безпорадності, від передчуття скорої порожнечі? Не бачило. Засліплене, заколисане. Як швидко призвичаїлось воно до блаженства. Як швидко вмерла в ньому осторога, відчуття сутності. На біса йому сутність, коли поруч була фантастика на ймення Лариса! Не бачило. А твоє? Відчувало? Чи вже знало? Може оглядала мене з тихим сумом, прощаючись, згадуючи миті... закарбовуючи... Чи й не закарбовуючи – подумаєш... Ні, не можу в таке повірити. Ти б не змогла. Я б відчув. Не серцем вже, а чорт його зна чим відчув. Вважатимемо, що ми були просто захмелені. Від палу. І серця наші були захмелені. Й свідомості наші. Вважатимемо так. Так легше. Ми поцілувались тоді насамкінець коротенько вже біля хвіртки. І то насправді був наш останній поцілунок. І з тієї миті почалося для мене колишнє. Те, що вже не вертається. Мов торішній сніг. А Екзюпері... Може він помилявся?
Біля клубу знов перевдягаюсь: „хебе” натягую на тіло, а спіднє – зверху. Тихенько заходжу.
– Гайденко! – від несподіванки здригаюсь. Прапорщик! Лежить, прогнувши сітку мало не до підлоги, й манить мене до себе.
– Я!
– Ко мнє! Де був?
– Ну де – в гальюні стирчав!
– П’ять годин?
– Які п’ять годин! Он лежак іще теплий!
– Нагнись.
З-під коміра мого спіднього Писанко висмикує чорну, прикрашену крилатою емблемою військ зв’язку, петлицю. Так шарпає, що я ледве не падаю на нього згори.
– А це що?.. Ну Гайденко, ну салага, ну забурів! Спать, вранці підійдеш!
Йду. Біля грубки шкірить щурячі зубки Бек:
– Шо, самий хітрий, да?
Скотина!
Заснути не дозволили: перекрили шинелею кисень, стягли на підлогу... Добре, хоч довбли не чобітьми, втім важезні Юсуфові кулачиська завдавали буханів не надто милосердніших.
– Що, – чулося крізь сукно його важке сичання, – борзий став? Зарубай собі, гусяра, на носі: ще одна самоволка і я тебе вобще вб’ю!
Коли здер з голови шинелю, вже розвиднялося. В кінобудці чекав Писанко...
