Не можу пригадати слів. Отих слів, отих речень, які пливли течією однієї річки, однієї розмови. Тільки емоція – величезна, як стіна цунамі – закрутила усе в одній потужній хвилі. Бо ти... Бо ти доторкнувся моєї щоки ... Той дотик був теплим-теплим, наче тільце маленького пухнастого пташеняти... і був таким щирим, як погляд дитини... і враз – наче за спиною хтось випустив стропи парашута – і той парашут розправився, набрав повітря – і смикнув мене догори, у весняне небо. А я ще навіть не розуміла, що це....
Бо таки висловилися. Висповідалися. Одне одному.
Бо таки було слово. І погляд, сповнений тепла.
Бо ми зуміли пробачити одне одному.
Яке велике диво – прощення. Дивовижне. Неймовірне.
І я знову – живу, лечу. світаю. І вірю оцій весні.
Я – вірю.
Я – вірую!
