І збайдужів все ж таки він, і закохалась все ж таки ти, а виглядає по іншому, і ти гордо здмухуєш з носа сльози проти вітру, наче вони і не за ним, і вигадуєш безліч причин поплакати. А насправді за ним. А насправді. Листя, сухе і шелестливе як фольга, прокочується тротуарами. Початок осені. Початок завершення тебе. Я знищую всі спогади і всі емоції - щоб не пригадувати, я втрачаю потрохи ту себе, яка сиділа поночі на Хрещатику і слухала, як ти розмовляєш про музику, і струмок твого голосу наповнював собою світ, розливався в озера і ріки - ти. Чистий спогад - як кринична вода. Чистий прозорий спогад, найпрекрасніший спогад літа. Місто - холодне, тепле. Я винна, що ти мене не любиш. Я не вміла бути чуйною і піднесеною, мені забракло розуму лишитися поряд з тобою.
І безглуздо на щось сподіватись - він майже успішний, а ти ледацюга, він юний, самовпевнений і сповнений планами на майбутнє, а ти розчарована і зациклена на уявленій любові - начебто його начебто до тебе. І коли б точно знати, що не ображений, і коли б точно знати, що не пише від нестачі часу чи від байдужості, то була б спокійна і заплакана, і не ходила б кругами по кімнаті з насупленим, темним від підозр і зневіри обличчям. І так запросто можна було б подзвонити і порозмовляти, і він ввічливо вислухав би тебе, і попросив би байдуже писати - ти йому - і ти піднесена від щастя бігала б по кімнаті і дзвонила б Наталці-найкращій подрузі: байдуже що йому байдуже. Вже тоді не треба було писати, але ти спиталась, але ти не стерпіла. Сама винна. Він з'явився випадково, випадково ти їхала тоді в поїзді - це була чудесна випадковість і ти прогайнувала можливість його звабити, його закохати. Продовження не буде.
